Життя і смерть громадянина Росії як дзеркало української дійсності

Поділитися
Минулого тижня рефреном звучала думка, що розслідування справи про вбивство Максима Курочкіна стане випробуванням для правоохоронних органів і для української влади в цілому...

Минулого тижня рефреном звучала думка, що розслідування справи про вбивство Максима Курочкіна стане випробуванням для правоохоронних органів і для української влади в цілому. З цим не можна не погодитися, не відзначивши, до речі, що не меншим випробуванням для влади загалом і для правоохоронних органів, зокрема, було й життя нині покійного. Повідомляючи про смерть Курочкіна, багато українських телеканалів величали його виключно «російським бізнесменом», ніби забувши, що він усе своє життя послідовно переконував оточення у влучності власного прізвиська — Макс Бєшений.

Як витримає це нове випробування влада, можна прогнозувати вже сьогодні. Не тільки базуючись на наявному життєвому досвіді, а й з цікавістю зіставляючи коментарі, якими бурхливо відреагували на вбивство М.Ку­рочкіна представники нинішньої еліти. З усього розмаїття недоречних цитат можна вирізнити висловлювання заступника лідера фракції Партії регіонів
В.Кисельова. Він вирішив, що «це політичне вбивство, метою якого було зіштовхнути Україну з Росією, адже Курочкін — громадянин Росії. Вбивство Курочкіна — це один із епізодів плану розпуску парламенту». Глобальне мислення, що й казати...

Очевидно, що в результаті всі кому не лінь використають це гучне замовне вбивство у своїх внутрішніх розбірках. І всі ці взаємні випади залишаться порожнім звуком. Зведуться до сакраментального: «Куди дивиться міліція?!» Не приведуть до консолідації зусиль, щоб хоч один раз, як виняток, створити умови для нормальної роботи правоохоронних органів і примусити їх розслідувати вбивство по-справжньому. Бодай для того, аби іншим не кортіло зухвало й нагло демонструвати навички еліти свого спецназу на території суміжної держави...

Кому тільки не вигідно...

Минулого тижня активно мусувалися практично всі, як можливі, так і малоймовірні версії, що стосуються причин убивства Максима Курочкіна. Жодну з них не бачимо сенсу виокремлювати з цілої низки причин. Класичну формулу «кому вигідно?» тут слід застосовувати дуже обережно, з безліччю застережень.

По-перше, тому, що той, хто нібито зацікавлений у зникненні Курочкіна з бізнес-арени, саме через очевидність цієї зацікавленості не вдався б до таких дій. Зокрема з огляду на найбільш резонансний конфлікт, пов’язаний із бізнес-діяльністю покійного, постріл по Курочкіну не просто «зрикошетив», а прицільно б’є по Коломойському («Приват»), який раніше таких «суїцидальних» схильностей не виявляв. І ринок цей був не найдорожчим об’єктом, пов’язаним з інтересами покійного. Отже, можливо, саме осіб, зацікавлення яких у зникненні Курочкіна дуже вже очевидне, і слід поставити в кінець розлогого списку підозрюваних. Набагато далі за тих, кому смерть Курочкіна була потрібна виключно як зброя проти його опонентів — як кажуть, нічого особистого.

По-друге, перетікання бізнес-активів Курочкіна в інші руки найближ­чим часом покаже, кому стала вигідною його смерть. Проте особливість ведення бізнесу покійним була така, що прямі й чіткі «причинно-спадкові» зв’язки встановити не дуже просто. Подальший розподіл майна також не дасть однозначної відповіді, кому була вигідна його смерть. Адже за значну частину активів, які залишилися після М.Курочкіна, претендентам на вивільнену власність ще доведеться боротися. І боротьба обіцяє бути не менш кривавою.

По-третє, розмах діяльності, диверсифікація бізнес-інтересів, безпосередні, загальновідомі зв’язки з політичною та економічною елітою України і Росії, а також абсолютно неоднозначний стиль поведінки покійного, який приніс Максу Бєшеному одіозну популярність, дають надзвичайно широкий простір для припущень — хто міг бути зацікавлений у його смерті...

Восени минулого року (ще до арешту) Курочкін зробив кілька цікавих заяв. Він сказав, що в нього вже немає власності в Україні (що неправда), а збитки від її згортання оцінив так: «Якщо говорити приблизно, то це близько мільярда доларів. Плюс-мінус».

