ЗОНАЛЬНЕ ТЕСТУВАННЯ НАТОВСЬКИХ ПЕРСПЕКТИВ УКРАЇНИ

Поділитися
Минулого тижня з вуст секретаря Ради національної безпеки й оборони Євгена Марчука Україна дізналася про закінчення багатовекторності її зовнішньої політики...

Минулого тижня з вуст секретаря Ради національної безпеки й оборони Євгена Марчука Україна дізналася про закінчення багатовекторності її зовнішньої політики. Природно, процес євроатлантичної інтеграції України не спрямований проти третьої сторони, а якщо точніше, Україна, як дружина Цезаря, має залишитися поза підозрами щодо «антиросійських намірів».

На думку секретаря української Ради безпеки, процес інтеграції України в НАТО може зайняти від восьми до десяти років. Але в принципі, терміни тут не настільки важливі. З двох причин: по-перше, оскільки підписана п’ять років тому Хартія про особливе партнерство має ще далеко не вичерпаний потенціал зближення, а по-друге, тому, що сьогодні набагато важливішим є сам факт прийняття нового політичного рішення, яке демонструє зміну сприйняття НАТО в самій Україні. Небезінтересним може видатися й те, що рішення було прийнято немов би «позапланово» — намічене на травень засідання РНБОУ передбачалося присвятити зовсім іншим питанням.

Цього ж тижня з’явилася і перша реакція на історичне рішення РНБОУ: «Альянс готовий протягнути Україні руку, але при цьому очікуватиме конкретних дій», сказала в минулий четвер заступник глави дипломатичної місії США Марі Йованович, додавши, що реформи в галузі оборони та безпеки — це лише два критерії вступу в альянс із багатьох. А на політичному рівні центральними питаннями будуть верховенство права, прихильність до демократичних стандартів, ефективне функціонування державних інститутів, заходи, спрямовані на боротьбу з корупцією. Що ж стосується часових і якісних параметрів українсько-натовського зближення, параметри майбутнього діалогу з НАТО має визначити сама Україна.

Зона безпеки

Сьогодні мало хто сумнівається, що НАТО являє собою парасольку безпеки, котра після Косівської військової кампанії стала навіть трохи ширше від територій держав альянсу. Питання в тому, чи може Україна наблизитися до цієї зони, і якщо так, то наскільки? Схоже, відповідь на нього почала готуватися в Москві майже відразу ж після появи в Кремлі Володимира Путіна. Обережно «прокатана» через ЗМІ і неурядові організації, до кінця минулого року вона була цілком недвозначно озвучена: «Україна має рухатися в Європу (відповідно, у ЄС і в НАТО) разом із Росією».

Наскільки хорошою є ця ідея для України, можна дискутувати. Приміром, відомий британський аналітик дослідного центру з вивчення конфліктів при військовій академії Великобританії Джеймс Шерр упевнений: «Найгірша можливість для України полягала б у тому, щоб дійти висновку, що вона може рухатися в Європу лише разом із Росією. Ніхто не вступає в ЄС у зв’язці із сильною країною. Усі вступають у ЄС лише розвиваючись відповідно до норм, принципів, цінностей, механізмів, правил і процедур ЄС, а також якщо вони здатні працювати з офіційними і приватними установами Європи. Зближення з ЄС шляхом співробітництва з потужнішими країнами геть недоречне. А якщо потужніший партнер фактично рухається в неправильному напрямку, то таке «спільне просування» лише шкодитиме. Якщо Україна координуватиме свою європейську політику з Росією, то результат буде поганим як для Росії, так і для України».

Не менш категоричними є і деякі українські експерти. На думку військового аналітика Григорія Перепелиці, рух у НАТО з Росією просто небезпечний, оскільки Путін розвиває партнерство із Заходом для закріплення домінуючого становища на пострадянському просторі, а Україна, спираючись винятково на російську підтримку, може виявитися частиною російського зовнішньополітичного проекту. «Україні необхідно приєднатися до Програми з підготування до членства в НАТО (Membership Action Plan), підписати угоду з альянсом про захист інформації, розробити інформаційну політику щодо формування громадської думки стосовно вступу до НАТО, перейти на єдину з НАТО систему контролю над повітряним простором і, нарешті, відновити стратегічне партнерство зі США, без підтримки яких у цій справі не буде успіху», — підкреслив Г.Перепелиця.

