УКРАЇНА ПАРТІЙНА. ЧАСТИНА IV. КОМУНІСТИЧНА

Поділитися
КПУ. Довгий шлях від керівної сили до передбачуваної опозиції 85% депутатів, обраних до Верховної Ради за підсумками парламентської кампанії 1990 року, були членами Компартії...

КПУ. Довгий шлях від керівної сили
до передбачуваної опозиції

85% депутатів, обраних до Верховної Ради за підсумками парламентської кампанії 1990 року, були членами Компартії. Частина з них відносила себе до комуністів-демократів, однак основну масу становили комуністи-ортодокси. Вони сформували у Верховній Раді так звану групу «239», яка по суті встановила контроль над вищим законодавчим органом. При особистій участі компартійного керівництва було розроблено й ухвалено Декларацію про державний суверенітет України. Після вступу цього нормативного акта в дію постало питання про перереєстрацію КПУ, яка доти була складовою частиною КПРС. 22 липня 1991 року Міністерство юстиції (очолюване нинішнім головою Верховного суду Віталієм Бойком) зареєструвало Комуністичну партію республіки. Основною метою «суверенної» КПУ декларувалося «створення в Україні соціалістичного суспільства». Однак трохи більше аніж через місяць організація, по суті, опинилася поза законом. Після провалу ГКЧП переважна більшість видних партійців поспішили відхреститися від комуністичних переконань.

Вже 24 серпня 1991 року, окрім історичного Акта про проголошення незалежності України, Верховна Рада ухвалила ще один важливий документ — постанову про департизацію державних органів, установ та організацій. Наступного дня президія ВР схвалила рішення про націоналізацію власності КПУ та КПРС. Ще через добу той же орган розпорядився призупинити діяльність української Компартії «до остаточного розслідування обставин, пов’язаних із державним переворотом 19—21 серпня 1991 року». А вже 30 серпня 91-го президія парламенту заборонила діяльність КПУ. Приводом для настільки жорсткого рішення стали висновки спеціальної тимчасової комісії, відповідно до яких «керівництво Компартії України своїми діями підтримало державний переворот і тим самим сприяло його поширенню на території України».

Члени організації (у лавах якої, за деякими даними, на той момент значилося близько 3,5 млн. чоловік) новину про ліквідацію партії сприйняли більш ніж холоднокровно: за офіційною інформацією, не було зафіксовано жодної хоч скількись серйозної акції протесту. На захист КПУ ризикнула встати лише невелика група комуністів-парламентарів, які безуспішно намагалися внести до порядку денного ВР питання про скасування постанови про заборону партії. Однак цю пропозицію підтримали лише 54 народні обранці.

Економічна криза 1992—1993 років призвела до посилення протестних настроїв і зміцнення прокомуністичного лобі в парламенті. Під його впливом 14 травня 1993 року президія Верховної Ради змушена була ухвалити постанову, у якій, зокрема, говорилося: «Громадяни України, котрі поділяють комуністичні ідеї, можуть створювати партійні організації відповідно до чинного законодавства». Наданим правом прибічники ленінських ідей скористалися дуже швидко: 19 червня того ж року в Донецьку відбувся установчий (або, як називають його самі комуністи, відбудовчий) з’їзд КПУ, що зібрав п’ять із половиною сотень делегатів із усіх регіонів країни.

Лідером відродженої української Компартії обрали 40-річного Петра Симоненка. Петро Миколайович (попри свою відносну молодість) мав за плечима 16-річний стаж апаратника: із 1975 по 1991 рік він працював спочатку комсомольським, а потім і партійним функціонером. Останньою сходинкою в радянській кар’єрі Симоненка (до речі, майже шість років він обіймав посаду секретаря ЦК ЛКСМУ) стала посада другого секретаря Донецького обкому. Після заборони КПРС він без особливих проблем знайшов собі роботу, опинившись у кріслі заступника гендиректора об’єднання «Укрвуглемаш».

Примітна деталь: відбудовчий з’їзд відбувся останнього дня знаменитого червневого страйку в місті, що було центром страйкового руху. Всеукраїнська акція протесту (її організаторами, на думку тодішнього Президента Леоніда Кравчука, були так звані червоні директори) носила яскраво виражений політичний характер. Багато в чому під тиском страйкарів влада змушена була піти на проведення дострокових виборів парламенту та глави держави. Оновленій Компартії в новій виборчій кампанії приділялася важлива роль: вона мала стати своєрідним штурмовим загоном політичних сил, зацікавлених у зміні конфігурації влади. Можна припустити, що ядром цих сил був саме директорський корпус. За деякими даними, вітчизняний директорат використовував наявні в його розпорядженні фінансові, організаційні та лобістські ресурси для того, щоб КПУ було легалізовано напередодні виборів.

