Які аргументи ви навели б на користь прийняття українськими ЗМІ публічно задекларованих редакційних принципів?

Єгор СОБОЛЄВ, ведучий програми «Чи на п’ять?» «5 каналу»:

— Тому що угода про редакційну політику — це єдиний бар’єр проти маніпуляцій. Тому що правила завжди краще, ніж їх відсутність. Тому що класичний редакційний статут вимагає фіксації ключових принципів журналістики про подання всіх точок зору, про невтручання власника в редакційний процес, про права журналіста на власну точку зору.

Анатолій Борсюк, ведучий програми «Чорним по білому» на каналі «Студія 1+1»:

— Мені важко наводити якісь аргументи. Вони настільки відомі, що нічого не потрібно пояснювати. Інша річ, в мене є сподівання, що редакційні угоди, які будуть укладатися між власниками ЗМІ та журналістами, діятимуть. Бо які б ми не виписували гарні закони та документи, власники завжди знаходитимуть шляхи, як їх обходити. Вони продовжуватимуть викликати журналістів до робочого кабінету по одному, і з кожним окремо обговорювати певні питання. Цього ми не скоро позбавимось. Але, думаю, якщо ми будемо постійно про це говорити, то все зміниться на краще. Ще багато чого залежить від характеру окремого журналіста: чи буде він вимагати захисту своїх прав — від лікарняних до відпусток.

Віталій Докаленко, президент НТКУ:

— У нашій країні були спроби ініціювання підписання Етичного кодексу українського журналіста, однак далеко не всі журналісти навіть знають про нього, а щодо дотримання, — про це взагалі не йдеться, адже сьогодні частина журналістів існує на кошти «зацікавлених осіб». Тому сьогодні ми й говоримо про публічно задекларовані редакційні принципи ЗМІ. Я вважаю це нагальною потребою.

Сьогодні як президент НТКУ я практично є заручником ситуації, коли журналісти спекулюють «свободою слова», прикриваючи відвертий непрофесіоналізм. І будь-які зауваження розцінюються як тиск на журналістів! Тому публічно задекларовані принципи редакційної політики необхідні, аби журналісти відчували відповідальність за те, як вони інформують владу — про думку народу, народ — про діяльність влади!

Підписавши відповідний документ, де будуть задекларовані такі засади, як неупередженість, об’єктивність, достовірність, своєчасність тощо, я гадаю, журналіст більше усвідомлюватиме відповідальність перед суспільством за інформацію, яку подає.

Ольга Скотникова, оглядач новин Першого каналу:

— Я думаю, що регіональні ЗМІ, особливо комунальні ЗМІ, надто залежні від місцевої влади і тому їм особливо потрібна ця угода з редакційної політики. Для того, щоб журналісти могли працювати за професією, а не обслуговувати місцеву владу і місцевих власників.

У Києві є більше правозахисних організацій, сильніша журналістська спільнота. Ширше коло спілкування журналістів між собою, де може бути витік інформації, де журналісти можуть згуртуватися та протистояти негараздам. А в регіонах це все слабше, журналісти бідніші. Їм важче заробити собі на життя, і тому вони знаходяться в гіршій ситуації.

Ігор Куляс, тренер з новинної журналістики «Інтерньюз-Україна»:

— Для журналістів це дуже надійний захист, по-перше, від втручання в авторські матеріали, по-друге, це захист від багатьох можливих судових позовів, тому що коли журналіст працює за стандартами, до нього набагато менше можливостей висунути претензії в судовому порядку. А для менеджерів та власників, котрі хоч якоюсь мірою розглядають свою телекомпанію, радіо чи газету як спосіб заробляння грошей, це дає додаткові аргументи, коли влада починає тиснути на власника. Тому що він скаже: «Я не хочу цього робити. Я декларував, що не буду втручатися в політику редакції». Але я не розумію, в чому полягає принципова відмінність між регіональними та центральними ЗМІ. Можливо, що на регіональні ЗМІ може здійснюватися більший тиск, ніж на великі та багаті канали. Але ми були свідками того, як впливові центральні канали притискалися доволі сильно, не менше за регіональні.

Разом з тим, ми знаємо чимало дуже сильних регіональних каналів, які втримувалися в рамках стандартів навіть у найважчі часи. Я не стверджую, що регіональні та центральні ЗМІ знаходяться в рівних умовах, але у цій ситуації аргументація є однаковою.

Олексій Мустафін, екс-шеф-редактор «Інтеру», заступник голови правління та керівник інформаційної служби СТБ :

— Насправді аргументи є спільними і для загальнонаціональних, і для регіональних ЗМІ.

Для власників публічно задекларовані редакційні принципи — це засіб захисту від тиску з боку влади і політиків (і опозиційних також), а відтак — гарантія незалежності, авторитету, а отже — і впливу, громадського і навіть політичного. Можливо, не всі це сьогодні усвідомлюють, але насправді з людиною, що відмовляється виконувати «заказухи», рахуються більше. Цей аргумент для тих, хто вкладає гроші в ЗМІ саме для забезпечення свого впливу. Для тих власників, що вважають свої ЗМІ насамперед бізнесом, публічно задекларовані редакційні принципи дійсно можуть стати своєрідним «дипломом якості», що неабияк збільшує вартість цього бізнесу — якщо не зараз, то в майбутньому, і не такому далекому, як декому здається.

Для журналістів, чесно кажучи, це навіть дивно пояснювати. Бо публічно задекларовані редакційні принципи — це гарантія (не завжди стовідсоткова, але вже точно не зайва) від перетворення з журналістів на піарників, рекламників чи комівояжерів. Можливо, комусь ці професії подобаються більше, але гадаю, що справжні журналісти хочуть залишатися журналістами.

Втім, є одна надто важлива річ — принципи мають ухвалюватися для того, щоб їх виконувати. Бо насправді — за бажання однієї або іншої сторони — навіть ретельно розписаний документ можна обійти.

Тому будь-яким публічним акціям має передувати внутрішнє рішення власника — чи готовий він не лише підписати, але й дотримуватися документа. Аналогічне рішення мають ухвалити — не для публіки, для себе — і журналісти. Якщо вони на це підуть — в їхніх руках опиниться потужна зброя. На жаль, в Україні поки не багато таких «епічних героїв», які б наважилися витягнути цей «меч з каменю».

Олег Панюта, екс-віце-президент НТКУ з інформаційної політики:

— Редакційні принципи мене взагалі дуже тішать. Зараз в країні став дуже модним вислів «дорожня карта». Для мене редакційні принципи є повністю нормальною класичною дорожньою картою тих журналістів, які готові долучитися до цього процесу і чітко, об’єктивно та неупереджено висвітлювати події. Цей путівник мавпі, ведмедю, а тим паче нормальному журналісту допоможе обійти перешкоди, які виникають у нього на шляху.

З іншого боку це дає чіткі орієнтири щодо виконання своїх професійних обов’язків. Для журналістів, які щоденно виконують свою роботу і за щоденним клопотом можуть щось забути, це документ, який би я радив щоранку, або хоча б раз на тиждень продивлятися і відкривати для себе нові речі. Все чітко та класично розкладено по поличках. Якщо щось незрозуміло, або виникають вагання стосовного того, як підійти до певного питання, такий документ завжди допоможе. Якщо журналіст не може дати собі якусь внутрішню відповідь, йому теж варто почитати цей документ. Якщо виникають конфлікти з людиною, яка не хоче надавати інформацію, або інтерпретує подану вами інформацію, як неправдиву, цей документ знову стане у пригоді. Але якщо людина чітко дотримується тих критеріїв та порад, які зазначені у принципах редакційної політики, у неї не повинно виникати з цим проблем.

Там є речі, які виписані абсолютно простою дохідливою мовою, що доступна навіть для початківців. Це колосальна робота. Це стіна, за якою журналіст має почувати себе впевнено, безпечно та чесно виконувати свої професійні обов’язки. Я думаю, що, на жаль, регіональні ЗМІ потребують прийняття цих принципів більше, ніж центральні. В центрі ми маємо змогу частіше піднімати ці питання. У регіонах трохи складніше. Там відчувається тиск адміністративної системи, відчувається залежність видань від людей, які оточують їх на владних ешелонах та на фінансовому рівні. Очевидно, що коли вони будуть конкретно та прозоро декларувати такі речі, то уникнуть багатьох непотрібних для них проблем. Таким чином я б сказав, що редакційні принципи є не тільки певним захистом, а допомогою переступити на вищий рівень в плані виконання своїх професійних обов’язків. Це речі, на які вони повинні рівнятися і завдяки яким будуть творчо і професійно зростати. Це гарантія захистити своє видання, себе та свій колектив від ймовірних посягань на свободу слова.