Як важливо бути серйозним

Розглядаючи пострадянський простір як сферу своїх національних інтересів, Москва ревниво стежить за відносинами країн Співдружності з Північноатлантичним альянсом. Воліючи, аби ці зв’язки не виходили за рамки програми «Партнерство заради миру» й розвивалися в контексті зовнішньополітичного курсу Росії, Кремль болісно реагує, коли есендешні держави не словом, а ділом намагаються активізувати, розширити або поглибити свої відносини з трансатлантичною організацією. У минулому це неодноразово на собі відчував і Київ.

Проте реакція Кремля на початок Інтенсифікованого діалогу з питань членства між Україною і НАТО була несподівано спокійною. Спочатку Сергій Лавров, а пізніше й Володимир Путін заявили, що вибирати собі партнерів — це суверенне право кожної країни. Адже і Москва не цурається розвивати відносини з Північноатлантичним альянсом, створивши разом із Брюсселем 2002 року Раду Росія—НАТО. У її рамках, як констатував Володимир Путін в інтерв’ю французькому телеканалу France-3, «ми працюємо досить успішно». Щоправда, відразу пролунало неодноразово повторюване попередження: вступ України до альянсу позначиться на російсько-українському військово-технічному співробітництві.

Крім зазначених, загалом, нейтральних коментарів, у Білокам’яній ніяк не відреагували на початок Інтенсифікованого діалогу. Тоді як цей формат відносин Києва і Брюсселя означає, що члени НАТО прийняли політичне рішення про потенційне членство нашої країни в цій організації. Як води в рот набрали навіть найбільш одіозні депутати Держдуми, яких Кремль часто використовує, щоб продемонструвати своє справжнє ставлення до тієї чи іншої міжнародної проблеми.

Оскільки негативне ставлення до розширення альянсу в Москви зберігається й досі, така публічна реакція російського керівництва приємно тішить. Тим паче що трансатлантичні партнери Києва постійно підкреслюють: інтеграція України в НАТО «жодним чином не повинна відбуватися за рахунок погіршення відносин із Росією». І, отримавши від російського керівництва запевнення про суверенне право кожної країни вибирати зовнішньополітичні стратегії та партнерів, формально Київ здобув дипломатичну перемогу. Але не варто радіти.

Пригадується, 2002 року Москва також спокійно відреагувала на рішення РНБОУ «розпочати процес, кінцевою метою якого є вступ до Північноатлантичного альянсу». Та в російського політикуму розпочалася істерика, коли торік наша країна взяла на себе конкретні зобов’язання перед членами трансатлантичної організації: у березні 2004-го Верховна Рада ратифікувала стандартний для країн-партнерів меморандум щодо забезпечення підтримки операцій НАТО з боку України. Реакція Москви тим більш разюча, що тоді ж російські дипломати спільно з натовцями працювали над угодою про правовий статус збройних сил альянсу й держав-учасниць програми «Партнерство заради миру» на території одне одного. Цей документ, до речі, був недавно підписаний у Вільнюсі під час чергового засідання Ради Росія—НАТО.

Схоже, російське керівництво, як і три роки тому, вважає, що Інтенсифікований діалог — значною мірою декларація, яка стала результатом помаранчевої революції, а вступ нашої країни в альянс — далека й малореальна перспектива. Тому, на думку деяких українських експертів, росіяни не прагнуть загострювати й так непрості двосторонні відносини неефективною вербальною реакцією. Адже Москва наразі не має дійових персональних важелів впливу на нинішнє українське керівництво, а всередині блоку досі немає єдиної думки щодо майбутнього вступу в нього нашої країни.

Та й саме українське керівництво своєю суперечливою лінією поведінки дає закордонним спостерігачам підстави бути запідозреним у відсутності серйозного ставлення до курсу євроатлантичної інтеграції. Так, Президент трохи плутає, коли стверджує, що «формування національної позиції щодо ЄС і НАТО вирішуватиметься виключно через референдум»: ще в 2002 році на державному рівні було прийнято рішення про намір України стати членом альянсу. Пізніше це підтвердив Віктор Ющенко у Брюсселі, коли заявляв про готовність Києва приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО. Що ж стосується референдуму, то, відповідно до процедури вступу в блок, уряд повинен провести його в обов’язковому порядку після того, як Україна отримає запрошення від НАТО. Проте для проведення курсу євроатлантичної інтеграції, тобто здійснення політичних і економічних перетворень, підвищення рівня життя українців, усенародне голосування зовсім необов’язкове. А ось щоб результати референдуму виявилися позитивними, уряд уже сьогодні повинен формувати думку населення країни, пояснюючи українським громадянам переваги вступу України в НАТО, а не ухилятися від цього питання, як це зробив Віктор Ющенко у прямому ефірі. Інакше неможливо подолати ті забобони, які залишилися стосовно альянсу у свідомості українського суспільства.

Та річ не лише в тому, що представники нової української влади, за винятком дипломатів, ухиляються від розмов всередині країни про членство України в НАТО. До сьогодні Президент так і не затвердив Цільового плану на 2005 рік, хоча уряд його схвалив ще на початку квітня. (В ідеалі, Цільовий план повинні затверджувати наприкінці року.) Звісно, те, що документ на місяць «зависнув» у очікуванні формальної візи в кабінеті обтяженого численними обов’язками секретаря РНБОУ Петра Порошенка, а зараз — в секретаріаті Президента, не означає, що заплановані заходи не виконуються. Швидше, цей факт свідчить про серйозні проблеми з організацією роботи в нової влади. Проте казус із Цільовим планом — не єдиний прокол у політиці євроатлантичної інтеграції.

У нинішніх можновладців ніяк не доходять руки до розгляду персонального складу Державної ради з питань європейської та євроатлантичної інтеграції. А за цим же органом у часи адміністрації Леоніда Кучми було закріплено головну координуючу роль у реалізації стратегічної мети. Указу Президента про скасування цієї структури виконавчої влади немає. Але через чотири місяці після інавгурації Віктора Ющенка так і не відбулася ротація ради, яка формується за посадовим принципом: у її складі досі значаться ті, хто сьогодні вже не перебуває на державній службі.

Те ж саме стосується і п’яти робочих груп, які існують у рамках комісії Україна—НАТО, і тринадцяти національних координаторів зі співробітництва з альянсом, і Національного центру з питань євроатлантичної інтеграції. А сюди ж входять чиновники, які відповідають у своїх міністерствах та відомствах за конкретні заходи, що їх Україна має виконувати в рамках таких документів, як Цільовий план-2005 і «Поглиблення співробітництва Україна—НАТО: короткострокові заходи».

Така тяганина й забудькуватість викликають розгубленість у представників НАТО: поведінка нинішніх чиновників із Печерських пагорбів разюче нагадує епоху Леоніда Кучми, коли риторика про євроатлантичну інтеграцію була орієнтована виключно на західного споживача, а до справи підходили формально.

Цій лінії поведінки українських верхів важко знайти чітке пояснення. У ситуації, коли НАТО розпочало з Україною Інтенсифікований діалог, для офіційного Києва не може служити виправданням те, що президентська команда при владі лише сто днів. Або те, що 2006-го року — парламентські вибори. Український істеблішмент демонструє слабинку й дає Росії, як і Заходу, зайвий привід засумніватися в послідовності реалізації офіційним Києвом курсу євроатлантичної інтеграції. Цими похибками намагатимуться скористатися наші російські сусіди.

Досвід вступу в НАТО країн Центральної Європи і Балтії свідчить, що Росія, крім войовничої риторики, нічого не може протиставити розширенню цієї політико-військової організації. Схоже, російська влада усвідомлює неминучість подальшого розширення й змирилася з ним. Не випадково сьогодні російська дипломатія використовує формулу «спокійно-негативне ставлення Росії» до цього процесу.

Один мій знайомий експерт якось зауважив, що для Росії вступ України в НАТО рівноцінний перемозі Віктора Ющенка на виборах. Але з перемогою Ющенка Москва змирилася. Переживе і вступ України до Північноатлантичного альянсу.

Але у випадку з Україною слід очікувати жорсткішої реакції на спроби Києва домогтися від альянсу членства, ніж та, яка була продемонстрована стосовно країн Балтії. Адже в Росії серйозні важелі впливу на нашу країну. Зокрема економічні, енергетичні, інформаційні. Нинішня історія з бензиновою кризою — найкраще підтвердження сказаного. Використовуючи всі можливі засоби, протидіючи і політичному діалогу Києва з НАТО, і його практичному співробітництву, Кремль постарається з максимальною вигодою скористатися нерішучістю українського керівництва й допущеними ним помилками. Граючи на слабинах Віктора Ющенка, Юлії Тимошенко, Петра Порошенка та Олександра Зінченка, використовуючи тріщинки в їхніх взаєминах, Москва намагатиметься домогтися поступок у сферах, які безпосередньо не стосуються відносин України й НАТО, але помітно впливають на входження Києва до трансатлантичного клубу.

Офіційний Київ повинен бути готовим протидіяти тискові росіян. Рецепт простий: для цього необхідна наявність політичної волі в нинішнього українського керівництва послідовно реалізовувати курс євроатлантичної інтеграції України, розуміння того, що співпраця Києва і Брюсселя — не предмет для торгу. І — чесність у відносинах із Москвою. Саме цього і бракувало в україно-російських відносинах під час правління Леоніда Кучми. І, звісно ж, треба проводити прозору політику стосовно великих російських компаній, які працюють на українському ринку: через них Кремль реалізує свої інтереси в нашій країні. Українська влада повинна дати цим бізнес-групам чіткий сигнал: їхня сфера діяльності — економіка, але аж ніяк не вплив на стратегічний курс України.

Індикаторами того, наскільки успішно Київ реалізовуватиме політику євроатлантичної інтеграції, послужить те, як вирішаться питання прозорості українського розвідувального співтовариства для російських спецслужб, проблема без’ядерного статусу російського Чорноморського флоту, що базується в Україні. І, звісно ж, ситуація з українським оборонно-промисловим комплексом: останнім часом росіяни постійно порушують тему військово-технічного співробітництва наших двох країн у контексті НАТО. Так, під час недавньої неофіційної зустрічі в Ганновері з редакторами німецьких газет Володимир Путін висловився в тому сенсі, що, коли Україна вступить в альянс, її оборонні заводи почнуть випускати дитячі візочки, бо в Росії не може бути військово-технічної співпраці в оборонній промисловості з країною—членом НАТО. Про те, що вступ України до цієї організації поставить хрест на українському оборонно-промисловому комплексі, вслід за російськими політиками часто люблять повторювати й деякі представники нашої опозиції.

Від цих заяв відгонить шантажем. Але розраховані вони передусім на непосвячених у справи української «оборонки». За оцінками наших експертів, наприклад, глави Національної ради з питань євроатлантичної інтеграції Володимира Горбуліна, співробітництво з альянсом у сфері ВТС сприятиме виходу України за кількома напрямами на вищі тактико-технічні характеристики її продукції. До того ж перехід на натовські стандарти дозволить розширити ринок збуту. Втім, для деяких підприємств українського оборонно-промислового комплексу вступ нашої країни до блоку справді створить серйозні проблеми.

Ще з початку дев’яностих років російське керівництво проводить цілеспрямовану політику з розмежування ОПК Росії й України та створення у країні замкненого технологічного циклу з виробництва практично всіх видів техніки й озброєння. Цю політику росіяни реалізовуватимуть, незалежно від вступу нашої країни до НАТО. Адже, починаючи з 1991 року, Україна для Росії — «чужа» держава. А співробітництво в галузі ОПК Москва будує за принципом «свій—чужий».

Принципово іншу концепцію обрав Київ. Протягом останніх чотирнадцяти років він проводив політику, спрямовану на збереження залишків радянського військово-промислового комплексу і, в кооперації з росіянами, виробництва комплектуючих для військової продукції, технологічний ланцюжок випуску якої завершується в Росії. За цей час лише деякі галузі українського ОПК змогли створити замкнений цикл виробництва. Ідеться про бронетанкову техніку, деякі типи літаків військово-транспортної авіації, ракети класу «повітря—повітря», кораблі класу «корвет» і «фрегат», засоби радіоелектронної розвідки й радіоелектронної боротьби. Деякі підприємства, які виробляють таку продукцію, колись уже мали досвід військово-технічної співпраці з країнами—членами альянсу. І саме підприємства української «оборонки» мають гарні перспективи, якщо наша країна стане членом НАТО.

Проте ряд підприємств—виробників комплектуючих для військової продукції продовжують і далі орієнтуватися на російський ринок. Наприклад, миколаївська «Зоря», яка виробляє турбіни для військових кораблів, чи запорізька «Мотор-Січ», що випускає авіадвигуни. Саме на них найбільше позначиться можлива відмова Росії від співробітництва з Україною у військово-технічній сфері. Проте це стало наслідком роботи менеджменту цих компаній, який не зміг адаптуватися за чотирнадцять років до нових умов і знайти нові ринки збуту для своєї продукції.

Не варто залишати поза увагою й активну політику росіян, спрямовану на те, щоб галузі українського ОПК, наприклад, авіаційна промисловість, розвивалися в рамках російських оборонних програм, а не натовських. Відтак в Україні утворилося впливове військово-промислове лобі, яке, в силу коопераційної орієнтації на Росію і вже сталих особистих бізнес-інтересів, виступає проти входження країни до альянсу. Тому перед Києвом стоїть непросте завдання нейтралізувати вплив цього лобі, використовуючи передусім економічні стимули для співробітництва. Скажімо, фіскальні методи заохочення кооперації з виробниками військової техніки та озброєння країн—членів Північноатлантичного альянсу.

І все це необхідно супроводжувати активною роз’яснювальною інформаційною політикою. А поки що на цьому полі м’яч у росіян. Вони продовжують і далі створювати НАТО імідж агресивного блоку. І, виходячи з даних соціологічних опитувань, досить успішно. Втім, усе це не заважає самій Росії продовжувати поглиблювати й розвивати свою співпрацю з цією структурою.

За деякими параметрами, ця діяльність значно перевершує україно-натовський діалог: російське керівництво має політичну волю розвивати з НАТО активні відносини в окремих сферах. І це попри те, що Київ проголосив курс на вступ у блок, а Москва має намір лише співпрацювати з цією організацією. Так, існує Рада Росія—НАТО, у рамках якої Кремль бере участь у виробленні деяких рішень альянсу в частині, яка стосується антитерористичної боротьби. Про такий формат відносин Київ наразі може лише мріяти. До того ж, якщо Україна має в рамках КУН п’ять робочих груп, то Москва в рамках Ради — дев’ятнадцять. При цьому всі вони працюють, тоді як з українських робочих груп результативно працює лише група з військової реформи.

Про це треба говорити. І цим необхідно аргументувати політику євроатлантичної інтеграції перед українськими громадянами та нашими російськими партнерами, день у день роз’яснюючи, що Україна вступає в НАТО не проти Росії, а заради підвищення життєвого рівня громадян. Адже для того, щоб стати членом альянсу, треба провести не лише військову реформу під стандарти НАТО, а й політичні та економічні перетворення. Безумовно, цим не вдасться нейтралізувати негативну реакцію Росії. Але можна збільшити кількість прибічників членства нашої країни в НАТО серед українців.