Чутки про швидку реанімацію Компартії з’явилися ледь не наступного дня після її заборони. Вже в серпні 91-го Олександр Мороз, лідер групи «239», яка припинила своє існування, розпочав створення нової організації лівої орієнтації — Соціалістичної партії. У жовтні того ж року пройшов установчий з’їзд СПУ. Однією з її головних тактичних цілей проголошувалося усунення «історичної несправедливості щодо Компартії та комуністів». Однак для людей, втаємничених у політичні таїнства, було очевидно: навіть якщо КПУ відновить свою діяльність, це не означатиме ліквідації СПУ. Настільки ж явним бачилося прагнення Олександра Мороза спиратися на політичну структуру, не обтяжену тягарем минулого.

А тому немає нічого дивного в тому, що наприкінці 1991 року (за іншими даними, на початку 1992-го) було утворено неофіційну ініціативну групу з відновлення КПУ. За деякими відомостями, до неї ввійшли колишні перші секретарі Львівського, Рівненського і Кіровоградського обкомів — В’ячеслав Секретарюк, Віталій Луценко і Євген Мармазов (на той момент — депутат Верховної Ради). Компанію їм склали ще один діючий парламентар Олександр Коцюба (до речі, обраний за підтримки Руху), а також відомий поет і громадський діяч Борис Олійник (за іронією долі, один із «хрещених батьків» НРУ). До весни 1993 року комуністам-«підпільникам» вдалося відновити мережу регіональних організацій. Як стверджують, на той час до кампанії з відродження Компартії підключився цілий ряд відомих промисловців. Зокрема з’явилися уривчасті відомості про допомогу, яку надавали відроджуваній Компартії завод «Азовсталь» і шахта імені Засядька. Політики, котрі стояли за цими підприємствами — Олександр Булянда (до речі, колишній 1-й секретар Жданівського міському партії) і Юхим Звягільський вважалися людьми, близькими до прем’єра Леоніда Кучми.

Обрання лідером партії Петра Симоненка (незадовго до «відбудовчого» з’їзду він очолив Донецький обком) не здавалося випадковим. Він мав певну популярність на Донбасі (що перетворився на своєрідну «комуністичну Жиронду»), а, крім того, був безпосередньо знайомий із багатьма «генералами промисловості». Однак є підстави вважати, що на ранньому етапі посада вождя пропонувалася іншим, більш іменитим комуністам — останньому першому секретарю ЦК КПУ Станіславу Гуренку і колишньому главі Кримського рескому Леоніду Грачу (у травні 1992 р. він очолив Союз комуністів Криму). Однак, як стверджують наші джерела, і Леонід Іванович, і Станіслав Іванович відповіли відмовою — проект був досить ризикованим.

Ледь устигнувши легалізуватися, Компартія більш ніж успішно «відпрацювала» парламентські вибори-94, провівши до Верховної Ради майже сотню своїх висуванців. Це дозволило КПУ не лише сформувати найчисленнішу фракцію (84 депутати), але ще й «позичити» понад десяток нардепів «братній» фракції Соцпартії.

Парламентську кампанію Компартія багато в чому будувала на критиці політичного курсу, проваджуваного Леонідом Кравчуком. Від безпосередньої участі в президентській кампанії КПУ відмовилася. При цьому комуністи не надавали офіційної підтримки й основному конкуренту діючого глави держави. Визначити позицію партії мав пленум, який відбувся після першого туру президентських виборів. Однак (як випливало з документів пленуму, опублікованих газетою «Комуніст») лідери організації обмежилися лише скупими похвалами на адресу Леоніда Кучми. Зокрема наголошувалося, що в його передвиборній програмі комуністам імпонує «прагнення розширити економічні зв’язки з Росією та іншими державами СНД, вирішити проблему двомовності, установити керованість народним господарством, а також неприйняття націонал-екстремізму...».

Відкрито стати на бік кандидата, котрий закликав до лібералізації зовнішньої торгівлі, упровадження ринкових механізмів в управлінні економікою, приватизації землі та закриття нерентабельних підприємств, вожді КПУ не могли. Однак агентство «Інтерфакс-Україна», із посиланням на анонімне джерело в керівництві Компартії, повідомило про неофіційне рішення комуністів підтримати Леоніда Кучму. Ці дані фактично підтверджувала інформація з місць: у багатьох регіонах (зокрема у Луганській, Харківській, Запорізькій областях, а також у Криму) керівники крайових компартійних осередків відверто закликали своїх прибічників голосувати за головного противника Леоніда Кравчука. Відповідно до публікацій у пресі (вони з’явилися пізніше), відразу по закінченні парламентських виборів-94 лідери найбільших опозиційних партій (КПУ і СПУ) уклали з Леонідом Кучмою сепаратну угоду про його беззастережну підтримку. Однак і Олександр Мороз, і Петро Симоненко факт подібної змови заперечили.

