Найбільша проблема — відсутність глобального бачення того, якою має бути система вищої освіти в Україні, які освітні галузі потребують інвестицій у першу чергу. Закономірним наслідком цієї невизначености є брак продуманої, послідовної роботи з підтримки університетської та середньої спеціяльної освіти. Попри декларації з боку нинішньої влади, освіта не стала одним з пріоритетів державної політики. Фактично українська держава нині спроможна лише пасивно спостерігати за тим, як трудова міграція вимиває з країни найкращі професійні кадри. Жодної стратегії протистояння цьому явищу — негативному не тільки для внутрішнього ринку праці, а й загалом для національної безпеки України — суспільству не пред'явлено.
Тож немає нічого дивного, що й великі меценати, які могли би долучитися до модернізації системи освіти в Україні, у найкращому разі фінансують власні стипендіяльні програми, обходячи десятою дорогою старі університетські будівлі, де в них знову проситимуть гроші на ремонт туалетів чи заміну вікон. Сучасні вбиральні й вікна — це, звісно, важливо для університетського життя, та загалом це зовсім не та постановка питання, яка могла би зацікавити поважних власників персональних благодійних фондів. Університетам варто переглянути порядок денний, на базі якого вони намагаються шукати меценатську допомогу. Потрібні креативність і навички глобального мислення, щоб привернути увагу потенційних заможних жертводавців.