Великі-маленькі проблеми єврорегіонів

Високими словами про європейський вибір не вимостити шлях, яким Україні рухатись до Європи. Та легшою цю дорогу може зробити ефективне транскордонне співробітництво. Тим більше що і Європейський Союз робить ставку на співробітництво саме регіонів та прикордонних областей. Нагадаємо: в Україні є шість єврорегіонів. Але поки що — це малорезультативний інструмент формування єдиного європейського простору, який терміново слід налагоджувати. Зокрема через політику дзеркального співробітництва з повітами і воєводствами по той бік кордону.

Щоб зрушити цю проблему з місця і зробити транскордонне співробітництво ефективним, на тому шляху треба вирішити проблему номер один — налагодження інфраструктури кордону. Застрягши подекуди на рівні сімдесятих років, вона не витримує критики: з наявних 357 пунктів пропуску функціонують 215. З них 40 — на західному кордоні, що не забезпечує навіть тієї їх щільності, яку диктують євростандарти. (Цій проблемі, до речі, було присвячено недавню президентську нараду в Чернівцях із керівниками прикордонних областей, котрі межують із Євросоюзом, МЗС, прикордонної та митної служби.)

Наприклад, Буковина має сім пунктів пропуску на україно-румунському кордоні. Два з них — міжнародні і перебувають на балансі Держмитслужби. Решта — з незрозумілими статусом та джерелами фінансування, оскільки відповідна постанова Кабміну так і не визначила державного органу, який за них відповідає. «Ми готові профінансувати це питання для держави за рахунок приватних інвестицій, але треба узгодити інтереси всіх зацікавлених сторін», — пропонує голова Чернівецької облдержадміністрації Володимир Куліш, не зазначивши однак, чого саме добродійники хочуть взамін від держави.

Хоча й з міжнародними пунктами пропуску, які є обличчям України, не все просто. Наше «Порубне» вимагає для реконструкції 30 млн. грн. Його ж дзеркальний двійник — румунський «Сірет» — недавно отримав 6 млн. євро від ЄС. Між іншим, румуни й нам пропонували такі ж гроші, не свої — Євросоюзу(!). Але в Україні нібито не було механізму їх залучення.

До речі, за останніх шість років Європейський Союз виділив Україні 560 млн. євро. З них використали тільки половину. Це найгірший показник серед пострадянських країн. «Європа досить щедра, оскільки розуміє, що хороший сусід краще хорошого родича. Але ми не готові до її щедрот, ми не здатні абсорбувати її допомогу», — сказав заступник міністра закордонних справ України Андрій Веселовський. І це при тому, що гроші вкрай потрібні нашій країні...

Прикордонники тільки завершують опрацювання комплексної програми розбудови держкордону, що розтягнеться аж до 2015 року, як і реформування самої служби. «Що робити зараз?» — запитують губернатори, які у своїх областях мають проблеми з роботою пунктів пропуску. Приміром, пункт пропуску «Кучурган», що на Одещині, розрахований на п’ять тис. людей і три тис. машин, а проходять через нього всі 17 тисяч охочих перетнути кордон і вісім тисяч авто.

З транспортними терміналами взагалі щось неймовірне. Причому повсюди — в географічному і галузевому сенсі, на повітряних і водних трасах. «Сьогодні митний контроль випиває всю кров і витягує жили. При цьому ми хочемо просуватися й завойовувати європейські ринки, що є суттю нашого інтересу в ЄС», — недавно відверто констатував Віктор Ющенко. Жодного пункту пропуску немає на такій важливій транспортній артерії, як Дністер, країна втрачає свій вплив на судновий хід Дунай—Чорне море. Безліч проблем із сухопутним західним кордоном. На Закарпатті 200 км україно-румунського кордону забезпечені одним автомобільним пунктом перетину, який розташовується в орендованому приміщенні, і жодного — на польському кордоні, навіть пішохідного. Митна служба, що має тим перейматися, мовчить. «Львівські митниці задихнулися. Транспортні потоки загальмувалися, а з ними і бюджетні надходження», — каже заступник голови Львівської ОДА Валерій П’ятак.

«Якщо у 2004—2005 роках навантаження на кордон зростало щороку на 35%, то торік — лише на 2%. Потужність діючих пропускних пунктів вичерпано. Біля них — восьмигодинні черги. Кордон перетворюється на бар’єр між Україною і Польщею зокрема, і з Європейським Союзом — загалом, а відтак на бар’єр економічного зростання. Це не лише фінансові втрати, а й падіння іміджу країни, розквіт корупції та контрабанди. Коли порівняли українську і польську статистику за минулий рік щодо експортно-імпортних операцій, виявили різницю у два мільярди доларів. Стільки ми недоотримали від товарообігу, що пройшов через нашу область», — у свою чергу, вторить йому волинський губернатор Володимир Бондар.

Недоотримує держава і від контрабанди. Сьогодні контрабандою, наголошують експерти, не займається лише лінивий. В особливому фаворі у дрібних контрабандистів цигарки й пальне, з якими вони умудряються перетинати кордон по десять разів на день. Про великих ніхто вже й не згадував.

Врешті, маємо надію, що Захід нам допоможе розбудувати прикордонну інфраструктуру. Не з філантропічних спонукань: наш надійний кордон — їхній міцний спокій. Але без доріг — це мертвий капітал. Дороги буквально розвалюються під транспортним масивом. Це проблема навіть не сьогоднішнього — вчорашнього дня. Як наголошують керівники областей, котрі межують із країнами Євросоюзу, якщо терміново не облаштуємо нормальні пункти перетину і дороги, весь вантажопотік заберуть на себе Білорусь, Румунія, Молдова, а ми залишимося з голим статусом транскордонної країни і з порожніми розмовами про свій великий транзитний потенціал. Прикордонні області самотужки розбудовувати міжнародні транспортні коридори нездатні. Потрібна підтримка Києва. Не словами, а справами. Та, на жаль, її сьогодні немає.