7 липня (через два дні після пленуму і за три дні до другого туру президентських виборів) парламентська фракція Компартії розповсюдила заяву, у якій засуджувала «нинішній антинародний режим» і боролася «за зміну збанкрутілого політичного курсу». А також закликала громадян України віддати свої голоси за того кандидата, котрий «по-справжньому відстоюватиме інтереси народу». Ім’я названо не було, але вгадати його було нескладно. Тим більше, що претендентів на президентське звання залишалося усього двоє, і один із них був уособленням «антинародного режиму» і провідником «збанкрутілого політичного курсу».

Після обрання Леоніда Кучми Президентом партія, яка налічувала на той момент близько 80 тисяч членів, якийсь час дотримувалася нейтралітету стосовно нового глави держави. Однак після проголошення Леонідом Даниловичем курсу на проведення ринкових реформ КПУ заявила про опозицію Президенту. Депутати-комуністи (особливо Володимир Моїсеєнко і Сергій Гмиря) належали до числа найбільш невтомних критиків гаранта. А член фракції КПУ Леонід Гармаш у грудні 1994 року навіть спробував притягти вищу посадову особу до суду за порушення прав народного депутата (Леонід Данилович систематично не відповідав на депутатські запити, адресовані йому Леонідом Івановичем). Комуністи не підтримали ініційований Кучмою закон про владу і місцеве самоврядування і виступили проти пропрезидентського проекту Основного Закону. Однак частина депутатів-комуністів 7 червня 1995 року підтримала «антинародний» Конституційний договір, а 26 червня 1996 року — «буржуазну» Конституцію (зокрема, 21 — за текст Основного Закону в третьому читанні, 24 — за Конституцію в цілому, 42 — за введення її в дію). У жовтні 1997 року Петро Симоненко назве вчинок своїх товаришів «грубим порушенням партійної дисципліни», яке передбачає «персональну відповідальність». Шістьох «розкольників» було виключено з партійних лав, хоча пізніше опоненти комуністів стверджували, що фракція просто виконала дану раніше обіцянку про «здачу» голосів.

Ухвалення 1997 року змішаного виборчого закону зробило комуністів фаворитами парламентської кампанії-98. Партія, що мала найбільш розгалужену мережу регіональних організацій, і якій симпатизувала найдисциплінованіша частина електорату, чотири роки тому зуміла набагато випередити інших учасників забігу. КПУ максимально задіяла свій кадровий потенціал, висунувши майже чотири сотні кандидатів (224 «списочники» і 174 «мажоритарники»), котрих «підстраховували» 443 члени окружних виборчих комісій.

24,652%, здобуті КПУ 29 березня 1998 року, дозволили їй провести у Верховну Раду 84-х «списочників». Цілком природно, що фракція комуністів (заснована в травні того ж року) виявилася найчисленнішою: з урахуванням «мажоритарників» у ній виявилося 119 народних обранців. Втім, успіх комуністів міг бути і гучнішим. Якби виборчий «поріг» складав не 4%, а 5% (як свого часу і наполягали представники Компартії), то послідовники Ілліча «заробили» б на 29 мандатів більше.

Однак і такий результат дав можливість представникам КПУ взяти під свій контроль більшість ключових парламентських комітетів. Крім того, другий секретар ЦК Адам Мартинюк обійняв пост першого віце-спікера, а головою Верховної Ради став близький до комуністів Олександр Ткаченко. Рішення про його підтримку було прийнято компартійною фракцією після двох невдалих спроб провести на пост лідера ВР Петра Симоненка. Глава комуністів обидва рази зупинявся буквально за крок від заповітного крісла, набираючи по 221 голосу.

Наступного року Петро Миколайович вирішив спробувати свої сили ще в одних перегонах — президентських. У середині травня 99-го з’їзд КПУ офіційно висунув його кандидатуру, а вже через місяць Симоненко (другим із претендентів, на два дні пізніше за Леоніда Кучму) здав у ЦВК підписні листи, у яких значилося 1 305 000 автографів виборців. 30 червня глава Компартії та глава держави стали першими кандидатами, зареєстрованими Центрвиборчкомом.

