Заступник голови СБУ: «Про жодне тотальне прослуховування у постанові Кабміну не йдеться»

На тлі нескінченних скандалів в Україні, пов’язаних із несанкціонованим зняттям інформації з каналів телекомунікацій і викидом компромату, у тому числі й на перших осіб держави (з останнього — роздруківки телефонної розмови спікера із закордонним послом та діалог українського і грузинського президентів, які облетіли всі інтернет-сайти), постанова Кабміну №1669 від 26.09.2007 мала силу вибуху бомби.

У результаті вже другий місяць лунають обвинувачення правозахисних організацій, ряду депутатів, а також представників інтернет-співтовариства в антиконституційності документа, який, з одного боку, віддав ключову роль у прийнятті рішень на проведення заходів оперативно-розшукової діяльності (ОРД) в одноособові руки глав апеляційних судів, а з іншого боку — наклав гриф особливої секретності на цей процес.

За цей час ІнАУ (Інтернет Асоціація України) встигла не лише висунути публічні претензії спецслужбам за фактами незаконного тиску з метою отримання конфіденційної інформації з її клієнтів без пояснення мотивів, а й надіслати листи практично у всі державні інстанції (у тому числі й президентові України) з вимогою призупинити дію постанови.

Щоб прояснити ситуацію і відповісти на всі запитання, які досі витають у повітрі, щодо відповідності цього документа нормам українського законодавства, «ДТ» звернулося по коментарі до Міністерства юстиції, а також у Службу безпеки України, яка ще до виходу постанови, відповідно до указу президента від 07.11.2005, отримала всі важелі впливу на технічне забезпечення процесу зняття інформації з каналів телекомунікацій. Що також дає привід замислитися: а чому, власне, непримиренний Кабмін, спростивши процедуру доступу правоохоронних органів до конфіденційної інформації громадян, зробив такий царський подарунок президентові, який контролює СБ?

Якщо Мін’юст обмежився письмовим роз’ясненням своєї позиції, що цілком збіглася з аргументами СБУ, то сама Служба пішла на безпосередній контакт із журналістом. На наші запитання відповів заступник голови СБУ, екс-глава Держкомспецзв’язку, кандидат технічних наук Ігор Коновалов.

— Ігоре Вікторовичу, сьогодні все каміння з приводу легалізації тотального прослуховування в Україні летить у город Кабміну. Проте саме президент своїм указом ще у 2005 році не лише замкнув на СБУ функцію технічного забезпечення зняття інформації з каналів зв’язку, а й доручив урядові розробити уніфіковану інструкцію проведення заходів ОРД. Чому так довго спав Кабмін? І в результаті — чи правильно він зрозумів президента?

— Важко сказати, чому так довго спав Кабмін, але про порозуміння двох гілок влади в цьому випадку говорити можна. У 2005 році відбулися масштабні викиди в пресу матеріалів оперативно-технічного характеру. Простіше кажучи, компромату. Тому президент поставив жорстку умову навести у цій сфері лад. Одне із завдань полягало в тому, щоб визначити єдину процедуру, відповідно до якої мали діяти всі правоохоронні органи під час отримання відповідних дозволів (на зняття інформації з каналів телекомунікацій у тому числі). За дорученням тодішнього прем’єра Єханурова, відповідальним за розробку цієї інструкції було МВС.

До речі, одна з причин появи указу президента — окремі норми в законодавстві, які можуть не зовсім однозначно тлумачитися. Так, закон про ОРД, наприклад, для проведення оперативних заходів в одних випадках передбачає наявність рішення суду, в інших — якийсь особливий порядок дій за узгодженням із генпрокурором та Верховним судом. Таким чином, по-перше — і це, мабуть, найголовніше, — указ припиняв усі оперативні заходи, якщо вони велися без санкції суду; по-друге, велів усім суб’єктам ОРД привести внутрішньовідомчі інструкції у відповідність до указу та Конституції; по-третє, ставив завдання забезпечити єдиний відкритий порядок одержання судових дозволів.

Слід зазначити, що чинна практика видачі дозволів суду була саме такою, як викладено в постанові уряду. Просто раніше процес оформлення запитів на видачу дозволів регламентувався внутрішніми інструкціями окремих міністерств та відомств. А Кабмін уніфікував підходи до процесу і зробив його опис відкритим.

