ВИСТУПАЮТЬ УСІ!

Ефект новизни, безперечно, потужний стимул для позитивного емоційного настрою. І в цьому сенсі переддень виступів опозиції піврічної давності вигідно різнився від передодня нинішніх акцій. Революційний запал тих вересневих днів за своїми масштабами явно перевершує бойовий дух сьогоднішньої передакційної обстановки. Скептиків, які говорили про безперспективність вуличних виступів, вистачало й півроку тому. Тепер же, коли суттєва частина ілюзій значиться в числі безповоротно втрачених, песимістично налаштованих громадян стало значно більше. Але коли емоції, настільки важливі для революційних марш-кидків, вщухають, виникають сприятливі умови для роботи розуму. А якщо до цього ще додається і час, протягом якого можна встигнути поворушити мізками, то ефект майже досяжний.

Щоб засвоїти щедро піднесені життям уроки, опозиція мала й умови, і час. Залишилося тільки закріпити пройдене і не розгубитися на черговій «контрольній». Нею повинні стати події 9 березня, що відкривають весняно-літній сезон опозиційного руху. Хоча про рівень підготовки до нього антипрезидентських сил можна спробувати скласти уявлення вже сьогодні. Декларація єдності, прийнята на надзвичайному з’їзді опозиційних сил 2 березня, судячи з усього, не просто папір. За час, що минув із 16 вересня, у плані об’єднання зусиль опозиція має помітні успіхи. І з’їзд, і дев’ятиберезневі акції готувалися спільно. Тріо в складі бютівця Олександра Турчинова, соціаліста Йосипа Вінського та комуніста Адама Мартинюка продемонстрували злагодженість і порозуміння. Однак, як зазначає чимало спостерігачів, координація дій відбувалася не лише на рівні столиці. Було зроблено спробу (про ступінь її успішності можна буде судити вже найближчими днями) на місцях створити деякі спільні структури з підготовки і проведення весняного наступу. Те, що Юлія Тимошенко охрестила на з’їзді штабами опору. За нашою інформацією, принцип побудови таких штабів грунтувався на тому, яка з трьох партій має найбільшу підтримку населення в окремо узятому регіоні. Там, де сильні, скажімо, позиції комуністів, очолювати штаб доручалося члену КПУ, а його заступниками ставали бютівець і соціаліст. В області ж чи районі, де особливі симпатії мають прибічники Юлії Тимошенко чи Олександра Мороза, ролі розподілялися відповідно до цих особливостей електоральних переваг. Такий підхід дозволяє раціональніше використовувати наявний у партій ресурс, а головне — є своєрідним актом взаємної довіри, дефіцит якого в лавах «трійки» спостерігався півроку тому.

Друга відмінна риса нинішнього етапу опозиційного руху це те, що у антивладних сил почали з’являтися плани на життя «після Кучми». Що було продемонстровано вже 2 березня, коли Юлія Тимошенко зачитала програму з дванадцяти пунктів, які містять у собі, хоч і дещо абстрактні, та все ж намітки позитивних дій опозиції, після того як її революційні плани будуть реалізовані. Так, у «трійки» чимало розбіжностей із приводу як стратегічних, так і тактичних моментів. Але все, що поки не вдається привести до спільного знаменника, обачно виноситься за дужки. Зате положення, які не викликають суперечок, розробляються детально. І сам процес спільної творчості може стати поміччю для консенсусу, коли настане час приступати до спірних питань.

Третім моментом, який робить нинішні акції не схожими на торішні, — певні заходи таємності, якими супроводжувалася її підготовка. Широкого й докладного анонсування програми виступів, яка передувала вересневій акції, цього разу організатори дійства намагалися уникати. Видача на-гора максимуму інформації про майбутні виступи пояснювалася тоді необхідністю прориву через інформаційну блокаду. Однак той факт, що одночасно з цим проривом відбулося озброєння влади знаннями про грядуще, виявився значно вагомішим. Тому цього разу знадобилися певні конспіративні зусилля, й інформацію постаралися замкнути на обмеженій кількості втаємничених.

