Реклама, як відомо, рушій торгівлі. Політична реклама — її гальмо. Так було, бо займалися нею всі, кому не лінь, у тому числі й політичні лідери, які несподівано виявляли в себе творчі здібності. Лідери взагалі часто виявляють у собі різні здібності, включно з надприродними, особливо якщо стають предметом обожнення з боку підлеглих.
Політичну рекламу творять талановиті режисери, для яких це просто халтура. Зробив, витратив і забув. Основний дохід і самоповагу приносить основна діяльність.
Її також творять і бездарні режисери, для яких це єдине джерело доходу, що успішно пропивається після виборів.
Слогани винаходять імпортні політтехнологи, які вже все у своєму житті винайшли, заради якоїсь України не напружуються і просто переносять сюди творчі знахідки із Зімбабве, наприклад переконуючи, що всі люди однакові. І справді — ну яка різниця між австралійським фермером, нігерійським чорноробом, американським «білим комірцем» та волинським селянином? Жодної. Вони всі хочуть купувати якомога дешевше і продавати якомога дорожче. Місцевий колорит інколи вноситься, а частіше — ні. US needs Gore. Ну і що тут змінювати, окрім країни та прізвища?
Слогани також винаходять родичі лідерів, місцеві просунуті політологи, журналісти, завгоспи, секретарки і просто перехожі.
Усе це робиться для досягнення давно сформульованої основної мети реклами — «продати людині те, що їй не потрібно, за гроші, яких у неї немає». А якщо вжити цю мудру думку до політичної реклами — виходить вкрай кумедно, зате життєво.
Розмова про ефективність власне реклами назріла тому, що поточна передвиборна кампанія (якщо її можна такою вважати) стала першою, в якій на повну котушку почали працювати рекламісти.
І тому вже не смикається народ на переході від комерційних рекламних відрізків до політичних. Тональність, стиль подачі, голос диктора і навіть ці милі співвітчизники, які так переконливо (дубля з сьомого-восьмого) розповідають про завали проблем.
Дуже бракує продакт-плейсменту (це, хто не знає, ненав’язливе демонстрування продукту в контексті якогось художнього твору, наприклад серіалу). Але це треба списати на дострокові вибори — хто ж міг спланувати, як воно обернеться? Ну хіба що Анжеліка...
А якщо наступного разу у рекламістів виявиться хоча б півроку на підготовку — буде все як у людей. І якийсь симпатичний мент не тільки наллє в кав’яреньці продукцію фірми «Немиров», а й вдало розкриє страшенно заплутане колективне вбивство, а в кишені маніяка випадково виявить... посвідчення члена Партії регіонів, наприклад. Причому абсолютно випадково і не привертаючи до цього факту уваги. Тільки один кадр посвідчення великим планом — і все.
Непогано може також піти партійний значок на грудях у повії (тільки дуже дешевої і брудної), а також партійний прапорець на столі в офісі у негативного типа — злодія й хабарника.
Але це в майбутньому. А сьогодні ми маємо вторгнення в політичне життя примітивніших рекламних технологій. І, здавалося б, логіка штабів правильна — годі тиражувати нікому не зрозумілі бренди (Партія загального і повного процвітання, розвитку та достатку) і не дуже привабливі фізіономії. Треба з людьми спілкуватися, треба звертатися до них щиро і ще треба, щоб із ними спілкувалася тьотя Валя з сусіднього під’їзду. До неї вже точно довіри більше, ніж до всіх агітаторів, разом узятих.
І все б гаразд... Але занадто вже целулоїдне життя тече на екрані в рекламних паузах. А коли взяти до уваги, що всі ці слововиливи «випадкових» перехожих йдуть один за одним, в одному блоці, виникає відчуття не свого двору, а якогось двору в паралельній реальності. Де всі ці персонажі спілкуються не з глядачем, а одне з одним.
— Ось отримала рахунок, а там 400 гривень. Про Юлю кажуть різне, але коли вона була, ні на копійку квартплату не піднімала, — каже жінка з нервовими очима.
— Економіка під керівництвом помаранчевих розвалилася повністю, — відповідає їй жінка в окулярах.
— А я ось м’ясо прийшла купувати, так воно по 40 гривень. А при Юлі було двадцять. Нехай вони зварять цю стабільність і їдять її, — втручається, проходячи повз, жінка з м’ясом у руках.
— А ціни вже стабілізувалися, — заперечує їй чолов’яга незрозумілої зовнішності, але з грізним голосом.
Солідний чоловік зупиняється і запитує громаду:
— А хто може підвищити зарплати медичним працівникам? Литвин. Країні потрібен Литвин.
І йде собі геть.
І тут лунає крик із бензоколонки:
— Коли була криза, заправлявся по 3,50. А тепер майже за 5. Юлю нам поверніть! — звертається він до когось.
— А корупція? — уїдливо цікавиться молода темноволоса дівчина. — Ющенко послав Тимошенко у відставку, звинувативши її в корупції...
— Юлю нам поверніть, — не вгамовується бензоколонка.
Несподівано виникає хтось, навдивовижу схожий на президента.
— Ми разом із вами доб’ємося того, щоб багатства належали всім вам, а не кільком десяткам олігархів, — каже він зібранню.
— Юлю нам...
— Закон один для всіх, — упевнено каже він.
— Ні, помаранчеві ніколи не домовляться, — зітхає жінка на лавочці.
Знову підходить солідний чолов’яга, повідомляє «А країні потрібен Литвин» і йде геть.
Поруч стукає, падаючи, тіло. Це в машині їхав корупціонер, а машина раптом зникла. Корупціонер-депутат із дивно тупим виразом обличчя стоїть бовдуром, і його навантажують цеглою.
— Будете жити в таких квартирах, як усі, — каже йому хтось в окулярах, дивовижно схожий на Юрія Луценка, підкладаючи цеглини.
Поруч у дитячому садку б’ються діти. До них підходить директор садка, розбороняє, погрожує вказівним пальцем «Не дамо розколоти країну», — каже директор голосом Олександра Михайловича Волкова. «Я злой и страшный серый волк, я в поросятах знаю толк. Р-ы-ы!» — це вже просто здається, бо так він схожий на народного артиста Леонова. Чи на Доцента?
— Та який розкол! Коли Юля була прем’єром — і копійка була, і господарство розвивалося, — каже Волкову чоловік із граблями. — Час Юлю в уряд повертати. Зробила тоді — зробить тепер.
— Уряд Януковича стабілізував ситуацію, — грізним голосом каже дядько з незрозумілою зовнішністю.
— Юлю нам... — це, певна річ, із бензоколонки.
Двоє роботяг тягнуть диван у під’їзд сусіднього будинку.
— Держава квартиру в оренду здала. Майже безплатно. Буде їм де розгулятися, — повідомляє один із них.
— А олігархам мало заводів. Їм ще й землю подай. Хто притягне їх до відповідальності? Тільки Литвин, — відповідає роботягам мужик, який несподівано повернувся.
Тут до натовпу під’їжджає мікроавтобус, із нього вибігає знімальна група, і молодик із зачіскою переляканого їжачка починає чіплятися до всіх із запитанням: «А чи може «Тайд» бути кращим за виварювання?»
— Ви ж іще не в білому! Ми прийшли до вас, — заявляє він громаді.
— Зробила тоді — зробить тепер, — відповідає йому хором частина присутніх.
— Закон один для всіх, — нагадує друга частина.
— Стабільність і добробут, — наполягає третя.
— А країні потрібен Литвин, — упирається солідний мужик.
Прокинулися.
Може, воно й правильно. Пере народ «Тайдом», як підірваний. Але якщо, крий боже, після прання одяг піде плямами, якийсь порошок у супермаркеті оминатимеш третьою дорогою, щоб не підчепити заразу. Тому неякісний товар купується один раз. Якісний, навіть знайдений під впливом телеперсонажа, — потім довго і щасливо.
Цих політиків, даруйте за порівняння, ми вживаємо вже багато років. Не тому, що якісні, а тому, що інших немає. Ми їх знаємо, як членів родин, оскільки щодня десятиліття вони входили в наші будинки.
Ці порошки ми вперше спробували давно. Кому який сподобався, той таким і пере. А всі ці передвиборні творіння ніби радять нам: «Ні, ну ви ще раз придивіться. Ні, він уже трішки інакший. Ну, з роками якість вища й вища. Досвід, знову ж таки. Може, купите, га?»
Сидять батько-політик із сином, їдять якийсь сир.
— Тату, а люди є?
— Ні, синку, це фантастика.