Крім того, М.Курочкін зазначив, що стосунки з партнерами у нього врегульовані: мовляв, у нас усе чудово, але це справді внутрішня справа, і в Росії все повернув.

Вищі сфери

На фотографіях, зроблених із нагоди відкриття в Києві «Російського клубу», виконавчим директором якого був М.Курочкін, можна бачити представників політичного бомонду Росії та України. Тут, в Україні, М.Курочкін, якого ще називали Максом Лужниковським, мав доступ скрізь, куди він хотів потрапити, і ні репутація ставленика російського злочинного угруповання, ні зов­сім відв’язна манера поведінки йому в цьому не заважали.

У Києві до кола спілкування М.Курочкіна свого часу входили, зокрема, представники політичної еліти, люди, відомі всій країні. Отож, переживаючи гіркоту втрати давнього знайомця, безперечно, з полегшенням змогли зітхнути чимало українських діячів — зокрема екс-міністр внутрішніх справ М.Білоконь, І.Бакай, В.Медведчук та багато інших, а також дружні ряди наших міліцейських генералів, які, за сумісництвом з основним місцем служби, очолювали численну правоохоронну обслугу М.Курочкіна в Києві. «Я — господар міста, мене сюди уряд послав», — чи то жартував росіянин, чи то вже позначалася дія кокаїну. І поводився відповідно.

Як наша міліція його берегла...

Для правоохоронних органів М.Курочкін став випробуванням давно, мабуть — із часу своєї появи в Україні. Годі й казати, що вони цього випробування не пройшли. Тут, в Україні, громадянин Росії М.Курочкін, без перебільшення, вершив долі, а в правоохоронній системі з допомогою наших міліцейських генералів фактично роздавав ледь не будь-які посади.

Що нарікати на правоохоронців, коли перед Курочкіним упадали державні діячі, народні депутати й артисти! Адже офіцерською честю ситий не будеш...

М.Курочкіна охороняли співробітники «Титану», озброєні автоматами. Правда, він казав, що це хлопці з «дев’ятки», і на цій, так би мовити, підставі особиста охорона Макса нагло проривалася зі зброєю на борт пасажирських літаків.

М.Курочкіна засмучувало те, що начальник його охорони — «всього лише» полковник міліції. Йому хотілося, щоб на цій посаді в нього був генерал. Люди обізнані не сумнівалися: він, хто в будь-який час телефонував на мобільні заступникам міністра внутрішніх справ, керівникам київського міліцейського главку, так би й зробив. Просто не встиг через зміну влади, коли довелося залишити Україну.

Тут доречно згадати ще одного громадянина іноземної держави, який ощасливив своєю появою нашу гостинну батьківщину. Це араб, відомий у певних колах як особистий наркодилер Макса Бєшеного. Виходець із Близького Сходу відкрито продавав наркотики в київських нічних клубах, будучи абсолютно недоторканним для правоохоронних органів. Ця торгова діяльність велася з таким розмахом, що здійснювати її без відома правоохоронців було неможливо. Вони й знали, вони ж узагалі багато чого знають...

Після попереднього, невдалого київського замаху на М.Курочкіна міліція бадьоро взялася за діло. Проте, як стверджують, реально слідство тривало два дні, доки Курочкін не заявив керівництву київського главку, що розбереться сам... Попри те, що через інцидент постраждали співробітники міліції, керівництво не заперечувало. Не тому, що вирішило вдатися до ефективного, хоча й незаконного способу саморегулювання кримінальних елементів на ввіреній території, давши бандитам можливість перестріляти одне одного. А просто тому, що звикло виконувати накази М.Курочкіна.

Це окремі штрихи, що стосуються стилю життя покійного, на який українська влада в особі своїх правоохоронних органів не тільки не намагалася вплинути в передбаченому законом порядку, а, навпаки, всіляко підтримувала його, аж до холуйства.

Однак існує й зворотний бік взаємин М.Курочкіна з нашими правоохоронними органами. Теж дуже показовий, повчальний, а місцями навіть кумедний. Якщо не казати про сумний кінець, звісно.

За іронією долі, відв’язний громадянин, який дозволяв собі будь-що, зрештою був притягнутий до відповідальності настільки ж незаконно. На підставі наданих матеріалів довести його провину в нормальному суді було б украй проблематично. Приказка «час згаяно — справу втрачено» до справи про здирництво, яку інкримінували Курочкіну, стосувалася повною мірою. Якимсь матеріалам вчасно не дали ходу, інші «просто зникли», фактично — прикривалися злочини. А либонь тоді, коли стався сам факт здирництва, у результаті було затримано… працівників правоохоронних органів, які виїхали за заявою потерпілих про здирництво! До вирішення «проблеми» моментально підключилися генерали з МВС, які заборонили операм давати хід справі. Надалі було зроблено все, аби справа не підлягала реанімації, гробили докази, вилучали речдоки. Хтось покараний за це неподобство? Звісно, ні.

Та навіть попри те, що доказова база за тими епізодами, за які притягували до відповідальності М.Курочкіна, була, м’яко кажучи, недостатньою, цю прогалину можна була б заповнити. Із допомогою справ про перевищення службових повноважень, зловживання службовим становищем — вищими чинами МВС насамперед. Крім того, слід було порушувати справи також стосовно міліціонерів, які були в охороні Курочкіна. Охороні, з якою він і в мирній обстановці був нерозлучним, а вже «на діло» нізащо не поїхав би сам. Вони були присутні при здирництвах, причому аж ніяк не випадковими свідками. Ніхто, звісно, навіть не поворухнувся в цьому напрямі. У результаті виходить, що свавільника притягали до відповідальності на досить-таки сумнівних підставах. Своєрідна справедливість.

Можна лише припускати, на якому рівні віддавали наказ стосовно М.Курочкіна — мова не про вбивство, а всього лише про розпорядження притягти до відповідальності «за всією суворістю закону». Але можна з упевненістю стверджувати: у нашій країні без волі «згори» людина, котра мала такі гроші та зв’язки, як М.Курочкін, не може притягуватися до відповідальності «просто» за те, що вона скоїла злочин. У нас такого не трапляється, так би мовити, немає відповідної правозастосовчої практики. Отже, зважаючи на вищевикладене, Курочкін, за іронією долі, у певному сенсі став жертвою правоохоронної системи, яка зрештою підіграла кілерам чи то з огляду на непрофесіоналізм, чи то через продажність. А сталося це в державі, безпринципність, безвідповідальність і продажність посадовців якої М.Курочкін завжди використовував на всі сто відсотків.

Не сумніваючись у тому, що справу про вбивство Курочкіна розкрито не буде, усе ж поставимо запитання, відповіді на які, можливо, сприяли б встановленню істини. Чому Курочкін усе ж повернувся в Україну? Хто саме гарантував йому недоторканність і вселив у нього впевненість у тому, що тут безпечніше, ніж удома? З чиєї волі було дано хід матеріалам кримінальної справи? І хто домігся його затримання просто в аеропорту?

На запитання, чому міліція не вжила стосовно Курочкіна необхідних заходів безпеки, заступник міністра М.Куп’янський відповів, що санкцію на відповідні заходи має давати суд. «Такої постанови не було... Якби вона була, ми використали б і броньований автомобіль, і бронежилети», — наголосив він. Такі речі розповідає наша міліція...

Років зо два тому на тих, хто перебував поруч із Курочкіним, просто якийсь «мор» напав. Не раз і не два на території України відбувалися замахи на Макса і його наближених. «Армійський» стиль замахів асоціюється радше з чеченською війною, ніж із «повадками» наших вітчизняних кілерів (здебільшого, менш професіональних і зухвалих). Попередній замах на Курочкіна в центрі столиці було вчинено із допомогою машини, начиненої вибухівкою. Того разу постраждали його охоронці — працівники «Титану», а Курочкіна врятувала броня його автомобіля. Незадовго до убивства Курочкіна в передмісті української столиці було розстріляно близьких до нього людей, зокрема начальника його охорони. Це все до того, що можна було здогадатися, що загроза життю М.Курочкіна існує. Навіть без урахування його власних заяв з цього приводу. А міліція, бачте-но, не мала постанови суду, і навіть, попри регулярні замахи, жодних нехороших передчуттів. За неофіційною інформацією, всього на Курочкіна було вчинено близько десятка замахів. Сам він називав число 17. З огляду на його спосіб життя, якщо й перебільшив, то, мабуть, не надто.