Що стосується подачі заявки в НАТО, то більшість експертів сходиться на тому, що зробити це на Празькому саміті було б логічно. Західні лідери поки не поспішають висловлюватися щодо нових намірів України. Очевидно, не випадково президент і співголова впливової неурядової організації — Американського комітету НАТО — Брюс Джексон, котрий відвідав Київ цього тижня, сказав агентству Defense-Express про своє бажання дізнатися, «у чому, власне, полягає національна мета України, визначена на державному рівні, і що саме Україна готова зробити для формування програми, пов’язаної зі стратегічним рішенням стати повноправним членом євроатлантичної структури». При цьому він висловив думку, що Берлін і Вашингтон будуть на боці Києва у випадку, якщо буде помітна послідовність руху української столиці у бік Заходу, зокрема НАТО.

Зона великої політики

Безумовно, рішення України «змінити позаблоковий статус» й офіційно заявити про бажання інтегруватися в НАТО — незаперечний успіх і надія для самої України. Навіть при тому, що це рішення поки є політичною декларацією, проголошеною в момент пікового зближення Росії з НАТО. Але декларацією хорошою, оскільки хоча в даний момент її майбутнє не ясне, завтра за певного складання геополітичної мозаїки і внутрішньої ситуації в самій Україні рух держави до НАТО може набути практичного характеру. Зрозуміло, що рішення РНБОУ могло і не бути, якби на момент його формування не стало ясно, що Росія підпише з Північноатлантичним альянсом документ про створення Ради Росія—НАТО. Із появою нового формату взаємин Москви та Брюсселя у Києва з’явилася реальна можливість зайнятися політичною еквілібристикою.

На сьогодні стало зрозуміло, що Москва зуміла не лише використати у своїх цілях події 11 вересня 2001 року, а й отримати цілий ряд унікальних вигод. Перша вигода в цьому ланцюзі полягає в навмисному зближенні Росії із Заходом на грунті боротьби з тероризмом, що передбачає не лише можливість вирішувати чеченську проблему без врахування думки світової спільноти, а й отримати, нехай формальне, але право участі в натовських консультаціях. Путін домігся того, що мав зробити: розуміючи неминучість процесу розширення альянсу і необхідність зробити адекватну відповідь кроку, який різко суперечив російським інтересам, він вибрав зближення. До цього його змусила відсутність у нинішньої Росії ресурсів не лише втягуватися в протистояння, а й дати якусь відповідь розширенню НАТО. Захід добре запам’ятав мовчазне заціпеніння Росії після першої хвилі розширення. Хоча на неофіційному рівні представники Росії не раз заявляли про можливість появи ядерної зброї в Калінінградській області та Білорусі у випадку розширення НАТО, офіційна Росія промовчала.

Тепер же Путін, перетворивши Росію на країну-партнера, зробив лимонад із наявного лимона. І навіть якщо Москві не вдасться значно впливати на рішення «дев’ятнадцяти», то поле для реалізації російських інтересів у Європі з’явилося величезне. Приміром, висловлена лідерами держав ЄС готовність надати Росії статус країни з ринковою економікою (що відбулося наступного дня після доленосного Римського саміту) лише зовні ніяк не пов’язана з натовськими подіями. Саме через політичний консенсус (котрий обіцяє Росії і багато економічних вигод) «Путін навіть не згадав про розширення НАТО» у Римі, як встигла зауважити одна з російських газет.

Не виключено, що другою вигодою Росії може виявитися Україна. Саме такий висновок напрошується після аналізу реакції офіційної Росії на рішення України. Усвідомлюючи втрату впливу на прибалтійські держави, маючи американських солдатів у Грузії і різке розширення американської присутності в Середній Азії, Москва, швидше за все, готується не випустити зі сфери впливу Україну.

