Яку ціну платитимемо?

У понеділок Віктор Янукович вирушає з візитом до Брюсселя. Можна легко припустити, що в офіційних повідомленнях мета цього вояжу формулюватиметься як «демонстрація незмінності курсу України на європейську інтеграцію», «підтримання необхідної динаміки у відносинах України та ЄС», «надання їм нового імпульсу», «підготовка до майбутнього саміту Україна—ЄС». Чи щось подібне в тому ж дусі, що давно вже, у кращому разі, пропускається нашими виснаженими боротьбою за виживання співвітчизниками повз вуха, у гіршому — примушує їх роздратовано перемикати телевізор на інший канал, де говорять про більш животрепетні речі, наприклад про нестримне зростання цін на все.

Але що ж насправді спонукало президента Єврокомісії Баррозу запросити українського лідера до Брюсселя, а Віктора Януковича — охоче прийняти запрошення?

Ну, з останнім усе більш-менш зрозуміло. Після безпрецедентної кількості зустрічей із російським керівництвом Януковичу навіть просто задля дотримання пристойності перед європейськими партнерами необхідно продемонструвати «баланс зовнішньополітичних інтересів» і згадати про Брюссель, де вперше і востаннє у президентській ролі він побував шість із половиною місяців тому. Та й вітчизняних прибічників євроінтеграції час заспокоїти і для більшої переконливості повторити мантри про «головний пріоритет» із самої єесівської столиці. І, крім усього іншого, судячи з кількості та географії вже проведених і запланованих закордонних візитів президента, Віктор Янукович не менше від свого попередника любить помандрувати світами й попозувати перед камерами в компанії сильних світу цього.

У керівництва ж ЄС — свої резони зустрітися з президентом України. Майбутні місцеві вибори, плановане скасування політреформи, побільшення сигналів про порушення свободи слова, прав та свобод громадян, про застосування сили до журналістів не можуть не тривожити наших європейських партнерів. Та й власне процес нашої євроінтеграції не такий уже «динамічний», як бадьоро намагаються рапортувати з Банкової і Михайлівської.

У розпорядженні «ДТ» виявився текст листа, що його місяць тому, 12 серпня, було передано на ім’я очільника українського зовнішньополітичного відомства Костянтина Грищенка. Автори колективного послання Радослав Сікорський, Карел Шварценберг і Карл Більдт — міністри закордонних справ Польщі, Чехії та Швеції, держав, які не просто симпатизують Україні, а й, коли взяти Польщу та Швецію, давно відстоюють право нашої країни на європейську перспективу. Оскільки далеко не щодня три міністри пишуть спільні листи одному колезі (а ця неординарна подія не стала надбанням гласності і приводом для гордощів українських євроінтеграторів, який вартий широкого розголосу), то, отже, зміст листа припав у Києві не до смаку. І справді, в документі немає ані захоплення рішучими й радикальними реформами, які проводить нова українська влада, ані захвату з приводу бурхливого і вільного розвитку громадянського суспільства. Дипломатично, дружелюбно й неодноразово підкресливши готовність своїх держав підтримати Україну і допомогти їй у реалізації її європейських устремлінь, три міністри закордонних справ фокусують увагу на двох темах — переговорах із підготовки угоди про поглиблену та всеосяжну вільну торгівлю (DCFTA) між Україною і ЄС, а також відданості нашої країни «фундаментальним цінностям усіх європейців» — демократії та поважанні прав людини.

Що стосується угоди про вільну торгівлю, то європейські міністри звертають увагу на такі аспекти документа. По-перше, на їхню думку, DCFTA не повинна розглядатися як окрема угода, оскільки вона є невід’ємною частиною угоди про асоціацію України з ЄС. По-друге, глухий кут у переговорах щодо DCFTA, підкреслюють дипломати, «виключає можливість надання нових пропозицій для співпраці східним партнерам ЄС. Це також утримує деякі західні країни від позитивного контакту зі Сходом і шкодить нашій позиції в розмовах із партнерами з ЄС щодо співробітництва Євросоюзу з Україною». По-третє, впевнені автори листа, до DCFTA слід ставитися як до пакета необхідного законодавства і реформ, який Україна мусить прийняти, а не вести з цього приводу переговори. Зрештою, Україні варто прийняти довгострокову перспективу, оскільки DCFTA сприятиме зростанню інвестицій, як внутрішніх, так і іноземних. Угода також інтегрує Україну в загальний ринок ЄС і стане наступним кроком після вступу в СОТ до її інтеграції у світову економіку. Поряд із розширенням торгових та ділових відносин між ЄС і Україною та наданням українським виробникам 500 мільйонів європейських споживачів, DCFTA також зміцнить становище України щодо третіх країн, прогнозують європейські міністри.

Звертаючись же до теми європейських цінностей, Радослав Сікорський, Карел Шварценберг і Карл Більдт підкреслюють, що вже тривалий час українська демократія була прикладом для інших колишніх радянських республік, і це врівноважило деякі вади в інших сферах, наприклад політичну нестабільність. Міністри сподіваються, що прийдешні місцеві вибори підтвердять перспективу демократичного розвитку України. Вселяє надію, на їхню думку, те, що вибори пройдуть нинішнього року, а не будуть відкладені на більш пізній час. Однак, пишуть дипломати, зберігається тривога, що деякі з норм нового виборчого закону можуть негативно вплинути на демократичні «вірчі грамоти» України. Вони також рекомендують Києву переглянути цей закон, консультуючись із Венеціанською комісією та Бюро з питань демократичних інституцій і прав людини. Окрім того, вільні вибори, свобода медіа і розвиток інститутів громадянського суспільства, підкреслюють міністри трьох держав ЄС, — невід’ємні частини сучасного європейського демократичного ладу. «Ми цінуємо прагнення української влади забезпечити свободу висловлювань і підтримку, що надається громадським організаціям. Однак деякі чинники створюють привід для занепокоєння, як, наприклад, втрата частот мовлення телеканалами до остаточного судового рішення. ЄС особливо чутливий і уважний до свободи медіа. Взаємодія між урядом та представниками суспільної думки потребує постійного моніторингу й поліпшення», — пишуть міністри і висловлюють готовність, якщо українська сторона зацікавиться, поділитися багатолітнім досвідом своїх країн у вирішенні питань, котрі стосуються всіх згаданих у їхньому листі сфер.

Що дослівно відповів своїм колегам Костянтин Грищенко, нам достеменно не відомо. Але, наскільки ми знаємо, з відповіддю на Михайлівській не квапилися, і тільки десь наприкінці серпня удостоїли трьох європейських міністрів посланням, зміст якого був приблизно такий. Мовляв, дякуємо за увагу, не варто турбуватися, в нас усе гаразд і з демократією, і з законом про місцеві вибори, і зі свободою преси (а частот позбавили тих, хто їх незаконно отримав, і зроблено все було як належить — у рамках відкритого судового розгляду). А що стосується угоди про вільну торгівлю, то, шановні панове міністри, формулювання ваші для нас абсолютно неприйнятні, оскільки ми відстоюємо національні інтереси України, європейську перспективу якій як ніхто не обіцяв, так ніхто й не обіцяє. І, оскільки наша країна не є офіційним кандидатом на членство в Євросоюзі, ми зовсім не повинні беззастережно виконувати всі висунуті ЄС умови.

Звісно, на Михайлівській можуть намагатися представити «лист трьох» як «прикре непорозуміння» або «малозначний епізод» у насиченому зовнішньополітичному житті України. Але проблеми від цього нікуди не подінуться, і одна з них полягає в тому, що українська і єесівська сторони зайшли в глухий кут на переговорах із підготовки документа про поглиблену і всеосяжну зону вільної торгівлі (ЗВТ). Тому, як припускають наші поінформовані співрозмовники, під час брюссельських зустрічей Віктора Януковича однією з головних тем буде пошук компромісу: експерти від обох сторін зробили все можливе, і для продовження роботи їм необхідні «імпульс та політична воля керівництва». Чи втримається під тиском брюссельських корифеїв український президент — велике запитання.

Ми всі добре пам’ятаємо, що після свого першого візиту в єесівську столицю 1 березня В.Янукович висловлював сподівання, що вже через рік Україна укладе з Євросоюзом угоду про асоціацію і доможеться безвізового режиму для своїх громадян. А вже у квітні прем’єр Азаров заявляв про наміри його уряду підписати угоду і встановити з ЄС зону вільної торгівлі до кінця поточного року. Після свого візиту до України єврокомісар із питань розширення та політики сусідства Штефан Фюле, виступаючи 28 квітня в Європарламенті, підтвердив: «Українською стороною було висловлено сильне бажання підписати угоду вже 2010 року». У травні на засіданні комітету з євроінтеграції В.Янукович доручив Міністерству закордонних справ та урядові завершити до листопадового саміту Україна—ЄС роботу з гармонізації українського законодавства з європейським і підготовку до підписання угод про асоціацію (невід’ємною частиною якої є створення зони вільної торгівлі) та запровадження безвізового режиму з країнами ЄС, назвавши ці документи «знаковими» для України. Але після того, як на початку червня МЗС бадьоро відрапортував, що «Київ задоволений прогресом, досягнутим у ході переговорного процесу щодо створення зони вільної торгівлі з ЄС», а на початку липня після чергового раунду задоволення висловив і глава нашої делегації — заступник міністра економіки Валерій П’ятницький, у коментарях наших основних євроінтеграторів дедалі частіше стали з’являтися слова про «врахування національних інтересів» та «пріоритет якості досягнутих домовленостей». Нарешті, 31 липня прес-служба очільника держави повідомила, що «В.Янукович доручив прем’єр-міністру М.Азарову, міністру економіки В.Цушку та міністру закордонних справ К.Грищенку підготувати і передати на розгляд президентові України узгоджену, консолідовану позицію української сторони, спрямовану на розблокування (виділено. — Авт.) переговорного процесу з ЄС про створення зони вільної торгівлі». Ось така хронологія «прогресу».