Про свій намір брати участь у президентській кампанії заявляв й інший авторитетний комуніст — лідер Кримського рескому Леонід Грач, у травні 1998 року обраний головою парламенту автономії. Однак було сумнівно, що цю ідею підтримає партія. Настільки ж малоймовірним виглядало можливе «підігрування» Петра Миколайовича своєму одвічному другу-супернику Олександру Морозу. Про подібну комбінацію, що дозволяла (із точки зору ряду експертів) вождю соціалістів переграти Леоніда Кучму, заговорили задовго до виборів. Однак Симоненко відразу дав зрозуміти, що нікому не збирається «поступатися лижнею». Ще у вересні 98-го він назвав «несподіваним і незрозумілим» рішення політради СПУ висунути Мороза здобувачем президентського звання. Проте перший секретар ЦК КПУ був запрошений на «таємну вечерю» за участю Олександра Мороза, Євгена Марчука й Олександра Ткаченка, де обговорювалася можливість створення антипрезидентської коаліції. Лідер комуністів не дав ні позитивної, ні негативної відповіді, пославшись на те, що подібні рішення має приймати партія. «Союз некучм» було підписано 24 серпня 1999 року в Каневі, але Петра Миколайовича серед фігурантів не було. Через два тижні він заявив про остаточний намір йти на вибори самостійно. 15 жовтня, наступного дня після фактичного розвалу «канівської четвірки», Симоненко категорично відкинув можливість добровільного сходження з дистанції. Зате 27 жовтня самостійно «знявся з пробігу» Олександр Ткаченко, котрий наостанку закликав своїх прибічників голосувати за головного комуніста країни. 31 жовтня Петро Миколайович (чий рейтинг протягом виборчої кампанії тримався на рівні 12—16%) посів друге місце за підсумками першого туру, набравши 22,24%. На першому, із відривом у 14,25%, опинився Президент.

Представники некомуністичної опозиції намагалися переконати Симоненка, який пройшов у другий тур, зняти свою кандидатуру: у цьому випадку в заключному раунді Леоніду Кучмі довелося б помірятися силами з Олександром Морозом, котрий посів третє місце. Противники діючого глави держави були переконані, що керівник КПУ (на відміну від лідера соціалістів) не має жодних шансів у дуелі з гарантом. Ряд представників президентського оточення ще на початку кампанії практично не приховували, що другий тур у «форматі» Кучма—Симоненко робить перемогу першого практично незаперечною. Оскільки в цьому випадку голоси всіх противників комуністичної ідеології (у тому числі і критично налаштованих до вищої посадової особи) майже автоматично переходили до Леоніда Даниловича.

Симоненко вирішив йти до кінця. 5 листопада, наступного дня після офіційного оголошення результатів першого туру, Олександр Мороз, Юрій Кармазін, Володимир Олійник, Микола Габер і Олександр Базилюк, які зійшли з дистанції, звернулися до населення із закликом голосувати за єдиного опонента Президента. Ще через п’ять днів про свою підтримку Петра Симоненка заявила Прогресивна соціалістична партія, очолювана ще одним екс-кандидатом — Наталею Вітренко.

14 листопада в другому турі президентської кампанії лідер комуністів набрав 37,77% голосів виборців. З точки зору більшості експертів цей показник значно перевищував не лише особистий рейтинг самого Симоненка, а й рейтинг його партії. По суті, ця цифра відбивала не стільки число послідовних прибічників КПУ, скільки кількість непримиренних противників Президента. Є підстави гадати, що Петро Миколайович сам не розраховував на настільки високий для себе результат. У всякому разі на прес-конференції (першої в ранзі невдахи кампанії) він мав вигляд переможця. У зв’язку з чим один із представників мас-медіа уїдливо зауважив: «Ви так щасливо посміхаєтеся, ніби вибори виграли ви, а не Леонід Кучма». Примітно, що глава комуністів не став оспорювати офіційні результати всенародного волевиявлення, попри те, що для цього були підстави. Не буде зайвим зауважити, що в територіальних виборчих комісіях Компартію представляли 45 538 чоловік, і за бажання Симоненко зміг би зібрати достатньо даних про фальсифікації на користь Президента. Пасивна позиція глави комуністів дала його противникам зайвий привід дорікати Петру Миколайовичу у свідомому «підіграванні» Кучмі.

Однак справжня поразка була попереду. «Оксамитова революція» у парламенті (яка стала своєрідним третім туром президентських виборів) позбавила комуністів усіх керівних посад у ВР. Фракція КПУ намагалася оскаржити рішення «революціонерів» у Конституційному суді, однак успіху це не принесло.

У ході «касетного скандалу» Компартія зайняла обережну позицію. Наймасовіша опозиційна організація демонстративно дистанціювалася від акції «Україна без Кучми», її лідери відмовилися входити до Форуму національного порятунку. Вони проводили власні мітинги, на яких критикували не лише Президента, а й уряд, і олігархів, і «нову опозицію», до якої, за словами Симоненка, входили «представники крайніх правих ультрарадикальних націоналістичних сил, які вже привели до злиднів і голоду український народ». А заява Кримського республіканського комітету КПУ за духом дуже нагадувала знаменитий «Лист трьох». Так, рух непримиренних противників режиму в ньому іменувався «націонал-фашизмом».

Фракція КПУ неодноразово виступала ситуативним союзником пропрезидентських фракцій у парламенті — спільно вони відстояли генпрокурора Михайла Потебенька (він пізніше опинився у виборчому списку Компартії) і «завалили» уряд Віктора Ющенка. Однак Симоненко і со товариші показали, що не забувають політичних образ — коли випала нагода, вони дружно проголосували за усунення Віктора Медведчука (одного з головних дійових осіб «оксамитової революції») з поста першого віце-спікера. Примітно також, що комуністи взяли активну участь у всіх «каральних» голосуваннях, що стосувалися долі Павла Лазаренка, котрий свого часу став прем’єром багато в чому завдяки їхній підтримці. При цьому КПУ старанно зберігає імідж антипрезидентської структури, регулярно порушуючи питання про імпічмент главі держави.

На сьогодні в лавах партії значиться (за різними даними) від 140 до 146 тисяч членів. У фракції КПУ налічується 113 депутатів і вона, як і раніше, є найбільш численною. Організація спирається на 27 регіональних і 594 місцеві осередки.

Напередодні нового року на партію очікував серйозний політичний успіх. 27 грудня 2001 року Конституційний суд після довгих розглядів (супроводжуваних активною лобістською роботою комуністів) визнав неконституційними укази президії ВР від 26.08.91 і 30.08.91 про призупинення і про заборону діяльності КПУ.

Наслідки цього рішення переоцінити важко. По-перше, Компартія перед украй важливими для неї парламентськими виборами отримала колосальну моральну перемогу. По-друге, виправдувальний вердикт КС дає КПУ шанс реалізувати давню мрію — поповнити свої лави «старими» комуністами, багато з яких (хто через побоювання, хто з принципових міркувань) відмовилися записатися в «нову» партію. По-третє (хоча Симоненко і його товариші воліють не згадувати про це вголос), КПУ майже напевно розраховує хоча б на деяку компенсацію коштів, вилучених у неї після серпня 1991 року, на частковий «відкіт» за націоналізовані будинки обкомів та міськкомів. Щоправда, навряд чи партійні боси ризикнуть заговорити про це до закінчення виборчої кампанії.

Петро Симоненко. Одного разу десять літ по тому…

Симоненко любить міцні сигарети, каву, просту селянську їжу, групу «Бітлз», сім’ю, приглушені тони в одязі, цитати Леніна, карбовані фрази, метал у голосі, публічні виступи перед жителями глибинки, іронічні посмішки. Окрім того, Петро Миколайович — прибічник сімейних (приятельських) застіль із неодмінним співом і спогадами про бурхливу комсомольську молодість. А ще, за його власним зізнанням, вождь пролетаріату і трудового селянства України любить життя у всіх його проявах.

Симоненко не любить тривалих офіційних застіль і розтягнених партійних заходів, чиношанування, інтриг, зрадництва, Леоніда Кравчука, Першого каналу українського телебачення, імперіалізму, відповідальності за прийняття непопулярних рішень, розмов про політику в неформальній обстановці. Петро Миколайович дуже не любить, коли його порівнюють з Олександром Морозом (Леонідом Грачем, Станіславом Гуренком, Володимиром Щербицьким).

Як і кожен публічний політик, Симоненко схожий на міфічного Януса. Плакатний образ безкомпромісного ленінця та нещадного борця зі світовим імперіалізмом (витриманий у кращих традиціях лубочного соцреалізму) — не більш ніж ритуальна маска. Необхідний аксесуар кожного, хто приречений систематично займатися політичним лицедійством. Що криється під серпасто-молоткастим камуфляжем, відомо небагатьом. Оскільки незмінний лідер оновленої КПУ потайливий і недовірливий, що не перешкоджає йому мати репутацію товариського політика, привітного господаря і дружелюбної людини. Симоненко — один із найсуперечливіших представників топ-списку вітчизняних майстрів мистецтва можливого.