Четвертим уроком, який організатори виступів успішно засвоїли, стало те, що від одночасного проведення акції по всіх містах і селах країни було вирішено відмовитися. Доставка в столицю колон іногородніх демонстрантів оголила вулиці та майдани в регіонах. Тепер вирішено вдатися до методу відлуння: провести заходи в Києві, зробивши ставку знову не на столичних жителів, а організувати акції на місцях у наступні дні, коли «акціонери» роз’їдуться по домах.

Ну, і головною особливістю весняних вуличних маршів має стати офіційна участь у них блоку «Наша Україна». За три дні до призначеного терміна групі «нашоукраїнців» вдалося-таки схилити свого лідера до прийняття відповідного рішення. У підготовці до вересневих акцій «Наша Україна» не брала участі. Але соратники по опозиції з інших партій зуміли придушити образу на Віктора Ющенка, котрий вчинив відповідно до народної мудрості — байдуже, хто танцював, головне, хто поклонився. Було задля чого: поява на Європейській площі Віктора Андрійовича додала акції додаткового імпульсу й розмаху. Тепер, хоч і пізненько, оголошено навіть, що «НУ» підключається до підготовки заходу. Такий поворот подій дозволив організаторам дійства скоригувати прогноз щодо учасників у бік збільшення. Очікується, що на вулиці Києва вийдуть від 35 до 50 тисяч демонстрантів.

Ющенко й опозиційний рух — окрема тема розмови, якої ми спробували торкнутися в бесіді з народним депутатом, членом «Нашої України» Тарасом Стецьківом. Однак не могли залишити без уваги й інше, не менш животрепетне питання: яким чином в опозиційних лавах було сприйнято звернення Президента з його відомими ініціативами?

— З моєї точки зору, заява Президента містить всі ознаки антиконституційного перевороту. Скажімо, у тій частині, де він висловлює намір (зауважте, утретє за час свого президентства) звернутися до народу з питаннями, рішення щодо яких, на його думку, матиме силу прямої дії. Тобто, реалізовані без рішення парламенту, що суперечить Конституції. Хоча в тому ж зверненні, сам собі суперечачи, Президент каже про те, що він ініціює зміни Основного Закону, які мусять бути затверджені парламентом... Я мушу сказати, що ми знали про підготовку звернення, і про те, що Президента утретє відвідала думка за допомогою референдуму затвердити свою владу. На мою думку, це агонія. І Президента особисто, і режиму в цілому. Коли перспектива референдуму виникла 1996 року, ситуація в державі була далеко не такою вибухонебезпечною, як нині. Думати, що в умовах, коли відбувається поляризація політичних сил і чіткий поділ суспільної думки за лінією «влада–опозиція», їм вдасться, спираючись на силовий механізм, фальсифікацію, демагогію, втілити рішення цього референдуму в реальність, рівнозначно наміру поставити країну на грань громадянського конфлікту. І я гадаю, результат цього звернення буде прямо протилежний тому, що очікується Президентом.

— Які ж цілі він, на вашу думку, переслідує?

— По суті, ініціатива Президента — це завуальована спроба подовжити його повноваження до 2006 року. І депутатів пробують купити такими дрібними подачками, як продовження терміну їхніх повноважень, збільшивши його до п’яти років. Опозиції ніби-то дарується закон про вибори на пропорційній основі при обов’язковому двопалатному парламенті. Але ж неозброєним оком видно, що в нижній палаті засідатимуть депутати-політики, котрих підтримує народ, а у верхній палаті — олігархи, котрих призначить Президент. Леонід Кучма думає, двох років — до 2006 року — йому вистачить, щоб до цього часу забезпечити собі повну безпеку після своєї відставки. Однак результат буде протилежним — дострокові президентські вибори. Це мій прогноз. І ще одна тактична мета, яку переслідував Президент своїм виступом, — це спроба розколоти опозицію. Чого лише варта фраза про те, що більшість опозиціонерів займає деструктивну позицію, але останнім часом намітився діалог між владою й опозицією. Кого Президент мав на увазі? Чи не Віктора Андрійовича Ющенка? Це спроба, навіть якщо такий діалог і не вівся, посіяти в лавах опозиції взаємну підозру і недовіру. Що для влади було б дуже доречним напередодні акцій 9 березня. Але це не основна мета. Таке завдання було наріжним каменем під час першого виступу Президента з приводу конституційної реформи, що передував шістнадцятому вересня. Зараз мета інша — зберегти себе і режим.