— І все ж правозахисники одностайно стверджують, що мотивоване рішення суду, перед­бачене законом про ОРД, уряд замінив на безконтрольний і одноособовий дозвіл судді. Що в умовах тотальної корупції як у правоохоронних органах, так і в судах не виключає тих-таки «замовлень» на спеціальні послуги.

— Хочу нагадати, що правосуддя в Україні здійснюється як колегіально, так і одноосібно. Відповідно до закону України про судоустрій, рішення, прийняте суддею одноосібно, і є рішенням суду. Важливо й те, що обговорювана постанова регламентує тільки загальний порядок отримання дозволів. Але в жодному разі не регламентує дії судді.

— Ще одним суперечливим моментом документа, на думку його критиків, став пункт постанови про те, що «цей порядок передбачений, якщо інше не передбачено законом». Тобто те, що не заборонено законом, владі — дозволено? Коли ж ідеться про права громадян, діє абсолютно зворотний алгоритм…

— Наведу всього один приклад — російська антитерористична операція «Норд-Ост». Тоді миттєво було обмежено роботу окремих операторів телекомунікацій, а всі джерела випромінювання (включно зі стільниковими телефонами, супутниковими терміналами) в цьому районі і стаціонарні телефони самого центру було взято під контроль. Без жодних погоджень і рішень суду. Таким чином було забезпечено контроль над усіма телефонними переговорами в цій зоні. Про яке рішення суду в такому разі можна говорити? До чого веду? Є нестандартні ситуації, які неможливо стовідсотково уніфікувати й прописати. У такому разі постанова не діє, а діє пряма норма законів про ОРД, боротьбу з тероризмом тощо.

Я не можу сказати, що на сьогодні — це поширене явище, але це узвичаєна світова практика. Стосовно СБУ можу сказати, що нинішнього року особлива процедура застосовувалася один раз, щоб запобігти замахові на одну з осіб, котрі охороняються. Протягом чотирьох годин підозрюваного було встановлено, затримано і висунуто йому обвинувачення.

— Я розумію, звичайно, що ви навряд чи відповісте на запитання, хто була «особа, котра охороняється». Однак чому ви тепер не вважаєте за потрібне пояснити, наприклад, інтернет-провайдерові, чому він повинен поділитися зі спецслужбою конфіденційним листуванням свого клієнта? Кабмін своєю постановою поставив на цю інформацію гриф секретності.

— Мені здається, що це не зовсім коректна постановка питання. У цьому випадку провайдери використовують постанову Кабміну, аби ще раз привернути увагу громадськості до своїх проблем. Можливо, навіть зробити рекламу своєму бізнесові.

— По-вашому, член правління ІнАУ пан Ольшанський виключно з метою реклами заявив, що відразу ж після ухвалення постанови до його офісу прийшли представники СБУ і «зажадали надати інформацію про листування поштової скриньки однієї з партій, яка пройшла до парламенту». Зажадали, розмахуючи дозволом на це глави апеляційного суду. Без пояснення мотивів.

— Річ у тім, що сьогодні інтернет-провайдери хочуть надавати послуги клієнтам, але при цьому бути абсолютно вільними від зобов’язань перед державою. Так не буває. І взагалі, мені не зовсім зрозумілий виступ пана Ольшанського. Оскільки він посилається на рішення суду. А рішення суду не може бути немотивованим.

— Ігоре Вікторовичу, таке враження, ніби ви не знаєте, що в Україні відбувся, даруйте на слові, розвал судової системи. І в більшості рішень є, м’яко кажучи, проблеми з мотивацією. Навіть на найвищому рівні, не кажучи вже про якогось дрібного провайдера, котрий обслуговує поштову скриньку котрогось конкурента по бізнесу.

— Давайте не забувати, що закон каже: про рішення суду протягом 24 годин має бути поінформований прокурор. У прокурора ж є всі підстави прийти і перевірити оперативно-розшукову справу. І коли він вважатиме, що дане рішення ухвалене з порушенням закону, відразу може винести протест, у результаті якого проведення заходу негайно припиняється. У разі ж серйозних порушень у ході ухвалення рішень існують чіткі процедури притягнення судді до відповідальності.

— І часто таке трапляється?

— Мені важко відповісти на це запитання. Це, швидше, питання до Верховного суду.

— А чим же тоді мотивувати критику не провайдера, а екс-глави парламентського підкомітету з прав людини народного депутата Святослава Олійника (фракція БЮТ), який збирається вже в новому парламенті боротися з цією вашою «підвищеною таємністю»?

— Мені здається, що в цьому разі просто йде підміна понять: законодавство справді має бути максимально відкритим, але ніколи не можуть бути відкритими як проведення оперативно-розшукових заходів, що за суттю своєю є негласними, так і документи, на підставі яких вони проводяться.

Коли зовсім загалом, то існують дві концепції проведення ОРД на каналах телекомунікацій. Перша — це коли оператор телекомунікацій зобов’язаний виконати всі розпорядження, визначені законом, для здійснення самостійного зняття інформації з каналів зв’язку.

У цьому разі оперативний працівник приходить і пред’являє рішення, після чого оператор усе робить сам. Таким чином, він повинен мати в себе режимно-секретний орган, наділений особливою відповідальністю.

Друга концепція передбачає встановлення на каналах спеціального обладнання. У даному разі визначається спеціально уповноважений правоохоронний орган, який проводить ці заходи та відповідає за них. В Україні прийнято другу концепцію. Проте сьогодні ті самі провайдери, використовуючи прогалини в законодавстві та з огляду на різницю в тлумаченні понять «оператор» і «провайдер», не хочуть установлювати таке обладнання. У цьому разі оперативний співробітник, отримавши рішення суду, приходить до провайдера і повідомляє про його наявність. Зважаючи на те, що практично ніхто з персоналу провайдерів не має допуску до держтаємниці, пред’явити комусь це рішення не мають права. Отже, провайдер просто зобов’язаний виконати вимогу. Можливо, саме таку ситуацію мав на увазі пан Ольшанський.

— В яких країнах які системи діють?

— Перша — в Англії, Греції, Франції, друга — в Угорщині, Росії, Казахстані.

— Яка більш демократична?

— Тут йдеться не про демократичність, а швидше, про те, наскільки самі провайдери готові до реалізації тієї чи іншої концепції. Створення власної системи перехоплення дуже дорогий і складний процес. Єдину систему побудувати завжди дешевше, ніж безліч розподілених мереж. Ми працюємо над цим. Проте часто наштовхуємося на нерозуміння. Найчастіше саме на ринку інтернет-мережі. І це пов’язано, напевно, із тим, що в цій сфері практично відсутнє законодавство. Зрозуміло, є міжнародні вимоги про те, що Інтернет — вільна зона й не підлягає законодавчому регулюванню. Проте ця зона дедалі частіше використовується як стандартний засіб для відправлення агентурних повідомлень практично всіх розвідок у світі. Це практично ідеальний телекомунікаційний інструмент підготовки та проведення цілої низки економічних злочинів. Тому сьогодні казати про те, що Інтернет не підлягає перехопленню, м’яко кажучи, несерйозно.

— Однак тотальний контроль влади може зробити Інтернет і її інструментом. З другого боку, як бути з тим, що провайдери, як ви влучно зауважили, хоча й не мають доступу до держтаємниці, проте можуть добре насолити клієнтам?

— Стаття восьма Європейської конвенції про захист прав людини не передбачає можливості втручання держорганів у здійснення особистого права громадян за винятком випадків, коли це передбачено законом, необхідно в інтересах державної безпеки, громадського порядку, економічного добробуту країни. Тому, коли до провайдера прийде людина з рішенням суду, як він може не підкоритися?

— Знайти тут межу досить важко. Один приходить із рішенням суду з метою запобігти злочину, інший — у змові із суддею на чиєсь замовлення побажає зняти інформацію про бізнес конкурента або політичні плани. З огляду ж на масштабність бізнес-проектів наших опонуючих політичних еліт, у принципі, гіпотетично, стає зрозуміло, у чому привабливість контролю над силовими структурами…

— Зараз ви кажете про пряме порушення закону, тобто про злочин. Чи є ризик злочину в цій сфері? Безумовно. Як і скрізь. Проте для цього існує служба внутрішньої безпеки. До того ж є прокурорський нагляд. Я наведу кілька фактів. У процесі передачі СБУ технічних засобів, які дозволяють знімати інформацію з каналів телекомунікацій, були здійснені перевірки відповідності реальних об’єктів, що стоять на контролі, рішенням суду. Були перевірені всі регіональні органи СБ. Перевіряються і нині. І в центрі, і на місцях.

— Можете навести статистику порушень?

— Починаючи з 2006 року, жодного порушення не зафіксовано ні нами, ні прокуратурою.

— Зате в ЗМІ була зафіксована ціла низка скандалів, пов’язаних із прослуховуванням. І не тільки політиків, а навіть перших осіб держави. Соціалісти дотепер стверджують, що моніторинг телефонних розмов їхнього лідера — справа рук підконтрольних президентові спецслужб.

— У рамках кримінальної справи щодо прослуховування Олександра Мороза в департаменті оперативно-технічних заходів СБ не один день працювала прокуратура. Здійснювалася перевірка всіх серверів і комплексів. Ніяких порушень виявлено не було.

— Тож хто все-таки слухав спікера?

— На це запитання відповідь має дати розслідування, проведене прокуратурою. У рамках же заходів, які проводилися Службою безпеки з боротьби з незаконним прослуховуванням, є цілком конкретні результати. У 2006—2007 рр. були вилучені три комплекси моніторингу мереж стільникового зв’язку, порядку 50 закладних пристроїв. Зокрема в офісах партій, службових кабінетах керівників місцевої влади, на об’єктах інформаційної діяльності. Більш як 40 чоловік були притягнуті до адміністративної відповідальності. За незаконне використання такої апаратури було порушено вісім кримінальних справ у регіонах.

— І все ж таки, повертаючись до справи О.Мороза та теми спецзв’язку, яким вам довелося якось командувати, країні потрібні такі мережі, які прослуховувати не можна ні за яких обставин?

— Ну й запитання ви мені ставите! Насправді, з одного боку, треба чітко уявляти собі можливий масштаб наслідків, до яких можуть призвести злочини з використанням цього зв’язку, з іншого — шкода, якої може бути завдано державі, якщо інформація з цієї мережі буде доступна третій стороні, тобто іншій державі. Адже якщо один має технічну можливість прослухати, то й інший може її знайти.

— Але злочини людей, котрі користуються цим зв’язком, апріорі не можуть бути дрібними. У цьому зв’язку цікавий підхід соціаліста Івана Бокого, котрий, коментуючи «обурливий» випадок із прослуховуванням лідера партії, водночас вчинок співробітника спецслужби Мельниченка називає ситуацією, «коли людина відчула, що планується злочин, і прийняла важливе для країни рішення зафіксувати цей момент». Де межа? А судді хто?

— Справді, ви торкнулися наріжного каменя, який лежить в основі підходу до проблеми в цілому. Як правоохоронець я можу мати одну позицію, як правозахисник — діаметрально протилежну. Як технічний спеціаліст і поготів можу сказати, що вкрай складно реалізувати в комплексі і гарантовано захищену систему, і можливість організувати з неї знімання інформації. Це складно й надзвичайно дорого. Тому в більшості країн у спеціальних мережах рішення ухвалюють все ж таки на користь інтересів особистості.

— При тому, що питання її моральності залишається відкритим.

— Виходить, що так. І взагалі, питання співвідношення інтересів особистості і держави вкрай складне. Це — питання, що має бути вирішене виключно в рамках закону.

— Ігоре Вікторовичу, а як ви прокоментуєте дані української Гельсінкської спілки про те, що, наприклад, в Америці, яка бореться з тероризмом, у 2004 році було видано всього три тисячі дозволів на прослуховування, а в стабільній Україні — 40 (!) тисяч. До речі, після оприлюднення таких приголомшливих даних СБ закрила цю інформацію.

— СБУ взагалі не веде такої статистики. Це прерогатива судових органів. Я можу дати лише певну оцінку ситуації, спираючись на наші оперативні дані, оскільки ми є виконавцями цих рішень.

Якщо брати 2004 рік, то, за опосередкованими оцінками, в Україні відсотків на 20 було видано більше санкцій, ніж у США. Гадаю, що цифру в 40 тисяч було просто вигадано, щоб привернути увагу громадськості. Мало того, таку кількість заходів просто неможливо технічно реалізувати. Проте не забувайте, що в Штатах можуть працювати без санкції суду. Там діє санкція прокурора.

— Хвилинку. Ця норма з’явилася в їхньому законодавстві лише після 2001 року, коли впали «близнюки», й американці почали активно боротися з тероризмом.

— Хочу вас запевнити, що за два роки після того, як президент видав відповідний указ, число санкцій на знімання інформації знизилася в Україні десь відсотків на 30—40. А на негласне проникнення до житла — майже втричі.

— І все ж таки, чим Україна мотивує свою гіперактивну позицію стосовно такого числа санкцій? Адже якщо Росію, де така сама ситуація, експерти звинувачують у тоталітаризмі, а Америку виправдовують боротьбою з тероризмом, то Україну, кажуть, досі хвилює банальний переділ власності…

— Ніякої гіперактивності я не бачу. Все відбувається виключно в рамках закону. Я навряд чи дозволю собі щось інше, крім твердження, що будь-яка дер­жава зобов’язана захистити себе та своїх громадян від зазіхань злочинних елементів. Для цього існує механізм проведення ОРД, який також є і механізмом захисту прав громадян. Для того щоб захистити одних громадян, так чи інакше порушуються права інших громадян.

— В указі президента йдеться про необхідність внесення змін до законів.

— Насправді в парламенті з 2003 року курсують три законопроекти, які могли б урегулювати багато спірних питань. Це законопроект Кабміну про моніторинг телекомунікацій, поданий 07.08.2003, а також документи про перехоплення телекомунікацій, розроблені депутатами Лебедівським і Кармазіним. Їх довго обговорювали, у тому числі й громадськість. СБ активно брала участь у цих процесах. Проте жодного разу жоден законопроект не було поставлено на обговорення в сесійному залі парламенту.

Не слід забувати й про те, що для входження до Євросоюзу нам доведеться законодавчо врегулювати ці питання.

— Наскільки ми сьогодні далекі від ідеального європейського стану?

— Відсотків на 90 ми підійшли до позитивної європейської практики. Інше питання, як ми виконуємо вже написані закони.

— Ігоре Вікторовичу, гадаю, ви погодитеся з тим, що, крім законодавчого врегулювання проведення і контролю перехоплення інформації, не менш важливим є питання подальшого використання його результатів.

— На сьогодні це одна з ключових тем. Візьмімо, приміром, Інтернет. Сьогодні мережу використовують як паркан для малювання і написів. Хочу вилити бруд — викладаю інформацію на анонімному сайті. Звідти адміністратор «випадково» переносить її на якийсь із офіційних сайтів. Потім так само «випадково» вона потрапляє в інтернет-видання, котрі законом ще не визначені. Після цього друковані ЗМІ з посиланням на ці інтернет-видання публікують усе що завгодно. При цьому жодної відповідальності. Коли ж ми починаємо казати, що ці питання потребують термінового законодавчого врегулювання, нас звинувачують у тому, що СБ наступає на Інтернет. Проте в даному разі існує і діє прозора схема, коли на будь-яку людину можна вилити який завгодно бруд.

До того ж сьогодні в пресі публікують тексти розмов із посиланням на те, що це роздруківка телефонних переговорів. Чи це не розголошення? Однак нікого ще не було притягнуто до відповідальності. Хоча ст. 163 КК передбачає її за порушення таємниці переговорів. Водночас її виписано таким чином, що вона стосується переважно працівників правоохоронних органів. Журналісти ж, фактично розголошуючи таємницю переговорів через ЗМІ (вони ж прямо вказують, що публікують розшифровку), не можуть бути покарані, як і ніхто інший, бо вони просто привертають увагу громадськості до фактів разючого свавілля.

Замість того щоб передати інформацію до прокуратури, СБУ, МВС або зрештою, якщо немає довіри до правоохоронців, уповноваженому Верховної Ради з прав людини і допомогти знайти винного ми, з одного боку, обурено запитуємо: чому досі слухають президента — непорядок! З іншого — охоче тиражуємо цей непорядок. Вам не здається це дивним? Використовувати компромат як інструмент демократії та підвищення власних рейтингів?

— Тоді треба визнати й те, що продукований СБ та іншими спецслужбами продукт став хлібом не лише для журналістів, а й насамперед для політиків. Хочете ви того чи ні, але й Службу перетворили на такий самий інструмент, коли ви не можете знати, як скористаються плодами вашої праці політики. Котрі, до речі, утримують власні сайти та газети.

— Я категорично не згоден, що Служба є інструментом в окресленому контексті, скоріше, її хочуть видати за такий інструмент. Тому я й кажу про закон. Проте, очевидно, комусь дуже не хочеться наводити лад у цій сфері. У результаті репутацію Служби, м’яко кажучи, підмочено. Хоча їй, як нікому іншому, потрібні чіткі правила та інструкції, визначені законом.

Адже, з одного боку, потрібно захистити права громадянина, з іншого — від заяв на кшталт «він мене слухав, він злочинець» мають бути захищені й працівники спецслужб. Прогалин у законі не може бути. На сьогодні це голов­не завдання Служби.

За великим рахунком, і президентський указ, і постанова Кабміну — кроки на шляху до його реалізації.