Ні, ми в жодному разі не маємо наміру згущувати фарби, подавати все в похмурих тонах і применшувати успіхи, досягнуті новою владною командою. Ми й раніше неодноразово писали, що саме в часи прем’єрства Януковича було підготовлено План дій Україна—ЄС, ухвалено більшість необхідних для вступу до СОТ законів. За час президентства В.Януковича теж відбулося чимало зрушень. Підписано документ із Росією про демаркацію кордону, білоруський парламент нарешті ратифікував договір про україно-білоруський кордон. Ухвалено Верховною Радою і підписано президентом довгоочікуваний Закон «Про принципи функціонування ринку природного газу», який, окрім усього іншого, незабаром дозволить Україні стати нарешті повноправним членом Європейської енергетичної спільноти. Це буде реальним і значним кроком на шляху євроінтеграції. Також влітку прийнято і нову редакцію закону про держзакупівлі, що дозволило просунутися з ряду питань на переговорах щодо ЗВТ. На листопадовому саміті в Брюсселі, як очікується, буде затверджено План дій щодо безвізового режиму.

Однак питання полягає в тому, що для президента Януковича важливіше: якомога швидше урочисто відрапортувати про підписання з ЄС «знакової» для України угоди — чи до кінця відстоювати національні інтереси країни, навіть ціною погіршення відносин із Євросоюзом? Роздані на початку президентства обіцянки швидкого прогресу на шляху до Європи і неодноразові і погрози про персональну відповідальність на адресу всіх причетних до євроінтеграції чиновників дають підстави побоюватися, що Віктор Янукович захоче гідно виглядати і в очах виборців, і в очах європейських партнерів, пішовши на прискорене підписання документа про асоціацію та зону вільної торгівлі. А чиновники, боячись «персональної відповідальності», побояться донести до президента аргументи, котрі доводять, чому прийняття нинішніх умов Євросоюзу, які висуваються на переговорах щодо ЗВТ, матимуть катастрофічні наслідки для країни.

Але Віктору Януковичу необхідно усвідомити головне: навіть найгучніші фанфари, які супроводжуватимуть підписання угоди про асоціацію з ЄС (навіть якщо це станеться прямо завтра), не справлять бажаного владою враження на українських громадян, які зараз сприймають євроінтеграцію приблизно з таким самим душевним трепетом, як будівництво комунізму. А ось якщо в результаті бездумних і кон’юнктурних поступок із боку України наслідком створення зони вільної торгівлі з ЄС стануть закриття безлічі українських підприємств, скорочення десятків тисяч робочих місць, зростання цін на товари широкого вжитку та продукти харчування — це справді дуже вразить українських виборців.

Так, ми прагнемо до членства в ЄС. Так, Євросоюз — наш стратегічний партнер. Але він ще, за влучним висловом когось із наших перемовників, і «машина з відкривання ринків» — чужих, а не своїх. ЄС закликає Україну «відкритися», але, попри обіцяні «чотири свободи», зовсім не збирається допускати нашу країну на ринок послуг, вимагає, наприклад, скасування експортного мита на насіння соняшнику, але зберігає свої високі ввізні мита на продукти харчування, пропонує принизливо низькі квоти на продукцію українського рослинництва, не пускає на свій ринок нашу м’ясо-молочку і хоче завалити нас своїм секонд-хендом, вимагаючи його безмитного ввезення (при тому що М.Азаров уже заявив про майбутню заборону цього виду імпорту) тощо.

Ми справді не можемо прийняти, та ще й «без обговорення», як наполягають у листі три єесівські міністри, всі умови ЄС ще й тому, що наша країна не є офіційним кандидатом на членство в Євросоюзі (про те, що підготовка угоди про асоціацію — не предмет для обговорення перспективи членства України, Брюссель укотре нагадав Києву буквально цього тижня). Цей факт теж має бути вагомим аргументом для українського президента.

І ще одну річ мусить повною мірою усвідомити Віктор Янукович. Навіть якщо підконтрольний йому парламент за один день ухвалить усе необхідне для зближення з ЄС законодавство, навіть якщо на переговорах щодо зони вільної торгівлі буде здано всі українські позиції, а всі умови ЄС — беззастережно прийнято, і Україна навіть не відчинить, а розчахне навстіж вітчизняні ринки, — навіть у такому разі перспектива членства в Євросоюзі для неї буде закрита. Доти, доки в нашій країні безкарно зникають журналісти, розганяються мітинги опозиції, а СБУ демонструє свої м’язи працівникам закордонних політичних фондів, вітчизняних NGO і директорам музеїв, доки телеканали позбавляють ліцензій, а талановиті журналісти змушені йти з політичної журналістики через неможливість говорити правду. Таку країну не покличуть у ЄС. Бо поняття «демократія», «свобода слова», «права людини» і «загальноєвропейські цінності» для Євросоюзу все ще не порожній звук.