Дійсно, поки зв’язки України із Заходом мають лише політичну основу, у той час як першооснова україно-російських взаємин — економічна взаємозалежність. Політика тут якщо не на другому місці, то принаймні передбачає компроміси. У Москві чудово розуміють, що поки Україна може служити лише баластом для НАТО. Тому ще однією потенційною перемогою Росії може виявитися виграш у часі, а з ним і вирішення питання пролонгації договору про перебування Чорноморського флоту РФ на території України. Вже цієї зими спостерігачі несподівано дізналися від російського посла Віктора Черномирдіна про те, що ЧФ РФ «захищає південні рубежі України». А до літа різко змінився і характер взаємин між Військово-морськими силами України та російського флоту. Якщо раніше у взаємовідносинах флотів було більше запитань, ніж конструктивізму, то нині партнерство ВМСУ і ЧФ РФ носить, за словами головкому Військово-морських сил України Михайла Єжеля, «стратегічний характер». Тому зовсім не виключено, що саме це питання може стати першою розмінною монетою за політичний ривок до НАТО.

Зона розпачливої інтеграції

Саме економічні вигоди мали б стати визначальними аргументами в питаннях співробітництва України із західними державами, і в тому числі з державами альянсу. Лише тому, що Україна опинилася за дверима європейського ринку, вона будувала свою зовнішньополітичну діяльність зі східним ухилом.

Може тому, маючи в активі 23 окремі напрями співробітництва з альянсом і близько 500 проведених заходів 2001 р. (а також плани провести стільки ж 2002 р.), Україна може точно похвалитися лише одним реальним натовським проектом — «мінним». Такі питання як фінансування діяльності українських миротворців і конверсія колишніх військових баз Сполученими Штатами, а також ряд двосторонніх проектів тут не враховуються, оскільки вони здійснюються на основі двосторонніх домовленостей. Мова про те, що в лютому цього року між натовською організацією NAMSA, Держкомісією з питань ОПК і корпорацією «Співдружність» було підписано контракт про знищення 404 тис. протипіхотних мін, які знаходяться на території України, і в рамках якого Україна вже одержала два транші по 134 тис. дол. — на підготовку до знищення мін типу ПМН. Річ не стільки в практичній допомозі Україні з боку НАТО, скільки в потенційній можливості залучення України в глобальний процес мінного роззброєння. Так, на думку директора донецького Казенного заводу хімічних виробів Миколи Потапчука, у випадку, «якщо Україна добре зарекомендує себе» при знищенні 404 тис. протипіхотних мін типу ПМП, не виключено, що українські підприємства будуть залучені для таких же робіт у сусідніх державах. Мова може йти про Білорусь та Молдову, а також про деякі інші країни. У Києві всерйоз сподіваються, що «мінний» проект виявиться першим у ланцюзі спільного військово-технічного співробітництва України й альянсу.

Щоправда, багатообіцяючою виглядає практика використання Яворівського центру підготовки миротворчих сил і залучення до забезпечення спільних маневрів українських компаній: під час тактичних навчань міжнародних сил швидкого реагування «Спільне випробування-2002» для їхнього забезпечення так званим зв’язком підтримки будуть залучені компанії «Київстар GSM» (чи не звідси раптове виникнення інтересу Президента до НАТО? — Ред.), «Глобал Юкрейн» і «Аркада-Х». Перспективним здається і використання української військово-транспортної авіації: у березні цього року держсекретар Міноборони України генерал Віктор Банних заявив про готовність України запропонувати 50—60 військово-транспортних літаків Європі, як зі складу українських ВПС, так і з парку Української авіатранспортної компанії. Хоча пропозиція стосувалася європейських сил швидкого реагування, до появи європейського А400М ці машини можуть слугувати і для перевезень НАТО. Тим більше що на двосторонній основі Німеччина та Польща вдавалися до послуг української авіації для перекидань контингентів і вантажів в Афганістан (ці послуги здійснювалися підрозділом АНТК ім. Антонова — авіакомпанією «Авіалінії Антонова»). Однак до повномасштабного залучення України ще занадто далеко. Хоча торік у Києві генсек НАТО лорд Робертсон пообіцяв розвиток військово-технічного співробітництва між НАТО й Україною, поки суттєвих зрушень не відбулося. З проектів в галузі оборони та безпеки можна згадати хіба що участь українських кораблебудівників у розробці документації фрегата нового покоління. Презентації бронетанкобудівників і авіаперевізників Міноборони України так і залишилися лише форумами. Не було відповіді і на запитання, поставлені главою Держкомісії ОПК Володимиром Горбуліним під час торішньої українсько-натовської конференції щодо залучення України в створення європейської системи ПРО (ПРО європейського ТВД). У такій ситуації участь у створенні нової архітектури безпеки Європи лише миротворчими зусиллями виглядає як явно нереалізований потенціал. У активі Києва поки лиш невдоволення альянсу розвитком ВТС із Македонією...