Люди, котрі свого часу працювали з Петром Миколайовичем в апараті ЛКСМУ, характеризували його як чуйного товариша і незлостивого керівника. Нинішній перший номер комуністів свого часу був душею «комсомольських посиденьок», і багатьом у пам’ятку його лукава приповідка: «Донбаські після першої не закушують!» Однак дві останні політичні п’ятирічки багато що змінили не лише в образі країни, а й у характерах людей, котрі впливають на долю цієї країни.

Симоненко зажив слави людини не цілком рішучої, не завжди здатної в умовах дефіциту часу вибрати єдино правильний хід. Однак 1992 року йому вистачило сміливості погодитися на головну роль у дуже ризикованому політичному проекті «Реанімація КПУ». Він любить владу, але досі не давав очевидних підстав вважати, що ця любов перейшла в сліпу, нестримну пристрасть. Він честолюбний, але важко дорікнути йому в неадекватній амбіційності. Він дорожить своїм кріслом, та його (на відміну від багатьох інших високих партійців) щиро дратує вірнопідданство. Він зам’який для вождя, але навчений проводити жорсткі рішення в життя з допомогою інших. Він може ображатися, але не тримає зла. Він готовий іти по головах, але не готовий іти по трупах. Він не має навичок досвідченого апаратника і таланту майстерного інтригана, однак із успіхом відбив кілька спроб позбавити себе крісла першого секретаря. Він здатний іти на компроміс з ідейними противниками, але при цьому йому вдається зберігати імідж безкомпромісного політика в очах виборця. Він досвідчений оратор, але йому не дано заворожувати аудиторії, його спічі позбавлені атомної енергетики (властивої Наталі Вітренко), іронічної філософічності (характерної для Олександра Мороза) чи зарозумілого естетизму (властивого Віктору Ющенку). Він відомий, можливо, навіть популярний, але йому ніколи не стати народним улюбленцем. Колись соціолог Михайло Погребинський висловив цікаву думку: політичні невдачі Симоненка пов’язані з його зовнішністю — мовляв, такий фізіономічний тип підсвідомо відштовхує обивателя. З цим можна сперечатися. Але, спілкуючись із найрізноманітнішими людьми, автор цієї публікації виявив, що багато хто (незалежно від ідеологічної орієнтації, становища та віку) віддає главі комуністів належне як політику, при цьому не відчуваючи до нього суто людської симпатії ...

Відомо, що Симоненко вкрай болісно сприймає на свою адресу неприємний епітет «сірість». І, здається, він має всі підстави ображатися: у найвищих кабінетах засідає не один десяток громадян, значно нікчемніших і бездарніших. Водночас назвати главу КПУ яскравою особистістю, харизматичним лідером язик не повертається.

Він — політик приглушених тонів. Напевно, саме таким має бути лідер такої партії. Чисельної, впливової, та аж ніяк не могутньої. Яка хоч і повільно, однак здає свої позиції.

Симоненко — досвідчений професійний політичний гравець. Але він самодостатній. І якщо назвати «Батьківщину» «партією Тимошенко», а СПУ — «партією Мороза» допустимо, то навряд чи можна вважати синонімами слово КПУ і словосполучення «партія Симоненка». Можна припустити, що до когорти політиків першої величини його зараховано насамперед «через посаду». Його політична значимість визначається впливовістю партії та чисельністю фракції. А тому осічка організації на виборах здатна коштувати йому дорого — аж до втрати крісла лідера, що цілком може означати крах кар’єри. Симоненко, вдало ризикнувши 92-го, не захоче і не зможе починати все з нуля десять років по тому.

На літо нинішнього року комуністи запланували історичний об’єднавчий з’їзд. На ньому має відбутися ритуальна змичка забороненої 1991-го (і реабілітованої 2001-го) «канонічної» КПУ, очолюваної Станіславом Гуренком, і «оновленої» Компартії під проводом Петра Симоненка. Для одних цей форум стане приводом поговорити про нові політичні перспективи, для інших — шансом порушити питання про нового лідера. Якщо вибори для наймасовішої партструктури завершаться невдачею, дискусія про обрання нового кандидата на пост головного комуніста країни обіцяє бути бурхливою.

Симоненко це розуміє. І прагне зробити все, щоб не виявитися «знехтуваним женихом» на грандіозному «політичному весіллі».

Табель про ранги

Пошук відповіді на сакраментальне передвиборне запитання «Як ділити список?» усім суб’єктам кампанії-2002 давався нелегко. Найдисциплінованіша політична організація не стала винятком. Методологію розподілу місць у партійному реєстрі (за наявними в «ДТ» даними) запропонував другий секретар ЦК, один з головних орговиків КПУ Адам Мартинюк. Вождь, наскільки можна судити, від розробки технології «розподілу» усунувся. Кажуть, що Петро Миколайович узагалі намагається (наскільки можна) не втручатися у внутрішньопартійні чвари, суперечки та конфлікти і вступає в гру лише тоді, коли його участь у «розборах польотів» стає неминучою. Крім того, Симоненко не завжди вміє відмовляти й не надто любить карати. А тому запровадження жорстких заходів і прийняття непопулярних рішень він вважає за краще віддавати на відкуп Мартинюку, в якого репутація партійного цербера.

Технологія формування списку, нібито запропонована Адамом Івановичем, така. Спочатку складався робочий варіант «прохідної частини», куди входили члени керівництва, найавторитетніші депутати-партійці, а також кілька «презентаційних» персонажів, запропонованих особисто першим секретарем ЦК. Хто яке місце посяде в остаточній табелі про ранги, значною мірою залежало від того, який регіон представляв той чи інший кандидат. Насамперед це стосувалося керівників обкомів. Представники тих областей, у яких (відповідно до результатів останніх парламентських і президентських виборів) комуністи отримали найбільшу підтримку населення, мали переваги. Таку схему важко визнати ідеальною: непросто порівнювати умови, в яких працюють, і можливості, які мають, приміром, луганські й тернопільські комуністи. Проте на такий спосіб формування списку керівництво партії пристало. Хоча після його оприлюднення дехто дозволив собі пошепки зауважити, що головний упорядник реєстру Мартинюк не був до кінця об’єктивним.

У табелі — 222 прізвища. Мета, яку поставили собі комуністи, — повторити успіх 1998 року. А тому перші 85—90 позицій вважаються умовно прохідними. Проте лідери партії усвідомлюють, що домогтися таких самих показників, що й чотири року тому, буде архіскладно. Тому програма-мінімум скромніша — 70 мандатів «за списком».

У мажоритарних округах КПУ висунула понад дві сотні здобувачів (за твердженнями Петра Симоненка — 216, за даними ЦВК — 212). Лідер партії схильний вважати успіхом перемогу сімдесяти з них. Проте, за нашими даними, є закритий список із 41 кандидата, на яких робиться основна ставка. У тому числі — кілька чинних депутатів, зокрема Віктор Понеділко, Павло Кузнєцов, Олег Панасовський, яким не знайшлося місця в списку саме тому, що вони мають реальні шанси перемогти в одномандатних округах. Так звані «кандидати першої категорії» (практично всі вони балотуються на сході та півдні країни) можуть розраховувати на максимальну допомогу партії — організаційну, інформаційну та фінансову. Саме до них в округи обов’язково приїжджатимуть лідери партії для надання додаткової PR-підтримки. Кандидати «другої категорії» (особливо висунуті у західних регіонах), швидше за все, покладатимуться виключно на власні сили. Ходили чутки, що список «кандидатів першої категорії» узгоджувався з президентською адміністрацією. Та оскільки перевірити таку інформацію було неможливо, вважатимемо її банальною антикомуністичною зловорожістю.

Перше місце в списку було цілком природно «заброньоване» за вождем. Для Симоненка ці вибори мають украй важливе значення. Петру Миколайовичу досі вдавалося давати раду спробам усунути його від керма, які робили (як стало відомо «ДТ») спочатку Станіслав Гуренко, а згодом Леонід Грач. За деякими даними, свого часу Леонід Іванович (за яким — найбільший партійний осередок і підтримка давнього друга Геннадія Зюганова) намагався зробити своїми союзниками обласні організації Дніпропетровського, Запорізького та Одеського регіонів, а також ряд крайових осередків, дислокованих у Західній Україні.

Тоді амбіції глави Кримського рескому вдалося погасити значною мірою завдяки зусиллям Гуренка. Станіслав Іванович, судячи з усього, ставиться до першого секретаря ЦК зі зневагою, яка інколи переходить у роздратування. Своїх почуттів він намагається не афішувати, та, як стверджують деякі партійні ветерани, Петро Миколайович — у курсі. Відомо йому також, що приблизно те ж саме відчувають до нього й інші заслужені партфункціонери, у тому числі Адам Мартинюк, Леонід Грач, Валентин Матвєєв. Для них Симоненко (із його «куцим», за їхніми мірками, послужним списком), залишився, як і був, «комсомольцем».

