ВІЙНА В ІРАКУ І МИР ПІСЛЯ НЕЇ

Ось вона — війна третього тисячоліття. Оголошена гучно й заздалегідь, відкрито планується, наполегливо рекламується, всебічно обговорюється. Ми не лише маємо змогу спостерігати цей процес, — нас настирливо запрошують визначитися і стати співучасниками. Запрошують і «яструби», і «голуби», щоб посилити свої позиції у всесвітній дискусії. Запрошують і ті, кому однаково, але хто розраховує скористатися ситуацією у своїх локальних інтересах. А найголовніше — на запрошення справді треба відгукнутися, адже йдеться не про що інше, як про концентрацію та загострення основних суперечностей світового розвитку і, крім того, майже по-толстовськи — про боротьбу моральних начал, здорового глузду й конкретних прагматичних розрахунків. Тут не можна залишатися осторонь. Засудження війни, що вже стало нормою, а отже — найпростіше, або ж «просунута» її підтримка, що потребує серйозної аргументації і навіть певної відваги, теж не є чіткою позицією. Адже визначатися треба не щодо збройного зіткнення, «гарячої фази конфлікту», а стосовно комплексу надзвичайно складних, значною мірою нових глобальних явищ, які так чи інакше торкаються кожного.

Для тих, хто схильний не вдаватися в тонкощі, але прагне вловити суть питання, ставлення до війни зводиться до жигловсько-шараповської дилеми: «злодій повинен сидіти у в’язниці» (позиція США й Великобританії) і «це буде не закон, а обушок» (позиція Німеччини, Франції та інших). Але нікуди не подітися від того, що закон (міжнародне право) недосконалий, суд (ООН) консервативний і неповороткий, сучасні жиглови й шарапови не тільки демонструють окреме бачення загальносвітових інтересів, а й захищають свої власні. Злодій (хусейнівський Ірак) насправді не кишеньковий, а загнуздати його, коли розмови не діють, взагалі нікому, якщо тільки не знайдуться добровольці без посвідчення і, таким чином, без права на застосування сили.

У такій заплутаній ситуації мимоволі підеш на повідку власних емоцій. І якщо стати на бік слабкого охочих мало, — аж надто одіозний цей Саддам Хусейн, що розорив і зомбував одну з найцивілізованіших арабських націй, то тим важче доводиться сильному. Антиамериканізм стає відмітною рисою світу, в якому домінують американці. І в цьому багато як заслуженого, так і несправедливого. Інтереси США на міжнародній арені об’єктивно найбільш широкі й розмаїті, а головне — вони не тільки «кількісно», а й певною мірою «якісно» відрізняються від інтересів більшості інших держав. Крім того, рівність у правах, що є аксіомою, анітрохи не наближає до рівності можливостей і відповідальності. Це відбивається на партнерських відносинах, тим паче в умовах реального конфлікту інтересів. Світ не гарантований від поєднання шляхетної мети боротьби з тероризмом із цілями більш ніж приземленими — посилення позицій у конкурентній боротьбі, встановлення контролю над окремими регіонами й сегментами світової економіки. Щоб оцінити дії держав, важливо розв’язати таке складне завдання, як відмежування об’єктивних обставин від прагнення створити собі штучні переваги і свідомого ігнорування інтересів партнерів.

Усі ці складнощі наповнюють формат класичних міждержавних відносин. А либонь є ще й інший аспект: цивілізація проти міжнародного тероризму, світове демократичне співтовариство проти мілітаризованих диктаторських режимів. Науково-технічна революція формує нові реальності, зокрема дуже небезпечні. Потужні засоби руйнування дедалі частіше потрапляють до рук тих, хто готовий руйнувати. Забезпечення миру та стабільності потребує дедалі більших спільних зусиль і відповідальності на національному рівні. Національний суверенітет не може більше служити прикриттям для агресивних приготувань. Проте очевидно, що реакція на тероризм породжує проблеми не менш складні і, мабуть, суперечливіші, ніж сам тероризм. Підвищена увага до проблем безпеки вже привела до ухвалення низки законів, що обмежують права та свободи громадян навіть у найбільш розвинених демократіях. Майже повсюди активізувалася діяльність силових структур, які в умовах авторитаризму скеровуються переважно проти законослухняних громадян і політичних опонентів.

Усе це не схоже на прогноз, обіцяний у назві статті. А він полягає в тому, що в основному буде те, що є. Певна річ, треба чекати коливань нафтових цін, зміни географії торгівлі зброєю, конкуренції за участь у відновленні Іраку... Головні проблеми не у війні, і їх не можна розв’язати пацифістськими зусиллями. Війна не змінить сутності світу, вона сама є його органічною частиною. Тільки низка порушених проблем, помітних нині фахівцям, проявиться більш рельєфно. Чи наблизимося ми до їх розв’язання?