До речі, окрім загальновідомих замахів на його наближених, був ще й такий. Якось зник згаданий нами вище наркодилер, як твердять злі язики, особистий спеціаліст Курочкіна зі специфічних «коктейлів», до яких той мав слабкість. Через певний час цього завсідника найдорожчих київських клубів і невиправного любителя потусуватися у світському товаристві, виявили, хоч як дивно, у глухомані, серед віддалених кар’єрів. Навесні водолази геть випадково знайшли на дні водой­ми в одній з областей України чудово збережений труп явно не місцевого громадянина. Правоохоронні органи не стали обтяжувати свою статистику очевидним «висяком». Вважали за краще дійти висновку про те, що смерть його мала цілком природний характер: займалася людина підводним плаванням. Правда, без гідрокостюма, зате в дублянці... А смерть громадянина «арабської національності» настала в результаті... переохолодження. Так би мовити, став жертвою власної любові до зимових видів спорту.

Компетентним органам, безсумнівно, відомо значно більше. Але й того, що відомо широкій громадськості, цілком досить, аби очевидною була потреба виявити посилену пильність, супроводжуючи Курочкіна. Адже було порушено навіть елементарні правила конвоювання підсудних. Хоч би що розповідали про купи сміття у дворі суду, автозак, який перевозить затриманих, стояв неправильно, не забезпечуючи моментального переходу в нього конвойованого. А коридор суду мав бути звільнений від сторонніх на момент переміщення ним такої особи, як це робиться зазвичай.

Задля справедливості не можна не зазначити, що загальновідомо: коли є вкрай небажана людина, гроші і професіональний кілер, його «ціль» не врятує ніяка охорона. Ні кримінального авторитета, ні бізнесмена, ні президента. Найбільш високопрофесіональні й настільки ж високооплачувані бодігарди визнають, наскільки малим є гарантований ними відсоток безпеки. Тобто наскільки вони зменшують ризик клієнта бути убитим. Про це потрібно пам’ятати, оцінюючи те, що сталося з Курочкіним. Але навіть за повного усвідомлення цього факту для того, щоб із чистою совістю «списати» смерть Курочкіна на такого роду неминучість, необхідною є важлива умова. Потрібно мати впевненість у тому, що держава зробила все від неї залежне для забезпечення недоторканності людини, позбавленої нею волі (а отже, й можливості подбати про власну безпеку). Такої впевненості немає.

Так, відомий цілий ряд випадків, коли просто під час судового процесу «прибирали» свідка. Наприклад, у справі відомого в Києві Прища. Але ніколи ще не було настільки зухвалого убивства — прямо в суді, та ще й самого підсудного. А вбивство підсудного в суді не може сприйматися інакше, ніж як нахабний виклик, ляпас правоохоронним органам держави. І її реакція має бути адекватною й блискавичною. Але у нас люди, уповноважені на виконання державних функцій, замість того щоб образитися через таку неповагу, зведуть усю цю історію до внутрішніх розбірок, і тим й обмежаться. А міністр внутрішніх справ, який, звісно, ще не мав можливості вникнути в суть своєї служби, відмовляючись коментувати убивство Курочкіна, посилається на те, що перебував на лікарняному. Ще сказав би, що не в курсі, бо у нього телевізор зламався...

Коли так і далі піде, то територія нашої країни стане надзвичайно популярною для найманих убивць, зокрема з близького зарубіжжя. Ризик бути пійманим і притягнутим до відповідальності — мінімальний. А всемірне сприяння державної системи — гарантоване.

Партнер М.Курочкіна Олександр Кунцевич вважає, що вбивство Курочкіна пов’язане не лише з бізнесом, а й має «політичний характер». «Його не лише позбавили бізнесу та життя. Це був ще й розвал економічної імперії: готель «Прем’єр-палас», готель «Дніпро», «Луганськенерго», «Одесаенерго», — заявив Кунцевич. На його думку, «із моменту приходу помаранчевих до влади єдиним опонентом Курочкіна був Геннадій Корбан. Але його Кунцевич вважає лише «побічно винним» в убивстві Курочкіна. «Деякі українські бізнесмени залишилися винні Курочкіну 70—80 мільйонів доларів тільки за один «Прем’єр-палас», — зазначив Кунцевич («Коммерсант-Украина»).

Глава спостережної ради депозитарно-фондової компанії «Славутич-капітал» (близької до групи «Приват») Геннадій Корбан заявляє про відсутність конфлікту із загиблим М.Курочкіним, пов’язаного з дніпропетровським ринком «Озерка». «Кілька місяців тому сторони конфлікту навколо ринку «Озерка» розпочали переговори і дійшли згоди», — наголосив він. (УНІАН)

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі