УКРАЇНА—БІЛОРУСЬ: ДОГОВІР В ОБМІН НА ГРОШІ

Українсько-білоруські прикордонні питання сьогодні можна звести до формули: договірні сторони домовляються про договірну ціну договору.

Ось уже сьомий рік українські та білоруські дипломати ламають списи через договір про державний кордон між Україною та Білоруссю. При тому, що Мінськ неодноразово заявляв: Білорусь не має до України територіальних претензій, білоруський парламент досі так і не ратифікував підписаного ще 1997 року документа. Офіційна влада, мовляв, буде готовою до такого кроку лише тоді, коли Київ сплатить борг українських суб’єктів господарської діяльності перед Білоруссю.

Історія цього дуже заплутаного питання сягає ще 1992 року. Білоруси стверджують: тоді, після розпаду СРСР, білоруські підприємства перерахували українським гроші за випущену, але не поставлену продукцію. У середині дев’яностих Мінськ почав домагатися від Києва, щоб той визнав цей борг державним і почав його виплачувати. При цьому називалися шалені цифри української заборгованості — понад 220 млн. доларів. Оскільки українці не палали бажанням брати на себе такі зобов’язання, то 1997 року, після підписання договору про держкордон, білоруси стали використовувати процедуру ратифікації документа як важіль тиску на Київ. Відтак їм удалося посадити українців за стіл переговорів.

Переговори тривають уже шість років, і за цей час білоруси знизили суму своїх вимог удвічі, до 113 млн. доларів. У Києві ж зовсім відмовляються визнавати борг державним, проте готові обговорювати питання заборгованості: для того, щоб розблокувати процес ратифікації договору й завершити правове оформлення українсько-білоруського кордону, тут мають намір піти на певні поступки. Зокрема українці згодні говорити про суму трохи більшу за 50 млн. доларів. (Таке різночитання 60 з гаком млн. доларів пов’язане з неоднаковою методологією підрахунку й обумовлене тим, що Україна та Білорусь у різний час вийшли з рубльової зони.)

При цьому офіційний Київ має намір розробити такий варіант виходу із ситуації, який дав би можливість Україні, не визнаючи самого факту боргу, надати Білорусі ресурси для розвитку торгово-економічних зв’язків і дозволив би збільшити товарообіг. В Україні не хочуть створювати прецеденту, визнаючи борг суб’єктів господарської діяльності державним, обгрунтовано побоюючись, що він стане тією грудкою, яка спровокує лавину. Досить згадати, що в серпні свої фінансові претензії до Україні знову висунула Киргизія в особі радника прем’єр-міністра Андрія Іордана, який заявив: Бішкек може виступити проти вступу України в СОТ, якщо Київ не погасить своїх боргів перед Киргизстаном.

Влітку минулого року тодішні глави українського та білоруського урядів Анатолій Кінах і Геннадій Новицький домовилися в Гомелі про вирішення проблеми. Український уряд запропонував білоруській стороні пакет заходів із погашення заборгованості українських суб’єктів господарювання, який передбачає, зокрема, товарні розрахунки, розрахунки об’єктами нерухомості й фінансовими коштами. Крім того, ці заходи передбачали спільну реалізацію домовленостей, пов’язаних із вирішенням соціальних та гуманітарних проблем, роботою з ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи й технічного оснащення двостороннього кордону. Проте незабаром у Мінську відмовилися від такого варіанта вирішення питання.

Хоча в Україні й готові до обговорення заборгованості, проте багатьох хвилює питання: чи був узагалі борг українських суб’єктів господарської діяльності перед Білоруссю? Адже якщо він існує, то чому ж тоді білоруси не звертаються в суд? На сьогодні, наскільки відомо, у контексті цієї проблеми немає жодного судового позову білоруського підприємства до українського.

Понад те, за наявною в «ДТ» інформацією, Мінськ у принципі не може пред’явити якихось конкретних доказів існування такого боргу. До речі, про це ще в серпні 2002 року заявив білоруським журналістам тодішній посол України в Білорусі Анатолій Дронь: «Документально наявність боргу, тим паче конкретних сум, не підтверджено». На думку українських експертів, поява так званої проблеми «українського боргу» стала наслідком того хаосу, який настав у фінансових відносинах колишніх союзних республік під час розпаду Радянського Союзу і розвалу системи обліку боргів та розрахунків між державними підприємствами. За цих обставин здається очевидним, що Мінськ методом шантажу просто має намір розв’язати за рахунок Києва свої фінансові проблеми.

Сьогодні ситуація далека від вирішення. Як може вчинити Київ у цій обстановці, адже нератифікація договору про держкордон гальмує підписання інших документів у сфері прикордонного співробітництва? Практика засвідчила: економічний важіль впливу, до якого вдалася Україна — антидемпінгові мита на низку товарів білоруського походження (рубероїд, деревоволокнисті плити, листове скло, сірники), — навряд чи може бути ефективним засобом у вирішенні цієї проблеми.

Можливо, Київ в односторонньому порядку, до ратифікації договору Мінськом, проведе демаркацію кордону. Адже й міжнародне законодавство дає йому це право. Проте такий крок означав би зіпсовані відносини з Мінськом, чого Київ хотів би уникнути. Адже найближчим часом мають відбутися ще переговори з інших важливих двосторонніх угод, зокрема з реадмісії. З цих причин Київ хотів би полюбовно вирішити проблему з ратифікацією договору про держкодон. А це означає нові переговори й пошук компромісів, якими займатиметься Група високого рівня: рішення про її створення було прийняте на недавньому засіданні українсько-білоруської комісії з торгово-економічного співробітництва. Очікується, що до 1 грудня ГВР проведе своє перше засідання.