Більш того, сьогодні ні самі держави НАТО, ні їхні фінансово-промислові структури не виявляють інтересу до українських підприємств. А російський бізнес впевнено освоює українську промисловість, і поява спільних фінансово-промислових груп (і в тому числі з урахуванням залучення таких стратегічних об’єктів, як, наприклад, харківські «Хартрон» і «Комунар») уже лише справа часу. Ще років п’ять такої реінтеграції, і у відповідь на українсько-натовські «освідчення в коханні» у Кремлі лише посміхатимуться.

Окрім того, сама Росія залишила Україну далеко позаду в питаннях співробітництва із західними державами. Навіть у таких напрямах, як авіація і космос, де традиційно сильна і Україна. Наприклад, у Москві уже вирішено створити інженерний центр, який братиме участь у розробках європейських аеробусів — група «Каскол» стає основним російським партнером одного з двох провідних світових виробників магістральних авіалайнерів компанії «Airbus». Торік було підписано й угоду про стратегічне партнерство між «Росавіакосмосом» і європейським концерном EADS.

Якщо вірити російській пресі, низка російських фірм цілком серйозно обговорює питання участі в програмі створення європейського військово-транспортного літака НАТО A400M — конкурента Ан-70. Згаданою угодою з EADS така участь передбачена, і Росії виділено п’ятивідсоткову квоту в загальному обсязі робіт, який складає близько 800 млн. дол. на період до 2020 р. Задля справедливості слід зазначити, що досі жодного контракту так і не уклали. Однак із появою нового формату співробітництва Росії та НАТО ситуацію можна легко змінити. Тим більше що в квітні цього року Володимир Путін, виступаючи у Веймарі, несподівано схвалив участь одного з підприємств — російського «Гідромашу» — у європейській програмі.

Зона хронічного безгрошів’я

Звісно, якщо говорити про членство в НАТО серйозно, потрібні не лише переконливі реформи, а й виконання досить обтяжливих для України фінансових зобов’язань.

За кілька днів до епохального засідання українського РНБО начальник Генштабу ЗСУ Петро Шуляк зазначив, що без фінансування Збройних сил України за стандартами НАТО не може бути й мови про інтеграцію України в євроатлантичні структури. За його словами, якщо кожна з країн-кандидатів у НАТО бере на себе зобов’язання фінансувати армію в обсязі мінімум 2% ВВП, то в Україні ця цифра складає лише 0,7% ВВП. При цьому українське військове відомство має півмільярда гривень боргу. А твердження начальника Генштабу про те, що коли Державна програма розвитку та реформування ЗСУ не буде фінансуватися належним чином, ніякого реформування не буде, прозвучали як вирок.

Звісно, не йдеться, що прямо зараз потрібно перейти на стандарти НАТО. Та якщо говорити про досягнення взаємосумісності військових у рамках взаємодії в системі НАТО, то ситуації «несумісності» усе ще є проблемою. Про це недавно говорив у Києві представник Агентства стандартизації альянсу Ганс Колмзе.

Тож на практиці інтеграція України в НАТО виглядає поки що фантастичним проектом. Однак м’яч уже перекинуто на поле західних партнерів, і багато що в майбутніх темпах дрейфу України в західному напрямку залежатиме від них.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі