Вторгнення «чайників»

За останні два десятиліття міжнародні суспільні науки всього світу запропонували цілу низку відповідей на запитання, чому економічна й політична модернізація в колишніх радянських республіках здебільшого закінчилася жалюгідно. Часто ці витончені тлумачення поєднують спостереження, теорії та порівняння з різних галузей науки, включно з політичною економікою, порівняльною політологією, культурною антропологією, новітньою історією тощо. Але інколи проблеми пострадянського світу мають простіше пояснення. Воно недооцінене багатьма вченими, оскільки ця причина прямо стосується окремих їхніх пострадянських колег - сотні мнимих членів міжнародного суспільствознавства в колишньому СРСР.

Проблема дилетантизму

Держави, які лише недавно здобули незалежність, інколи зазнавали невдач у проведенні тих або інших реформ через звичайний дилетантизм задіяних консультантів, а також непрофесійно поінформовану громадську думку. Сотні псевдонаукових квазіаналітиків чинили і чинять опосередкований, а інколи й прямий вплив на публічний дискурс у багатьох колишніх радянських республіках. Ці коментатори суспільних процесів називають себе висококваліфікованими економістами, істориками, соціологами, культурологами, юристами та політологами, хоча насправді такими не є. Проте чимало цих дилетантів надзвичайно популярні як у пострадянських ЗМІ, так і у владних структурах країн Східної Європи, Кавказу та Центральної Азії.

Не тільки поширені в колишньому СРСР антираціональні міфи, міждержавні, міжетнічні конфлікти та глибокі структурні патології перешкоджають успішній трансформації суспільств у більшості пострадянських країн. Численні дилетантські коментарі й профановані поради псевдополітологів, економістів-«чайників» та інших квазісуспільствознавців також зіграли свою роль у невдалій реформації колишніх радянських республік.

Як таке могло статися? Проблема, можливо, не тільки і не стільки в наявності у пострадянських країнах тисяч мнимих експертів-суспільствознавців, які мають дипломи й навіть наукові ступені, але насправді ніколи серйозно не робили свою справу - тобто не публікувалися у впливових спеціалізованих журналах, не виступали на конгресах провідних професійних асоціацій, не виконували значущих дослідницьких проектів, підтримуваних престижними фондами, тощо. Швидше, успішне поширення дилетантизму в колишньому СРСР стало можливим внаслідок поверхового висвітлення у ЗМІ експертних думок і наукових оцінок з тієї або іншої соціально-політичної проблеми.

Учені vs. телезірки

Визнані суспільствознавці за межами колишнього СРСР, особливо ті, хто вивчає посткомуністичні держави, часто мають особистих знайомих серед учених у цих перехідних державах. Зазвичай «постсовєтологи» ознайомлені з вагомими публікаціями своїх східноєвропейських, кавказьких та центрально-азійських колег, зустрічалися з ними на міжнародних симпозіумах. Інколи вони читали їхні дипломні або дисертаційні роботи, захищені в західних та азійських університетах, чи познайомилися з ними під час їхніх стажувань в університетах або наукових центрах, наприклад у Бостоні, Лондоні чи Токіо. В окремих випадках учені Заходу і Східної Азії встановили робочі й дружні відносини зі своїми колегами на пострадянському просторі і співпрацюють з ними у спільних дослідницьких проектах, які виконуються в Москві, Києві або Тбілісі.

Проте, приїхавши до тієї чи іншої пострадянської країни і ввімкнувши телевізор, іноземні вчені лише зрідка можуть побачити в публічних експертних дискусіях своїх колег, із якими вони знайомі завдяки статтям у визнаних академічних виданнях або виступам на великих наукових конференціях. Замість міжнародно відомих фахівців у теледискусіях та інших масмедійних дебатах у колишньому СРСР домінують різного роду профани. Часто ці псевдоспеціалісти є «президентами» або «директорами» центрів, фондів чи інститутів із більш-менш вражаючою назвою, створених ними ж самими. Окремі з них навіть є свого роду телевізійними «зірками» своїх країн.

Звісно, ряд цих місцевих матадорів (наприклад, добре відомий у Росії «політтехнолог» Гліб Павловський) також інколи з’являються на серйозних експертних симпозіумах. Але, швидше за все, їхня участь не так викликана когнітивною цінністю їхніх інтерпретацій того або іншого питання чи події, як є результатом можливої поінформованості псевдоекспертів із закулісною інформацією, - вони її отримують завдяки своєму доступу до політичних еліт, у якому часто відмовлено їхнім колегам із академічного середовища.

Відповідальність журналістів

Безумовно, в таких псевдоекспертах не важко буде розпізнати дилетанта. Але головна проблема полягає не в них самих, а в їхній регулярній участі в різних ток-шоу пострадянського ТБ та в їхній популярності у ЗМІ загалом. Кепсько те, що політологи-профани, історики-аматори й економісти-дилетанти мають можливість поширювати свої поверхові оцінки та сюхвилинні судження, тим самим спотворюючи або навіть підриваючи глибокий аналіз актуальних соціальних і політичних проблем. Постійна присутність псевдоаналітиків у ЗМІ, насамперед на ТБ, витісняє голоси серйозних експертів, як місцевих, так і міжнародних.

Інакше кажучи, основною проблемою тут є дефект політичного журналізму. Якби квазіспеціалісти не мали такої реклами у ЗМІ, їм нічим було б вразити політичні еліти, громадянське суспільство і державних чиновників своїх країн. Тільки постійна присутність на ТБ цих діячів у ролі буцімто експертів наводить спільноту на думку, що вони мають ту необхідну компетенцію, до якої варто прислухатися.

Зрозуміло, в таких країнах, як Грузія, Росія або Україна, також є фахівці, визнані в експертній спільноті й водночас часті гості на телебаченні. В Україні, наприклад, відомі коментатори у сфері міжнародних відносин Олександр Сушко та Валерій Чалий - шановані фахівці в галузі сучасної геополітики і активні учасники українських теледебатів із питань зовнішньої політики. Однак значна частина інших гостей українських нібито аналітичних ток-шоу практично не беруть участі в міжнародному експертному житті, серйозних конференціях і семінарах або дослідницьких та видавничих проектах. Чимало учасників пострадянських «експертних» дискусій - це профани-самоучки, якщо судити з їхніх академічних досягнень. Більше того, окремі з них часто позиціюють себе спеціалістами широкого профілю, коло пізнань яких поширюється на багато субдисциплін суспільних наук - від світової економіки до регіоналістики.

Як забезпечити компетентність експертних оцінок?

У світлі ситуації модераторам і організаторам телевізійних та інших публічних дискусій можна дати просту пораду: дотримуватися певних правил, добираючи гостей для аналітичних дебатів або спеціалістів для експертних інтерв’ю. За аналогією з професійним спортом, високим мистецтвом або природничими науками, представники таких сфер, як історична, політична чи економічна науки також повинні бути визнаними лідерами у своїй галузі, «популярними» насамперед серед своїх колег-експертів, а не в журналістській спільноті, шоу-бізнесі чи політичному бомонді.

Запрошений для виступу на ТБ або на круглий стіл і оголошений у ролі аналітика доповідач або дискутант мусить мати високу репутацію в колі фахівців саме тієї сфери діяльності, яку він має намір представляти у своєму виступі, і бути високошанованим членом відповідної експертної спільноти. Це означає, що попередні виступи, очікувано, спеціаліста у національних ЗМІ, а також його або її зв’язки в політичних колах своєї країни самі собою не є достатнім свідченням його або її компетентності як аналітика. Справжній професіоналізм експерта проявляється через певний набір академічних та інших дослідницьких досягнень, які кожен серйозний фахівець у змозі пред’явити тією або іншою мірою.

Справжній експерт повинен:

- регулярно публікуватися у визнаних в експертній спільноті національних та міжнародних наукових або принаймні спеціалізованих журналах, а також у збірниках, публікованих в академічних книжкових серіях мозковими центрами або провідними науковими видавництвами (бажано, створених не самим, очікувано, експертом);

- періодично брати участь у серйозних міжнародних конференціях та конгресах найважливіших наукових асоціацій свого напрямку, наприклад у сфері політичного аналізу, у зустрічах Міжнародної асоціації політичних наук (IPSA) або Європейського консорціуму політичних досліджень (ECPR);

- мати на своєму рахунку магістерське або, швидше, дисертаційне дослідження, захищене в шанованому вищому навчальному закладі, який посідав би гідне місце бодай у національному рейтингу університетів, а краще - в міжнародному рейтингу вузів, тобто в більшості випадків в університеті за межами пострадянського простору;

- у минулому або тепер бути стипендіатом чи володарем гранта одного або кількох широко відомих фондів, створених з метою реалізації спеціалізованих дослідницьких проектів;

- мати повне чи асоційоване членство в престижному університеті або відомому мозковому центрі своєї країни; бажано також мати викладацький і/або дослідницький досвід у престижному інституті за кордоном;

- бути членом важливих у своїй сфері наукових чи видавничих колегій або рад, відомих наукових асоціацій та дослідницьких мереж.

Серйозний експерт у віці від 35 років може й не мати всієї цієї низки вимог у своєму резюме. Але як справжній фахівець у своїй галузі він, безперечно, мусить відповідати деяким із цих критеріїв більш-менш яскраво.

Правда, інколи бувають і окремі хороші експерти - колишні математики або спеціалісти з природничих наук, які працюють над цінними дослідницькими, наприклад статистичними, проектами, але при цьому не беруть активної участі в міжнародному суспільствознавчому житті. Однак зазвичай такі висококваліфіковані, але ізольовані спеціалісти і їхня репутація відомі в локальному експертному середовищі. Зацікавлений журналіст може почути прізвища таких експертів із вуст фахівців із сусідніх субдисциплін.

Від дилетантизму до професіоналізму

Менша заангажованість аматорів у пострадянських ЗМІ, громадському житті та держуправлінні матиме як мінімум три позитивних ефекти. По-перше, зменшиться вплив непрофесійних думок на публічний дискурс у суспільствах пострадянських держав, а також кількість спрощених, правильних лише наполовину або навіть докорінно помилкових пояснень тієї або іншої животрепетної суспільної проблеми. По-друге, знизиться політична вага дилетантів, залучених у процес прийняття рішень в урядовому апараті своїх країн, що приведе до нормалізації соціально-політичного консультування в перехідних країнах. По-третє, збільшиться суспільний і політичний простір для серйозних експертів - як із місцевих дослідних інститутів, так і з шанованих іноземних наукових центрів.

Ці ефекти дозволять і державним, і недержавним організаціям пострадянського світу базувати свої рішення, заходи та акції на більш глибоких судженнях і релевантних прогнозах. Це, своєю чергою, має допомогти пострадянським націям зрештою вийти із соціально-політичної безвиході, в якій перебуває сьогодні більшість цих країн.

Завершальна особиста ремарка. Як напевно знають деякі читачі цієї статті, я живу в Києві і також певною мірою беру участь у тому пострадянському публічному дискурсі, який тут критикую. Тим самим ця стаття може бути витлумачена як цілеспрямована дискредитація моїх конкурентів у місцевих експертних баталіях. Але, хоч я часто даю інтерв’ю українським ЗМІ та інколи беру участь у політичних телешоу, моя думка в Києві затребувана переважною мірою тому, що я - громадянин Німеччини або мене (помилково) сприймають за такого собі представника ЄС. Тоді як я вважаю себе експертом із деяких політологічних питань, моя роль для українських ЗМІ полягає переважно в донесенні погляду іноземця на ту або іншу внутрішню чи зовнішню проблему України. Таким чином, я лише зрідка прямо конкурую з київськими реальними або псевдоекспертами. У мене укладено довгостроковий контракт із німецькою напівурядовою організацією, і тому я не змагаюся з українськими політологами за якісь місцеві наукові гранти, консалтингові контракти, університетські ставки тощо, оскільки не потребую цього ні для підтримання свого існування, ні для свого кар’єрного зростання.