Веселі та страшні казки

О.Пушкін, між іншим. Щотижня в телеефірі радянського телебачення перед початком передачі «Очевидне — неймовірне» епіграфом проходили ці рядки.

Вражає, як одні й ті самі прості слова в одному порядку можуть бути великою поезією, а в іншому — абсолютним маренням. Адже все те саме повторюємо ми сьогодні: «дух», «досвід», «помилки», «парадокси». Трохи рідше «просвітництво» і зовсім рідко — «геній».

Однак привабливість у тому, що всі вищезгадані слова в поточних українських умовах цілком відповідають змісту тієї самої радянської передачі. «Очевидне — неймовірне». Пам’ятається, С.Капіца тоді одну з передач присвятив науковим основам казок. У сенсі, що в кожної казки була якась наукова підстава. Поштовх, так би мовити. Запросили мистецтвознавця, фізика та математика, які натхненно обговорювали теоретичну можливість польоту на килимі-літаку чи існування розмовляючого Кота в чоботях.

Усе, що відбувається в нас, — на стику казок, кінофільмів, народних легенд і фізичних, а іноді й психічних, аномалій. Від цього пропоную танцювати.

«Світанок живих мерців» плюс «Попелюшка»

Другий указ президента про розпуск парламенту являє собою не стільки юридичний, скільки філософський документ. Ось дивіться: президент 2 квітня розпустив парламент, і для нього з цього моменту він не існує як матеріальне утворення. Керується при цьому духом Конституції, скажемо м’яко, більше, ніж буквою.

У відповідь на це звучать заяви про дух парламентаризму, який не задушиш і не вб’єш. Чи існував у період із 2 по 26 квітня парламентаризм матеріально — консенсусу з цього приводу немає. Вважатимемо, що колись із цього питання буде знайдено політико-правове рішення та підписаний універсал.

Проте для президента парламенту немає. І от 26 квітня він видає указ, яким одночасно (зазначимо це) скасовує свій попередній указ, тобто знову збирає парламент, і знову його розпускає.

Якби це були два укази, рознесені в часі в 1 хвилину — не було б про що говорити. От коли б Кучма свого часу зробив щось подібне, так би й вчинив. Зовсім без фантазії. Та фокус у тому, що рішення про збирання (антонім розпуску) і розпуску парламенту було прийняте абсолютно одночасно! Що дозволяє поставити запитання: чи існував парламент (із погляду автора указу) у той момент, коли він його розпускав повторно? А якщо існував, то який час?

Є дві відповіді на це запитання. Фізик би відповів, що він існував, але нескінченно малий відрізок часу. Це, у принципі, підтверджується практикою, оскільки, відповідно до законів фізики, існування предмета мінімально можливий відрізок часу супроводжується максимальним виділенням енергії, що ми й спостерігали в середовищі депутатів. Тому надії, що «помітингують та розійдуться», суперечили сучасним уявленням про природу.

Відповідь друга: не існував. Тоді ми маємо справу з проблемою: чи можна вбити вже вбите, тобто мертве? Найбільш повно цю тему розкрито в численних кінофільмах про зомбі. І коли звернутися до будь-якого з них, стане зрозуміло, що зомбі, у принципі, властиві всі зовнішні ознаки життя — непогано орієнтуються в просторі, мають невгамовне відчуття голоду й досить моторні.

Тобто й тут ми розуміємо, що надії на непрацездатність парламенту були нереальні. Автори указів, напевно, просто не дивляться ці фільми, а дарма.

Призупинивши укази про розпуск двічі вбитого (із погляду президента) парламенту, президент взагалі-то підказав порівняно нову кіноідею — на два дні зомбі оживити, вдихнувши в нього дух Конституції.

Цей самий дух вступив у контакт із незламним духом парламентаризму, відбулася реакція, і парламент, просто як Попелюшка, перетворився із зомбі на принцесу. Не дуже гарну, досить вередливу та злопам’ятну. Танцює вона на балу (історію з принцом пропускаємо) — і от б’є годинник і загальнонародна принцеса знову перетворюється... на зомбі, звісно!

Та принцеса ще не цілком виправдала покладену на неї довіру, тому президент махнув рукою — і сталося зворотне перетворення.

Два застереження авторам указів. По-перше, згадані істоти, як уже зазначалося, голодні й перетворюють на таких самих зомбі покусаних ними. Отже, з нашим президентом можливе будь-що.

І друге. Припинити існування не зовсім живих організмів можна лише, відрубавши голову. Саме в цьому, гадаю, був сенс силового варіанта. Та тут ми переходимо від кінофільмів і казок до історії.

Перехід Суворова через Альпи

Марш внутрішніх військ на Київ за своїм драматизмом та ефективністю, може, й поступався походу великого полководця, але за суспільним резонансом був явно схожим.

Суворов тягнув через гірський хребет гармати та їжу. Внутрішні війська вирушили на автобусах, виділених автопідприємствами на наполегливі прохання губернаторів.

Марш, безумовно, ввійде в історію як нове слово у підготовці до бойових (або мирних) дій. Усе-таки цікаво — а чи проводили раніше навчання з пересування військ рейсовими автобусами? Чи були якісь альтернативні варіанти — ЗІЛи, літаки, потяги? Чи припустиме пересування внутрішніх військ тролейбусами або на метро?

За чиїм наказом водії автобусів махнули рукою на свою місію та рушили додому? Чи пропонували вони військам підкинути їх назад?

Чомусь здається, що, з огляду на наявність цілком здатних багато на що внутрішніх військ під Києвом, цей марш був швидше демонстрацією, ніж реально комусь загрожував.

У результаті покинуті в полі загони продемонстрували не м’язи, а їхню атрофію. А загін, який дістався Києва і намірявся йти пішки до найближчої зупинки, викликав співчуття. Навіть попри браву заяву заступника командуючого: «А чого! І пішки дійдемо. От у 2004 році, коли я був командиром «Барсу», ми під адміністрацію президента півтори тисячі чоловік відправили».

Уявити собі гаїшника, котрий зупиняє армійський ЗІЛ з особовим складом, важко. А от автобус — запросто. Тут рука просто машинально могла підняти смугасту паличку.

А якщо більш-менш серйозно — зустрівшись на широкому шляху, служиві просто погомоніли, обговорили поставлені перед ними завдання і вибрали оптимальне — одні роблять вигляд, що на Київ йдуть, другі — що їх туди не пускають.

Нині кажуть, розкидали б вони цих депутатів із гаїшниками навпіл, була б команда. Та не було її, оскільки ми за мир. Можливо.

Та чомусь дуже хочеться вірити в договороздатність «Кобри» та «Омеги». Тим паче що віриться в це набагато більше, ніж у договороздатність політиків. Одне слово, завжди б нам такі силові варіанти. А не запозичені з іншого відомого радянського кінофільму.

Чапаєв

Пам’ятаєте, Василь Іванович і Петька обговорювали питання, де мусить бути командир. Точніше, досвідчений Василь Іванович Петьку навчав, що коли супротивник наступає, бути попереду на вороному коні командирові не треба. А от коли вогнем нашої артилерії та піхоти супротивника зупинено, а кіннота піднімається в контратаку — отут уже саме попереду, саме на вороному.

Був би Василь Цушко (дай Боже йому доброго здоров’я) досвідченим командиром Червоної Армії — не кинувся б у бій, потрапивши під обстріл телекамер. Звичайно, він дав би наказ заступникові міністра відреагувати на дзвінок (якщо він узагалі був) помічника Святослава Піскуна про зазіхання на його шефа.

Звичайно, грамотний заступник міністра відправив би туди підлеглого, а грамотний підлеглий, приїхавши на місце, залишив би депутатам право прориватися через нестрункі ряди Держохорони, а сам би просто кільцем став навколо прокуратури з командою всіх випускати, нікого не впускати, після чого рушив би на переговори з колегами. І вже потім, якщо переговори зі збудженим Гелетеєм не дали б результату, викликав би начальство.

Утім, з другого боку, наскільки відомо, саме кадри зі злощасними дверима, що швидко здалися перед «Беркутом», прокручені по світових каналах, розбудили європейських лідерів. І ті доручили своїм представникам терміново забезпечити мир, порядок і вибори.

Матеріально це відбилося у відомих заявах Єврокомісії та Держдепу США, а наслідком цього й стала, кажуть, потрійна домовле­ність.

А Цушко сподівався порадувати електорат, який вимагав дати комусь у морду, та так нікому й не дав. Може, і наступник Мороза викристалізується…

Золотий ключик

Багато хто дивується незговірливості керівника секретаріату президента України, кваліфікуючи його як керівника мукачівського угруповання. І мало хто розуміє, що річ не в особистих якостях Віктора Івановича Балоги, а в його трудовому шляху.

Адже пояснюють прямоту, скажемо акуратно, Партії регіонів важкою соціально-економічною обстановкою в маленьких шахтарських містах Донбасу, боротьбою за виживання там та іншими прикростями.

Так і тут. Адже мало хто замислювався про те, як важко домовлятися впливовим людям у регіоні, де тільки один прикордонний перехід. От і виходить, що індивідуум, котрий приходить до влади в області, розуміє: цей «золотий ключик» не ділиться не тільки на всіх, а й на двох.

Тому періодично колишні керівники регіону та просто впливові товариші опиняються то в Угорщині, то в Києві. І жодних переговорів про співробітництво вони не ведуть. А як вони домовляються, усі пам’ятають за загальновідомими виборами мера Мукачевого.

Тому теорія неподільного «золотого ключика» була просто перенесена з закарпатського ґрунту на київський і дала в результаті активну діяльність президента, який вже зачекався того, хто зупинить Карабаса-Барабаса.

І в ті моменти, коли Віктор Андрійович готовий був розпиляти ключик на дві-три частини, Віктор Іванович залізною рукою продовжував вести його у світле майбутнє, публічно відбиваючи підступи карабасів.

Щоравда, витончений стиль розповсюджених текстів Віктора Івановича викликає запитання, особливо в людей, які добре його знають. Крім того, цей друкарський стиль чомусь абсолютно тотожний прес-релізам Івана Плюща. «И когда видишь лица наших актеров, что-то с трудом верится в эту латынь» (М.Жванецький).

Добрим молодцям урок…

Президентські юристи, між іншим, зовсім ненавмисне можуть здійснити переворот у галузі трудових відносин у країні. А то ми якось звикли розмірковувати, що все, що відбувається, людей не стосується, це Печерські пагорби гудять, а народ переймається своїми справами. Не треба розслаблятися.

Хороші новини для начальників усіх рівнів. Вам потрібно звільнити співробітника, який, з вашого погляду, обличчям не вийшов і псує екстер’єр вашої фірми, вашого банку або вашого міністерства? Усі знають, як подеколи це важко: хочеш, але не можеш. Скоротити ви його не можете, тому що він «чорнобилець», годувальник або мати-одиночка. Залишається довга дорога доган, актів про запізнення на роботу та у результаті суд, і не один.

Вам, дорогі начальники, прийшли на допомогу юристи секретаріату президента. Тепер не треба мучитися над формулюванням наказу про звільнення. Треба тільки скасувати, а ще краще — визнати наказ про призначення таким, що втратив силу!

У кожному разі, саме так чинили юристи, формулюючи, наприклад, звільнення Геннадія Москаля з посади заступника секретаря РНБО. Його ж ніхто не звільнив, а просто указ про призначення визнано таким, що «втратив силу». Виконував Г.Москаль свої повноваження — і раптом припинив.

І з трудовим договором немає жодних проблем. Тому що, відповідно до ст.24 (абзац 3) Кодексу законів про працю, «укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу». Таким чином, коли наказ визнають таким, що втратив силу, то, відповідно, безповоротно втрачає силу й договір.

Що писати в трудових книжках, запитаєте ви? А напишіть «припинив виконувати свої обо­в’яз­ки у зв’язку з припиненням дії наказу про призначення». Мо­жете при цьому посилатися на ту саму статтю 24. Можете на якусь іншу статтю — не має ваги.

Співробітник піде в суд? Ну вже як працювати із судами після всього, що сталося, навіть розповідати ніяково. Якщо суд ухвалить рішення не на вашу користь, лясніть його апеляцією чи ухвалою. І взагалі, познайомтеся поближче з головою вашого районного суду — може вийти не тільки простіше, ніж писати догани співробітникові, а навіть дешевше.

Найманим працівникам — наше співчуття і запевнення в найглибшій пошані.

* * *

Поки керівництво країни за останні місяці перетворювало важкі та похмурі будні на калейдоскоп казок, народ жив своїм життям. Про нього згадували в штабах усіх кольорів, переконуючи одне одного, що те чи інше рішення їхній виборець не зрозуміє, засудить і відвернеться.

«Ми їх утрачаємо, вони засудять нас за угодовство», — розповідали одні мислителі. «Вони звикли до нашої твердості, вони не люблять слабких», — казали другі. «Вони ідуть, тому що перестають нас шанувати», — стверджували треті.

При цьому ніхто як слід не знав, ідуть вони чи ні. Лідери наші, власне, і народ цей бачили давно, а соціологи не встигають міряти температуру в палаті, тому часто пишуть усе, що спаде на думку.

А цю іноді веселу, іноді страшну телевізійну казку всі сприймають як безглуздий спектакль, а дійові особи в ньому — маски.

І ніхто нікуди не йде. Втра­чають — це правда, але всі скопом і порівну.