ВЕДМЕДІВ БОЯТИСЯ — У ЄВРОПУ НЕ ХОДИТИ

Вчора в Мінську пройшов черговий раунд засідання групи високого рівня представників України, Росії, Білорусі й Казахстану, присвяченого створенню єдиного економічного простору (ЄЕП).

Недавно «ДТ» уже докладно писало про те, що на переговорах російська сторона перевела дискусію в гостру фазу, намагаючись домогтися від українців однозначних відповідей — «так» чи «ні» — на питання, що цікавлять Росію: відмова України від самостійного шляху в СОТ, створення в рамках ЄЕП не лише зони вільної торгівлі, а й одночасний початок роботи над митним й економічним союзом.

При цьому росіяни, схоже, не вельми сушать голову, «пряник» чи «батіг» обрати як засіб переконання, за звичкою обираючи друге та змальовуючи майбутні втрати України.

То чи варто зупинятися нашій країні на півдорозі в СОТ і повертатися на початкові російські позиції? Якою може бути ціна можливого «ні» України? На ці запитання ми попросили відповісти наших експертів.

Володимир СІДЕНКО,
директор економічних програм Центру Разумкова:

— Хоча ми поки що не можемо говорити про офіційні погрози застосування якихось заходів проти України в разі провалу переговорів про створення ЄЕП, але є окремі заяви, які дають певне уявлення про те, що може статися. Ось, приміром, на початку квітня в Газете СНГ.ru опубліковано статтю «Позиція України в проблемі СОТ може перешкодити створенню Єдиного економічного простору». У ній із посиланням на віце-прем’єра РФ Віктора Христенка говориться: «У кулуарах переговорів ходять чутки про те, що в угоді з ЄС Україна погодилася не тільки на мінімальні розміри ввізних мит на окремі види товарів, а й приєдналася до необов’язкової для СОТ угоди про торгівлю цивільною авіатехнікою. Якщо це так, то Росії доведеться робити вибір: або створювати ЄЕП і фактично позбуватися авіапромисловості, або відгороджуватися від України митними бар’єрами».

Тобто в ситуації «один проти трьох», коли Казахстан і Білорусь загалом підтримують найважливіші компоненти російської позиції, Україні ясно дають зрозуміти: якщо вона не піде на компроміс і не чинитиме так само, то її позицію щодо пріоритетності створення зони вільної торгівлі буде проігноровано. Я не думаю, що нинішній режим вільної торгівлі буде денонсовано повною мірою, але частково він може зазнати ерозії. У принципі, Росії навіть не доведеться це якось серйозно обгрунтовувати, досить згадати, що чинну двосторонню угоду про зону вільної торгівлі не ратифіковано Верховною Радою, тож вона не цілком легітимна. І в процесі вступу в СОТ РФ може просто обміняти цю угоду на поступки в питаннях, які її цікавлять. Це цілком влаштує західні країни, оскільки вони завдяки цьому підвищать свою конкурентоспроможність у деяких секторах щодо українських постачальників.

Тож ми повинні чітко розуміти, що питання про зону вільної торгівлі сьогодні тісно пов’язане з позицією щодо координації економічної політики. Для України проблема досить складна: як, не йдучи на загалом невигідні для країни зобов’язання зі створення митного союзу, не говорячи вже про форсування створення спільного ринку, домогтися якогось мінімального формату узгодження економічної політики, щоб піти назустріч російській стороні й розблокувати цим процес підписання й ратифікації документа про введення в повному обсязі зони вільної торгівлі. Ця межа досить тонка, і потрібні дуже серйозні зусилля для пошуку компромісу. Якщо його не знайдуть, то, гадаю, Росія цілком може піти на запровадження мит на окремі види товарів.

А відмова від режиму вільної торгівлі більше вдарить по Україні, ніж по Росії, оскільки РФ — експортер нафти й газу, а за цими позиціями режим вільної торгівлі не має скількись істотного впливу. Для України наслідки будуть куди серйознішими, оскільки ми поставляємо готові вироби, продукцію чорної металургії, яка значною мірою зав’язана на специфічні потреби російського ринку. Тож підвищення ціни цих товарів може призвести навіть не до того, що росіяни знайдуть якогось іншого постачальника, а простимулює імпортозаміну в Росії, дасть переваги російським виробникам, котрі витіснятимуть із ринку наших, як це, приміром, уже відбувалося з цукром.

Чи можемо ми переорієнтувати свій експорт? Потрібно вільно диверсифікувати структуру нашого експорту, що, загалом-то, й робиться. Але, на жаль, ми об’єктивно залежимо від видів експорту, у яких досить низька динаміка розширення ринку в світі. У цьому плані будь-які обмеження преференційних режимів торгівлі для нас однозначно стануть серйозним ударом. Слід також враховувати: якщо таких заходів буде вжито, то це станеться в період, коли наша країна вступатиме в СОТ, що саме по собі стане досить серйозним навантаженням на підприємства. А якщо це збіжиться з втратою преференційних режимів у торгівлі з Росією, то навантаження зросте. Це, я думаю, призведе до негативних наслідків для економіки загалом. Тож, певне, потрібно розв’язувати проблему так, щоб, не йдучи на реалізацію ЄврАзЕс у новій упаковці, ми все-таки запропонували росіянам щось більше, ніж просто зону вільної торгівлі. Думаю, що сфери, де в нас є спільні інтереси, існують.

А стосовно СОТ, то входити в неї єдиним простором — нереально. Більше того, це не в інтересах жодного з учасників «четвірки». Підрив авторитету (а відкликання домовленостей — завжди підрив авторитету) призведе до пожорсткішання позицій наших партнерів за переговорами, і потім доведеться завойовувати навіть ті позиції, які сьогодні вже узгоджено на досить сприятливих умовах.

Я не проти того, щоб ми погоджували питання в окремих секторах, але при цьому керувалися не політичними установками, а економічною доцільністю. Мені здається, що нині надміру домінує політика.

Пригадайте зруйновану Раду економічної взаємодопомоги — там було все, навіть валютний союз із перевідним карбованцем. Але щойно зникло політичне прикриття, й усе розсипалося. Нам що, така інтеграція потрібна? Чи все-таки, як у Європейському Союзі? До речі, це ще одне питання. Створення ЄЕП як певної противаги формуванню європейського економічного простору, де ядром є ЄС, — на мій погляд, безперспективна справа. Але поки що ми бачимо спроби створити ЄЕП всупереч і не зважаючи на те, що вже існують якісь домовленості з ЄС, недавно висунуті Єврокомісією (ЄК) пропозиції. На переговорах щодо ЄЕП цих питань навіть не торкалися. Це неправильно. Перспектива цієї «четвірки», вважаю, саме в тому, щоб піти назустріч, відповісти на пропозиції Єврокомісії. А в Москві збираються будувати щось замкнуте, «третє видання» економічного союзу СНД. Тільки цього разу хочуть точно назвати термін і створити наднаціональну комісію, яка на всіх тиснутиме. До речі, досвід ЄС показує, що коли були спроби тиснути на країни з боку ЄК, то це призводило до кризи в органах управління. І тільки після досягнення компромісу між країнами процес мав розвиток.

Михайло ГОНЧАР,
віце-президент Міжнародного фонду «Стратегія-1»:

— Традиційним важелем впливу на Україну в разі проведення нею неадекватної, на думку Росії, політики є газовий вентиль. Очевидно, що ефективність його спрацьовування має сезонний характер. Нині його використання навряд чи може бути дійовим, оскільки настає теплий період. Але питання, пов’язане з формуванням так званого Єдиного економічного простору, підійде до кульмінаційної фази десь до осені, коли можна буде задіяти саме газовий важіль. Певне, не інакше, як із розрахунком на подальше використання газового чинника й було розпочато кроки, пов’язані з форсованим підписанням довгострокової угоди між Туркменістаном і Росією про співробітництво в газовій сфері, відповідно до якої практично весь видобутий у Туркменістані газ згодом одержуватиме Газпром. Таким чином, звужується поле для маневру України, яка є традиційним імпортером туркменського газу.

Проте не лише газові важелі можуть бути задіяні для приборкування непокірливої поведінки України. Мабуть, до чинників впливу можна віднести й вплив на ринок нафтопродуктів в Україні, що насичується переважно за рахунок палива, виготовленого на нафтопереробних заводах, контрольованих, здебільшого, російськими компаніями. Це — ТНК й Лукойл, у власності яких перебувають основні виробники моторних палив в Україні. Вони мають найбільшу питому вагу в поставках нафтопродуктів на внутрішній ринок України. Хоча ці компанії конкурують між собою, проте при одержанні відповідного політичного імпульсу з Кремля та російського Білого Дому, цілком імовірними будуть синхронізовані дії, спрямовані на створення несприятливих умов постачання нафтопродуктами, на штучне провокування зростання цін на внутрішньому ринку нафтопродуктів, його дестабілізацію, і як наслідок — подорожчання всієї продукції.

Ще один гідний уваги засіб впливу, який росіяни можуть найбільш ефективно застосовувати, — це використання вже сформованих каналів лобіювання інтересів, їх можна було б назвати як корупційно-лобістські зв’язки.

Цілком можна говорити про те, що в умовах нашої дедалі більшої економічної залежності від північного сусіди йому не бракуватиме важелів впливу для того, щоб намагатися схилити політичне керівництво України до ухвалення вигідних для Росії та невигідних для України рішень.

Ігор БУРАКОВСЬКИЙ, співдиректор Інституту
економічних досліджень
і політичних консультацій:

Ідею координації зусиль країн СНД (читай: координація дій із Росією) було офіційно озвучено 22 листопада 2002 року на засіданні уряду Російської Федерації під час обговорення доповіді «Про стан економічних відносин Російської Федерації з державами—учасниками СНД і завдання щодо їх розвитку». Обгрунтування ідеї формулювалося досить просто. Нескоординовані дії країн СНД щодо вступу в СОТ призведуть до серйозних втрат із боку Російської Федерації. Ставши членами СОТ, ці країни зможуть поставити перед Росією вимогу відкрити свої ринки для їхніх товарів, як це вже зробила Киргизія. На думку Мінекономрозвитку РФ, така ситуація шкодить не тільки Росії, а й іншим країнам—членам ЄврАзЕС.

Відразу відзначимо, що ця проблема справді існує. Справді, країни СНД, вступивши в СОТ, можуть потім приєднатися до переговорного процесу з Росією та висувати там свої умови. Проте й Росія навряд чи відмовилася б від такої можливості, якби її вступ у СОТ відбувся зараз. Тож російська ініціатива відбиває також і розуміння того факту, що її переговори про вступ у СОТ просуваються не так успішно, як їй хотілося б.

Було б некоректно заперечувати й проблему суміщення зобов’язань, що випливають із членства в СОТ і ЄврАзЕС (випадок із Киргизією). Сьогодні зобов’язання останньої перед СОТ допускають застосування більш низького імпортного тарифу, ніж той, який Росія вважає доцільним для даного Митного союзу.

РФ бачить координацію зусиль щодо вступу в СОТ як приєднання країн СНД (ЄврАзЕС, ЄЕП) до своєї переговорної позиції. Іншими словами, усі країни повинні покласти на стіл своїх переговорів російські умови.

Не вдаючись у деталі складного процесу переговорів про вступ у СОТ, хочу зробити кілька зауважень щодо самої ідеї координації зусиль.

По-перше, прийом у СОТ здійснюється на індивідуальній основі, тож процедуру такої координації досить складно уявити. Крім того, кожна країна має свої індивідуальні особливості структури виробництва, торговельного режиму, свою зовнішньоторговельну спеціалізацію. Тож навряд чи варто чекати такого рівня збігу конкретних інтересів учасників координації, щоб можна було говорити про її (координації) практичну доцільність.

По-друге, така координація «прив’язує» державу до Росії, тобто робить вступ країни в СОТ заручником російської політики та її відносин із партнерами за переговорним процесом. У цьому зв’язку хотілося б пригадати ставлення Росії до ратифікації договору про створення зони вільної торгівлі СНД, що досить чітко демонструє її готовність (а, точніше, неготовність) враховувати інтереси партнерів по координації.

По-третє, на практиці така координація для України означає відмову від уже досягнутих із такими труднощами домовленостей (передусім від 13 двосторонніх протоколів стосовно доступу на ринки товарів і послуг). Щиро кажучи, я навіть не уявляю всіх масштабів шкоди й наслідків для іміджу України такого вчинку. А враховуючи, що наш міжнародний авторитет, м’яко кажучи, й так залишає бажати кращого, то висновок просто очевидний.

По-четверте, не можна визнати серйозним той аргумент, що ця координація дозволить уникнути торговельних конфліктів після вступу в СОТ.

І, нарешті, хоча з цього слід було б почати, серйозні аналітики й політики чудово розуміють, що і Росія, і Україна, й інші країни СНД мають свої власні й багато в чому відмінні економічні інтереси. Тож в основі їх реалізації повинен лежати жорсткий економічний прагматизм і розуміння — де взаємне співробітництво можливе, а де воно є вигідним тільки для одного партнера, та й то винятково з політичних міркувань.

Думаю, що висновок очевидний. Не можна поступатися національними економічними інтересами. Крім того, треба добряче подумати про формулу відносин із партнером, який намагається вас шантажувати. Я не вірю в можливість масштабних економічних санкцій проти України в зв’язку з відмовою від координації дій щодо вступу в СОТ. А нинішня ситуація переконує саме в необхідності якнайшвидшого вступу України у Світову організацію торгівлі для того, щоб одержати у своє розпорядження міжнародний механізм захисту власних економічних інтересів.