ВИПРОБУВАННЯ ДЛЯ ПРАВОСУДДЯ

Карлу дель Понте як тільки не називали: «нове гестапо», «некерована ракета», «втілення впертості»... Усі це назвиська головний обвинувач трибуналу з військових злочинів у колишній Югославії сприймає з гордістю. За її словами, вони свідчать лише про те, що вона добре робить свою справу. Маленька прокурорша, котра багато курить, відома тим, що вміє домагатися своєї мети як не києм, то палицею.

Поява 11 лютого в залі Гаазького трибуналу Слободана Мілошевича стала кульмінацією її півторарічного хрестового походу. Коли у вересні 1999 року дель Понте обійняла свою посаду, вона заявила, що вищим пріоритетом для себе вважає організацію суду над екс-президентом Югославії. І ось майже через десятиліття після того, як Рада Безпеки ООН створила судовий орган для покарання воєнних злочинців, колишній президент Югославії постав-таки перед Гаазьким трибуналом.

Мілошевича звинувачують у геноциді та злочинах проти людяності, скоєних у 1991—99 роках під час кривавих конфліктів на території колишньої Югославії. Ці злочини, на думку прокурорів, було скоєно в процесі реалізації плану створення «Великої Сербії», що спричинило знищення майже 250 тисяч жителів Хорватії, Боснії й Герцеговини та Косова. Очікується, що процес у справі колишнього югославського президента стане одним із найзаплутаніших у повоєнній історії. Загалом йому будуть пред’явлені звинувачення у скоєнні 66 злочинів, і якщо вину доведуть, Мілошевичу може загрожувати довічне ув’язнення.

Суд над колишнім лідером Югославії, який порівнюють із Нюрнберзьким процесом керівників нацистської Німеччини, може продовжуватися два роки. У прокурорів трибуналу нелегке завдання: вони мають довести, що Мілошевич або віддавав безпосередні розпорядження щодо найжорстокіших акцій сербської армії, або знав про них, але нічого не зробив. Прокурори заявили про намір вислухати показання свідків кількох сотень людей з приводу причетності Слободана Мілошевича до злочинів, скоєних під час балканських воєн кінця двадцятого століття. Лише за звинуваченнями, які стосуються Косова, буде заслухано дев’яносто чоловік.

Сам екс-президент Югославії вважає, що трибунал — незаконна організація, котра є маріонеткою в руках західних урядів. На цьому він і побудував свій захист. Уже перший виступ Мілошевича в суді показав, що він, зважаючи на все, знаходячись протягом семи з половиною місяців у гаазькому тюремному ізоляторі, тільки й чекав можливості публічного виступу.

Слідуючи своїй логіці, екс-президент звертався не до трибуналу, а до громадськості. Більша частина його чотиригодинного виступу присвячувалася повітряним операціям НАТО навесні та влітку
1999-го року. Те, що Мілошевич добре підготувався, було видно з поданого ним великого документального матеріалу. Звинувачуваний продемонстрував десятки фотографій зруйнованих шкіл, лікарень, дитячих садків, мостів, трупів загиблих від бомб мирних жителів Сербії й Косово. Цим він намагався довести два основні положення: перше — косовські албанці під час війни в Югославії з НАТО не були депортовані сербськими силами, як стверджують гаазькі прокурори, а тікали від повітряних ударів, і друге — блок НАТО навмисне бомбив цивільні об’єкти та вбивав мирних жителів.

Попри те що Мілошевич із самого початку свого ув’язнення відмовився від послуг адвокатів і сам виступає на свій захист, від запрошення свідків він відмовлятися не збирається. Звинувачуваний заявив, що хотів би поставити запитання британському прем’єр-міністру Тоні Блеру, колишньому канцлеру Німеччини Гельмуту Колю, генеральному секретарю ООН Кофі Аннану й колишньому держсекретарю США Медлін Олбрайт. Раніше він казав, що хотів би почути також показання президента Франції Жака Ширака, а інтернет-сайт італійської газети «Репуббліка» повідомив, що колишній лідер Югославії хотів би викликати Ламберто Діні, прем’єр-міністра Італії в 1995—96 роках.

Слід зазначити, це не блеф — Мілошевичу дозволено запросити як свідка кого завгодно, а суд має повноваження викликати останніх повісткою, якщо вважатиме, що їхні показання матимуть відношення до справи.

Проте й обвинувачі підготували для процесу серйозних свідків. Карла дель Понте дала зрозуміти, що на суді можуть виступити колишні радники й помічники Мілошевича. Прокурори сподіваються, що показання співробітників адміністрації екс-президента допоможуть встановити зв’язок між розпорядженнями останнього та звірствами в Боснії, Хорватії й Косові в 1990-х роках.

Відомо, що гаазькі слідчі три дні допитували колишнього шефа служби держбезпеки Сербії Радомира Марковича, котрий вже одинадцять місяців знаходиться під арештом у центральній белградській в’язниці. Крім того, недавно в Белграді побував прокурор Гаазького трибуналу Джефрі Найс, який займається косовськими звинуваченнями Мілошевича. Його візит був секретним, і спостерігачі припускають, що він тут або розшукував свідків серед близьких соратників колишнього сербського лідера, або намагався домовитися з владою про видачу кого-небудь зі звинувачуваних, котрі проходять по тій самій справі, що й югославський екс-президент.

Слід зазначити, що разом із Мілошевичем трибунал з військових злочинів у колишній Югославії пред’явив звинувачення ще чотирьом його найближчим соратникам — президенту Сербії Мілутиновичу, колишньому начальнику генерального штабу югославської армії Ойданичу, колишньому міністру поліції Стоїлковичу й віце-прем’єру Югославії Саїновичу, котрий 1999 року відповідав за Косово.

Проте нині у Сербії говорять лише про одного з них — Ніколу Саїновича, який свого часу здобув репутацію майстра залаштункових справ. Саїнович був представником Югославії на переговорах по Боснії та спеціальним представником Слободана Мілошевича в Косово. Він був головною людиною в автономному краї від самого початку кризи —розпочинав справи, займався секретними переговорами й управляв секретною поліцією. Йому інкримінують і причетність до події, яка підштовхнула міжнародне співтовариство до дій у Косові, — розстрілу у січні 1999 року в селі Рачак 45 албанців.

Проте сьогодні трибунал не може роздобути таку «перлину» в своє розпорядження, оскільки нині Саїнович — депутат союзного парламенту й має депутатську недоторканість. Але цей статус навряд чи можна вважати абсолютною гарантією безпеки. Прем’єр-міністр Сербії Зоран Джинджич, із чиїм ім’ям пов’язують видачу трибуналу колишнього сербського лідера, вважає дипломатичну недоторканість конституційними тонкощами, на які, у разі чого, можна й не зважати. А Захід на Сербію тисне не на жарт: співробітництво з Європою й подальша економічна допомога може залежати й від цього.

Джинджич уже заявив, що найближчим часом міжнародному Гаазькому трибуналу з військових злочинів буде видано трьох-чотирьох соратників Слободана Мілошевича. У Белграді аналітики вважають, що прем’єр-міністр Сербії має на увазі саме згаданих вище людей. Проте Джинджич заявив: з екстрадицією президента Сербії Мілана Мілутиновича, котрий формально залишився на своїй посаді й після розвалу режиму Мілошевича, доведеться почекати до кінця року, коли закінчується його мандат. Водночас деякі белградські спостерігачі не виключають можливості того, що сербський президент міг би добровільно відправлятися до Гааги свідком на процесі, у надії на те, що так йому вдасться звільнитися від звинувачень.

Початок судового процесу проти Мілошевича є однією з причин, через яку міжнародне співтовариство вимагає від офіційного Белграда на конкретному прикладі видачі звинувачуваних у воєнних злочинах довести, що Югославія виконує свої міжнародні зобов’язання. Але внутрішньополітична ситуація в країні не вельми сприяє цьому. Уряд Сербії хоче співпрацювати з Гаазьким трибуналом, а федеральна влада та президент Югославії Воїслав Коштуніца відмовляються вживати конкретних заходів з видачі звинувачуваних. Зрозуміло, якщо найближчим часом сербський уряд силою відправить до Гааги чотирьох колишніх соратників Мілошевича, це поглибить і без того глибокий політичний конфлікт між ним і керівництвом Югославії.

Перші два тижні гаазького процесу показали, що стратегія Слободана Мілошевича на найближчу перспективу залишиться незмінною: він намагатиметься використовувати юридичні двозначності міжнародного права, аби довести незаконність свого арешту й передачі Гаазі, незаконність існування самого трибуналу.

Відмовляючись від послуг адвокатів, югославський екс-президент лише намагається підсилити враження, що цей суд не можна сприймати всерйоз. І треба сказати, він справді привертає увагу до важливої проблеми. У ситуації, коли відсутні чіткі міжнародні норми для притягнення до міжнародного суду осіб, звинувачуваних у злочинах проти людяності, трибунал у Гаазі здається професіоналам судом переможців над переможеним. Приміром, основне звинувачення проти Мілошевича — геноцид — на сьогодні чітко не окреслено міжнародним правом. Тому існує небезпека того, що трибунал, базуючись на хисткій юридичній основі, схилятиметься до криміналізації дій, які у воєнних умовах виглядали цілком виправданими. А це може, зрештою, скомпрометувати всю систему міжнародного права.