ЗБЛИЖЕННЯ ТОРГОВЦІВ ЗБРОЄЮ: КЛІНЧ ЧИ ОБІЙМИ?

Непередодні Нового року гендиректор української держкомпанії «Укрспецекспорт» Валерій Малєв і глава російської ФГУП «Рособоронекспорт» Андрій Бельянінов підписали угоду про взаємодію двох головних державних посередників збройового експорту, яка передбачає, окрім іншого, узгоджені дії на ринках третіх країн.

На цю угоду чекали давно — її було остаточно узгоджено ще влітку, але запланований приїзд А.Бельянінова в серпні було відкладено на невизначений термін через трагедію на одній з українських шахт. І хоча на перший погляд поява документа про взаємодію є незначним дійством (тим більше, що раніше існувала угода між «Укрспецекспортом» і «Росвооружением», прародичем «Рособоронекспорту»), у переговорному просторі ще відчутніше запахло великою політикою. І хоча прагматики говорять, що до створення конкретних механізмів взаємодії двох держав на міжнародному ринку озброєнь ще далеченько, саме після появи угоди спостерігачі заговорили про безпрецедентне зближення України та Росії в сфері безпеки й оборони.

Дійсно, розлучення по-слов’янськи в середині 90-х не пішло на користь ні Україні, ні Росії. Фахівці згадують багато курйозних випадків, які переросли в тенденцію фатального прагнення до самостійності. Наприклад, коли після розпаду СРСР львівська «Лорта», що виробляє «мізки» для нових комплексів ППО С-300, різко підняла ціни на головний обчислювач для цих зенітно-ракетних систем, Росія опинилася в скрутному становищі. Скриплячи зубами, заплативши за продукцію, російські виробники зброї задумалися над замиканням циклу і через кілька років почали виробляти всі комплектуючі для С-300 самостійно. Зате коли Росія почала об’єднувати під дахом «Оборонних систем» розроблювачів і виробників засобів ППО, Україну в нову структуру несподівано не запросили. Натомість Україна після відмови Росії поставити комплектуючі для танків
Т-80УД, що направлялися в Пакистан, у найкоротші терміни замкнула на своїй території цикл виробництва бронетехніки.

Але, розійшовшись, слов’янські держави полегшили роботу і замовникам. Наприклад, коли США знадобилися ракети «повітря—повітря» для «Фантомів», півтори тисячі голівок самонаведення було закуплено на київському «Арсеналі», а маршові двигуни до ракет — у Москви. Точно так само, вроздріб, у слов’ян було закуплено і найпотужнішу зброю ППО — С-300.

Не можна сказати, що торговці зброєю не зовсім розуміють проблему. Спроби грунтовно домовитися на ринку зброї було зроблено ще влітку 1999 р., коли в протоколі про наміри, підписаному В.Малєвим і керівником «Росвооружения» Григорієм Рапотою, значилося і бажання створити спільні фінансово-промислові групи. А заступник генерального директора «Рособоронескспорту» Іван Гончаренко на виставці озброєнь «IDEX-2001» весною нинішнього року заявив, що російські торговці зброєю зацікавлені в створенні спільних центрів із обслуговування військової техніки й озброєнь, поставлених раніше за кордон Радянським Союзом, а також окремо Росією й Україною.

Що стосується ФПГ, вони б не завадили. Хоча б для того, аби уникнути подвійного оподаткування продукції військового призначення, що перетинає українсько-російський кордон, і нормальної організації питань транзиту зброї територією України. До речі, може здаватися дикістю, але Москва частенько відправляє військову продукцію до Африки з прибалтійських портів — в об’їзд усієї Європи. У ФГУП «Рособоронекспорт» говорять, що, по-перше, Київ зависоко піднімає тарифні ставки за транзит з обладнаного для цього порту «Октябрьский», а по-друге, вимагає при цьому інформацію і про фінансові параметри контрактів, що не дуже влаштовує російських постачальників.

Тепер, як вважають спостерігачі, з’явилися вагомі підстави для зближення на конкретних напрямах і в конкретних проектах. Саме 2001 р. в Україні вперше заговорили про реальність узгодження цінової політики двох держав при збуті озброєнь і військової техніки, переговори щодо спільних розробок в оборонній сфері сторони одночасно почали вести відразу в декількох напрямах. Представник збройового бізнесу, близький до керівництва ФГУП «Рособоронекспорт», після підписання угоди сказав автору, що Росія великі надії покладає на виконання контрактів з ремонту, сервісного обслуговування та модернізації озброєнь і військової техніки в інтересах третіх держав, а також створення спільних ремонтних баз у третіх країнах. В Україні збереглася розвинена інфраструктура ремонтних підприємств, у Росії є ремкомплекти і запасні частини. Цікаво також буде дізнатися, що поставки деяких видів техніки у Києва провалювалися, тільки-но переговори про неї доходили до питань обслуговування та заміни вузлів і агрегатів. Тепер, схоже, торговці домовляться про відрахування відсотка розроблювачам на Сході з тим, щоб низка таких завмерлих контрактів почала реалізовуватися. Уже з’явилася інформація про перші конкретні домовленості — про спільну модернізацію ракет «повітря—повітря» Р-27, у якій повинні брати участь українські ДАХК «Артем» (Київ) і КБ «Луч» (Київ), а також російський «Вимпел» (Москва).

Враховуючи, що цілий ряд держав активно готується до проведення ремонтних робіт і модернізації військової техніки, як вважають спостерігачі, перші спільні проекти можуть спливти в таких державах Близького Сходу, як Сирія чи Лівія. До речі, за оцінками Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння, лише початкова фаза робіт в галузі ВТС у Лівії могла б принести не менше $15—25 млн. Однак, не зважаючи на те, що було знято санкції, джентльменська угода з Вашингтоном не дозволяє Києву розгорнути роботи на цьому ринку. Причому самоцензура тут діє не лише в галузі ВТС, а й у цілком мирних напрямах. Попри той факт, що на ринку цієї держави працює цілий ряд західних компаній.

Та головним напрямом усе ж залишаються спільні розробки і спільний вихід на ринки з новою зброєю. Гендиректор «Укрспецекспорту» В.Малєв вважає, що зараз для спільного розвитку є низка новітніх напрямів, пов’язаних із розробкою та виробництвом систем управління військами, радіолокації, систем радіорозвідки та радіоелектронної боротьби, розробляти і випускати які разом із РФ було б набагато дешевше. На його думку, поглиблення співробітництва дозволило б підняти на новий рівень і процес узгодження нових технологічних і конструкторських рішень, що впроваджуються у військову техніку.

Заступник держсекретаря Мінпромполітики України Валерій Казаков вважає, що спільні структури можуть бути створені також у таких галузях, як бронетехніка та виробництво боєприпасів, а також модернізація бойових літаків і вертольотів, засобів зв’язку й електронної промисловості.

Представник «Рособоронекспорту» наголосив автору, що вже зараз йде спільна робота українських і російських компаній на декількох ринках третіх держав, а перші спільні контракти можуть з’явитися вже наступного року.

Та, напевно, найважливішим питанням у всій цій історії є відсутність у Києва вибору. Про ВТС з іншим стратегічним партнером — США — говорити всерйоз не виходить, а НАТО, попри декларації, не взяло до уваги наявність потужного оборонно-промислового комплексу в Україні. Тому, постоявши якийсь час на роздоріжжі, Київ звернув погляд на Схід. Політичне зближення України та Росії під кінець року різко перейшло в практичну фазу.