Вашингтон і Тегеран учаться домовлятися

Після майже трьох десятиліть розриву дипломатичних відносин американська й іранська делегації та іракський прем’єр-міністр Нурі аль-Маліки зустрілися в «зеленій зоні» Багдада, щоб обговорити питання безпеки і заходи, яких необхідно вжити для досягнення суверенітету і незалежності Іраку. Делегацію США очолив посол в Іраку Райан Крокер, іранську — посол у Багдаді Хасан Каземі-Кумі.

Хоч конкретних результатів досягнуто не було, очевидний позитив цієї зустрічі полягає уже в тому, що Сполучені Штати й Іран почали домовлятися. Впродовж багатьох років прихильники жорсткої лінії в обох країнах зневажливо ставилися до можливості розпочати двосторонній діалог. Ще буквально минулого тижня адміністрація Джорджа Буша розмістила кораблі США у Перській затоці, посилаючи цим однозначно ворожий меседж Тегеранові. Іранські власті також не пасли задніх. Так, минулої суботи вони повідомили, що виявили у своїй країні шпигунську мережу США. Той факт, що вперше від 1979 року, з часу кризи з заручниками, дипломати сіли за стіл переговорів, — поза сумнівом, уже велике досягнення. І хоча зустріч суворо обмежувалася взаємним інтересом до іракського питання, проте ніхто й не сподівався на великі досягнення, і добре, що вона відбулася взагалі.

Незважаючи на те, що обидві сторони декларують свою зацікавленість у стабільності, — у це поняття вони вкладають абсолютно протилежний смисл. Іран зацікавлений у тому, аби після виведення американських військ з Іраку в Багдаді з’явився шиїтський теократичний уряд. США ж прагнуть, щоб влада у столиці була більш політично різноманітною і світською. Власне, саме такою хоче бачити свою країну і сучасне іракське керівництво. Як проголосив на початку зустрічі прем’єр-міністр Іраку Нурі аль-Маліки, Ірак не повинен перетворитися на базу для терористичних груп. Водночас, за його словами, війська під керівницт­вом США в Іраку, які перебувають тут для надання допомоги у створенні збройних сил та поліції, не повинні використовувати країну як базу США для нападу на іракських сусідів.

Як вважають деякі американські експерти, потенційно Іран — один із головних партнерів США у близькосхідному регіоні, і цього не можна ігнорувати. Чи можуть вони домовитися і стати справді партнерами в регіональній безпеці? Відповідь на це запитання безпосередньо залежить від того, чи зможуть США й Іран уникати масштабних «зіткнень інтересів». І чи взагалі можливий збіг їхніх інтересів? Властиво, це дуже складне питання, яке потребуватиме довгострокових стратегічних підходів з обох боків. Послідовність їх реалізації також має життєво важливе значення. Дехто з американських аналітиків навіть схильний тлумачити зміщення позиції США у бік проведення переговорів з іранцями як імовірну поразку войовничо налаштованих до Ірану політиків у Білому домі на чолі з віце-президентом Діком Чейні і позиційну перемогу «політичного дуету», що його становлять міністр оборони Роберт Гейтс і державний секретар Кондоліза Райс.

Водночас, за багатьма наявними ознаками, нині в Ірані точиться внутрішня боротьба за владу, що може сформувати нові підходи до іракського питання. Лише два тижні тому вищий іранський релігійний керівник аятола Алі Хоменеї ставив питання таким чином: як можна вести переговори із зарозумілими, загрозливими й експансіоністськими США? Але тепер Іран зробив це. Іран, «співаючи» нову мелодію в Іраку, можливо, навіть буде здатен поступитися надалі своєю непримиренною позицією у питанні ядерної програми.

Слід відзначити, що початок обговорення і дипломатичних контактів між США та Іраном став несподіванкою для всієї світової спільноти. Хоча можна сказати, що ця «несподіванка» була очікуваною, хоч би як це парадоксально звучало, на перший погляд. На сьогодні визріло багато обставин, які дозволяють зробити такі контакти і співпрацю реальними. У політикумі США — це насамперед внутрішня обстановка, яка останнім часом істотно змінилася: від ейфорії досягнень в іракській кампанії і загалом у питаннях Близького Сходу — до опозиції з боку Демократичної партії та поміркованих сил у Республіканській партії і навіть у адміністрації президента Джорджа Буша. А також втоми громадськості Сполучених Штатів від нешвидкої і не зов­сім успішної військової кампанії, що, власне кажучи, прогнозувалося ще до початку іракських подій. Це й підштовхнуло США до пошуку і реалізації співпраці.

Адміністрація Буша продемонструвала, в першу чергу громадськості США і тим, хто стоїть за великою політикою цієї країни, що від жорсткої конфронтації готова перейти до домовленостей, переговорів та гнучкої політики. Оскільки президентські вибори в Америці у 2008 році, очевидно, проходитимуть під знаком іракських подій.

Для іранських політиків такий перебіг подій також бажаний, бо ізоляція Ірану та досить дошкульна обмеженість у торгівлі, накладена на них з ініціативи США, постійна напруга балансування на межі війни і миру не можуть тривати до нескінченності і не можуть не позначатися на економічному, політичному та соціальному розвитку цієї країни. Потрібно дати соціуму перепочинок, потрібно продемонструвати зміни, що їх кожна зі сторін, звісно, інтерпретуватиме як свою перемогу, украй потрібне конкретне просування до якогось консенсусу та реальної моделі співжиття не лише у близькосхідному регіоні, а й у глобалізованому світі.

Якщо подивитися коментарі тієї й іншої сторін, то бачимо: кожна з них тлумачить ситуацію по-своєму. Іранці заявляють, що американці зазнали коли й не поразки, то принаймні фіаско у своїй іракській кампанії і вже згодні мати справу з Іраном та йти на поступки, оскільки, мовляв, політика Ірану виявилася реалістичнішою. З іншого боку, адміністрація США наразі демонструє, що політика в Іраку досягла якщо й не своєї певної межі, то виразних проміжних результатів, і сьогодні вже можна домовлятися з Іраном, оскільки позиції, з яких це можливо зробити, досить міцні. І в цьому є певний сенс. Адже нині вже існує хоча й слабка, але відносно стійка влада в Іраку, існують зброй­ні сили (хоча вони не цілком боєздатні й навіть укомплектовані), існує поступ на шляху до тієї моделі демократії, котра показала свою результативність у ряді країн ісламського світу (насамперед у Туреччині й Пакистані), а також існує плацдарм для подальшого розвитку і розширення стратегічного плану перетворення Близького Сходу на зону стабільності та цивілізованості.

З іншого боку, на думку політикуму США, вдалося довести Ірану, що його політика не є ані результативною, ані перспективною. У цьому плані Америка має рацію. Хоча слід відзначити, що в оголошених планах США спостерігаються певні поступки. Якщо раніше проголошувалася лінійна стратегія перетворення Близького Сходу чи не на ідеальний плацдарм демократії на
кшталт Європи і Сполучених Штатів, то тепер ваги схиляються у бік демократії ісламської моделі. Тобто зразка згаданих Туреччини і Пакистану, що реалістичніше.

У цьому сенсі необхідно згадати і кроки, які ведуть до створення певної солідарності військових потуг країн ісламської демократії, пробною кулею яких можна назвати недавню ініціативу президента Пакистану Первеза Мушаррафа щодо введення мусульманського військового контингенту до Іраку. А також обговорення цієї ініціативи країнами Заходу і США, що є, безперечно, дуже перспективним питанням як для західного, так і для ісламського світу. Оскільки тут проглядається стратегічна перспектива формування якщо не аналогу ісламського НАТО, то чогось подібного в рамках або ж під патронатом НАТО для створення зони стабільності країн демократії ісламського світу.

Питання, як співпрацюватиме Іран із новим ісламським демократичним порядком, дуже цікаве. Оскільки, хоча нині Іран фактично є лідером Близького Сходу і, можливо, навіть ісламського світу, у разі виникнення такої істотної економічної, політичної і військової потуги у нього неодмінно мають зміститися акценти як зовнішнього так і внутрішнього впливу і можливостей. Чи усвідомлюють це іранські лідери? Можливо, поки що ні. Але, як випливає із процесів, які відбуваються у країнах Заходу та провідних країнах мусульманського світу, у Пакистані, Туреччині й деяких арабських країнах, і насамперед в іракському політикумі, — там розуміння цього є. Хоча воно повною мірою не декларується, а декларуються лише проміжні кроки, які ведуть до нього.

Це демонструє, що іракські політики визріли до таких стратегічних завдань і що політикум Іраку вже відбувся. Це дуже важливо і закладає оптимістичні перспективи для подальшого розвитку. Хоч уже видно, що він не буде таким швидким, як сподівалися багато людей на Заході і в самому Іраку в перші тижні іракської кампанії. Реально ж, якщо вдасться залучити Іран до співпраці, в тому сенсі що він не підтримуватиме бойовиків і перестане бути плацдармом для поширення впливів «Аль-Каїди» та інших радикальних ісламських угруповань, — цього, мабуть, буде достатньо для утвердження в Іраку демократичного режиму і створення зони безпеки.

Що ж отримає від цього Іран? Іран отримає не менше, ніж сусідні держави. Адже загрози існують і для нього. Оскільки, попри все, радикальні ісламські угруповання відторгають будь-які державні утворення, у тому числі й сучасне іранське, що для них не досить радикальне. Бо для радикалістів будь-яка сучасна влада — чужа і тому мусить бути знищена. Отож Іран також є стороною, котра мусить дуже обережно ставитися до ісламських радикальних угруповань. Можна прогнозувати і дуже значний економічний виграш. Оскільки після зняття ембарго з торгівлі відразу ж з’являться істотні й потужні програми глобальної співпраці з багатьма країнами. І не тільки Заходу, а й із країнами Близького Сходу, які нині є великою потугою, і насамперед із демократичним Іраком. У такому разі можна прогнозувати, що іранська економіка просто буде приречена на піднесення, а відтак — на політичну стабільність.

Формула, закладена в основу початку переговорів, стратегічно перспективна, гнучка й результативна. Інше питання, наскільки швидко зазначену формулу можна буде зреалізувати. Це залежить від двох основних гравців цього переговорного процесу, але не слід забувати і про треті сторони. Насамперед про Росію. Ця країна стратегічно не зацікавлена у швидкому й істотному поліпшенні відносин між Іраном і США, бо саме на такій нестабільності і базується стратегія стабільності самої Росії, яка в першу чергу залежить від цін на нафту. І той факт, що останніми місяцями простежується тенденція до зниження цін на нафту, невелика, але вже постійна, становить для Росії стратегічну загрозу.

Можливо, саме тому буквально останніми днями кремлівський політикум і особисто президент Росії Володимир Путін вжили ряд кроків до певного загострення. Знову гостро порушується питання європейської системи ПРО, і буквально днями росіяни продемонстрували відновлення колишньої програми ракет нового покоління з потужними і роздільними боєголовками. Схоже, спостерігається «гра м’язів».

Чи сприймуть таку «гру м’язів» у світі, зокрема і в Ірані, — велике питання, адже іранський політикум насамперед мусить вирішувати свої питання. Можна сказати, що очікувана переговорна несподіванка абсолютно змістила світову гру сьогоднішнього дня і змінила «шахову дошку». Очевидно, що ця гра стає більш позитивною і більш перспективною...