— Якою ж буде реакція опозиції у відповідь? Ви думали над тим, як скорегувати лінію поведінки у зв’язку з новими обставинами, що виникають після внесення в парламент президентського законопроекту про зміни в Конституцію?

— З моєї точки зору, доля країни зараз перебуває, хоч як це голосно звучить, у руках однієї людини — Віктора Ющенка. Від тієї позиції, котру він займе стосовно ініціатив Президента, за великим рахунком залежить, як стане розвиватися ситуація в країні нинішнього року й у подальшій перспективі. Інакше кажучи, якщо Ющенко чітко заявить, що це антиконституційний переворот, і закличе народ стати проти цього, решта — справа техніки. Референдум буде провалено, і на підставі того, що ініціативи Президента не отримали народного схвалення, постане питання про дострокову відставку.

— Але ж у президентському указі не говориться про референдум.

— Правильно. Тільки я думаю, що у вигляді указу все це буде винесено на всенародне голосування. Принаймні, така інформація нам надходила. У своєму виступі Президент заявив про бажання винести питання про конституційну реформу на всенародне обговорення. Це означає намір у якійсь формі домогтися формального схвалення більшістю населення. Швидше за все, це не буде референдум і всеукраїнське опитування. Вони задумали певну хитромудру модель, яка може полягати в тому, щоб рішення приймалося, скажімо, трудовими колективами, місцевими радами, профспілками і так далі. І все це сумарно буде видано за волю більшості народу. Вони можуть навіть не потурбуватися про організацію формальної процедури голосування.

Отож, опозиція має розгорнути боротьбу проти цієї ідеї на всіх ділянках фронту. Організовувати альтернативні збори трудових колективів, альтернативне обговорення, вуличні акції, юридичні експертизи.

— А може, не завадило б згадати про схвалений Конституційним судом проект змін до Основного Закону і спробувати прискорити процес його просування?

— Звісно, потрібно спробувати зібрати в парламенті триста голосів усупереч волі Президента і зняти питання як таке. І я вважаю, що український парламент уже має досвід подібного непослуху, якщо згадати 1991 рік, 1996-й, а також грудень 2002-го. Президентський виступ лише підхльосне опозицію до прискорення ухвалення рішення в парламенті й активізації агітаційної діяльності поза парламентом.

— Наскільки відомо, ви були серед тих «нашоукраїнців», яким за три дні до заходу вдалося переконати Віктора Ющенка, щоб він оголосив «Нашу Україну» рівноправною учасницею опозиційних виступів 9 березня. Не пізно?

— Та все ж краще, аніж ніколи. Я упевнений, що дев’ять десятих наших структур ще раніше включилися в підготовку до цієї акції за власною ініціативою, базуючись на заяві Віктора Ющенка, зробленій після повернення з Вашингтона. Так, політичне добро було тоді дано. Але проблема полягає в тому, що після політичної заяви не пролунало організаційної команди. Якби таку команду було дано раніше, акції були б масовішими, потужнішми і результативнішими. Коли ситуація мирна, можна грати на два, на три, на п’ять фронтів. Але коли становище починає поляризуватися, політичний лідер повинен мати максимально визначену позицію, давати максимально чіткі вказівки і вичавлювати з кожної акції максимальний результат.

Гадаю, акція, по-перше, має продемонструвати силу опозиції. По-друге, під час неї буде оголошено позитивну програму і декларацію єдності. І, по-третє, акція мусить стати потужним стартом. З урахуванням того, що справа йде до літа, потрібно спробувати в наростаючому темпі створити колосальний суспільний тиск на владу з метою домогтися дострокових президентських виборів. Мені це здається завданням-максимум. Якщо на вулиці міст і сіл України в якийсь момент вийдуть два мільйони людей, то результату буде досягнуто. Якщо ми будемо здатні, як це, до речі, було заявлено на з’їзді, вишикувати ланцюг протесту від Львова до Києва і від Києва до Донецька, якщо це вдасться, я вас запевняю — влада подасться назад. У такій ситуації жодна влада ще не витримувала. І тоді їй можна буде диктувати умови, терміни і правила дострокових виборів. Кучма добровільно не піде. Але домогтися від влади шляхом тиску знизу згоди на дострокові вибори — реально. Можливість опозиції на такі дії показала б, що громадська думка вже не в активі, а в пасиві, на її боці.

— І ви вважаєте, що за традиційно низької політичної активності наших людей таке можливо?

— Я вам скажу свою думку: при остаточному рішенні Віктора Ющенка зайняти опозиційну нішу — це реально.

— Однак небажання Віктора Андрійовича остаточно радикалізуватися, напевно, можна зрозуміти: він усе ще не втрачає надії налагодити діалог із пропрезидентськими силами. А чи збереглися ще, за вашими спостереженнями, у нього ілюзії з приводу того, що у Президента колись прокинуться «батьківські» почуття стосовно свого «сина»?

— Гадаю, такі ілюзії, принаймні, у його найближчому оточенні, існують, інакше не було б такої поведінки. Однак час вже зрозуміти, що ми вступаємо у вирішальну фазу протистояння, коли половинчата позиція — нереальна. Я припускаю і вважаю за необхідне вести певні розмови з поміркованим крилом пропрезидентської більшості, загнаним туди силовими методами та шантажем. Але цю розмову слід вести з чітко вираженої антивладної позиції.

Компроміс із чинною владою можливий. Але ціною такого компромісу буде збереження правлячої еліти на своїх посадах. Іншого не буває. Це призведе до зміни прізвищ, але не еліти. І це не призведе до економічного, політичного та гуманітарного прориву України. Бо коли ми збережемо при владі ту олігархічну систему, що існувала за Кучми вісім років, то вона рано чи пізно доброго освіченого президента переробить на Кучму-3. Крім того, я переконаний, що президентське оточення не дасть Леоніду Кучмі, навіть якби він захотів цього, навзамін персональним гарантіям призначити Ющенка наступником. Навпаки, ті люди, котрі сьогодні перебувають поруч із Кучмою, зроблять усе, щоб Віктор Андрійович повірив у таку можливість, а потім просто розмажуть його по стінці.

— Однак існує думка, що у разі, коли дострокових виборів домогтися не вдасться, настільки рання «засвітка» активістів опозиційного руху призведе до суттєвих втрат у їхніх лавах. Оскільки витримати настільки довге протистояння владі, яка обрушить весь арсенал репресивних методів на організаторів «зон, вільних від Кучми», зможе далеко не кожен. Чи не вбачаєте ви в цьому небезпеки?

— По-перше, потрібно вірити у свій народ, як у нього вірив В’ячеслав Чорновіл. Без віри в нього народ не піднімеш. По-друге, потрібно мати достатньо політичної волі та сміливості, щоб не побоятися цей народ закликати до протистояння з владою. І, по-третє, потрібно було тоді взагалі не починати, а коли вже почав — доводь до кінця. Якщо ми вже прокукурікали «Кучму геть!», якщо ми хочемо захистити своїх прибічників і досягти результатів, то зможемо це зробити лише шляхом максимальної активності, публічності, бурхливої реакції на будь-який тиск на бізнесмена, депутата місцевої ради, міського голови, котрі представляють опозицію. Влада мусить знати, що за кожну спробу натиснути на опозиційного активіста її битимуть по руках. Якщо пройти половину дороги, а потім зупинитися лише тому, що наших б’ють, — поб’ють напевно. Потрібно дійти цю дистанцію до кінця. Тільки максимальна концентрація і максимальне протистояння. Коли люди переконаються, що ми їх захищаємо, вони будуть готові покласти голову за нашу спільну ідею. Люди мусять знати, що за них (є таке гарне слово на Галичині) «впираються». Лише так формується консолідована сила, лише так вона може перемогти владу.