Як стверджують окремі джерела, свого часу Гуренко виявляв щире зацікавлення кріслом першого секретаря оновленої партії. Та організація (у масі своїй) взяла сторону Симоненка. Люди, які брали особисту участь у відродженні КПУ, віддали належне лідеру, що ризикнув стати на чолі партії у скрутний для неї період. Крім того, багато з них чули про те, що Гуренко 1992 року від мало привабливої (на той момент) пропозиції очолити реанімовану структуру відмовився. Не зумівши стати офіційним вождем, найдосвідченіший Станіслав Іванович досить швидко перетворився на одного з головних неформальних лідерів. З допомогою Адама Мартинюка та Валентина Матвєєва він фактично взяв під свій контроль партійний апарат. Умовна схема розподілу повноважень у партії приблизно така: апарат керує лідером, Гуренко, Мартинюк і Матвєєв керують апаратом. Симоненко кілька разів намагався переломити ситуацію, але зробити це йому не вдавалося. Ситуація для нього ускладнювалася тим, що і Станіслав Іванович, і Адам Іванович (і навіть кілька «рядових», але дуже заслужених працівників апарату) «входили» у найрізноманітніші владні кабінети. У тому числі в кабінети колишнього ЦК Компартії України на колишній вулиці Орджонікідзе. До того ж на Гуренку (який після заборони КПУ небезуспішно зайнявся серйозним бізнесом), судячи з усього, замикається більшість фінансових потоків, за рахунок яких значною мірою «годується» партія. І це робить становище останнього першого секретаря ЦК забороненої Компартії особливо значимим.

Втім, Симоненко, наскільки можна судити, досить швидко зрозумів, що немає лиха без добра. Залишаючись неформальними лідерами партії, Гуренко, Мартинюк і Матвєєв були максимально зацікавлені в тому, щоб формальному лідерству Симоненка нічого не загрожувало. Статус-кво зберігався до грудня 2001 року. Після історичного рішення Конституційного суду, який реабілітував заборонену в серпні 91-го КПУ, у комуністів з’явилася можливість об’єднати «стару» й «нову» партії. Схема об’єднання така: кожна з партій проводить з’їзди, на яких мають бути узаконеними рішення про майбутнє політичне «додавання». Після чого повинен відбутися, власне, об’єднавчий форум. Гуренко має певне моральне право стати біля керма такої організації, має певні шанси, а головне (як нам пощастило з’ясувати), має досить сильне прагнення. Якщо партія КПУ на чолі з Симоненком зазнає невдачі на березневих виборах, він матимете ще й нагоду.

Та не варто забувати, що нинішній перший секретар має серед партійців значний авторитет. І спробувати заручитися підтримкою президентської адміністрації при розробці гіпотетичного плану його відсторонення Гуренку (або Грачу, амбіції якого тільки зростають) буде непросто. У Петра Миколайовича є свої ходи на Банкову. Він має можливість досить регулярно спілкуватися з Президентом не лише як керівник найбільшої парламентської фракції, а й як сват Катерини Ващук — людини, досить близької до глави держави.

Вищесказане зовсім не означає, що Гуренко зацікавлений в електоральному провалі комуністів. У кожному разі, даних, які підтверджують таку версію, «ДТ» не має. Як ми вже зазначали, 7-й номер списку — один із головних партійних спеців у сфері підприємництва. Досить скромний одяг колишнього верховного партбоса нікого не повинен вводити в оману. Набагато симптоматичніші нескромні марки транспортних засобів, якими він користується. Гуренко має заслужену репутацію не лише щасливого бізнесмена, а й не менш щасливого лобіста. Колишній глава парламентського комітету з економічної політики досить ефективно використовує свої численні старі й нові зв’язки для вирішення партійних бізнес-проблем. І цілком можливо, що настільки ж ефективно він здатний використовувати можливості фракції для розв’язання проблем власних. Втім, сумлінний лобізм у певних колах вважається майже візитною карткою партосередку комуністів. Від позиції їхньої фракції, як відомо, залежать виходи багатьох парламентських рішень. У тому числі пов’язаних із пільгами для постачальників ПММ у період посівних та збиральних робіт, із термінами повернення ПДВ і т.ін. і т.п. Комуністи (що, як відомо, не звикли шукати легких шляхів), кажуть, готові розв’язувати й митні проблеми...

Компартія, з цілком зрозумілих причин, намагається не афішувати своїх бізнес-зв’язків. Проте підтримка з боку підприємців іде практично безперервним потоком. Пов’язано це з багатьма обставинами. Комуністи мають не тільки найбільшу фракцію у ВР, вони широко представлені в місцевих радах усіх рівнів, особливо в промислових регіонах. А лобістські старання, як відомо, повинні відповідним чином підживлюватися. Крім того, багато нових українців вийшли із середовища старих партійців, і частина їх (хто з ідейних міркувань, хто виходячи з цілком прагматичних підприємницьких розрахунків) готові надавати КПУ неофіційну, але досить відчутну підтримку. Серед тих, хто теоретично міг би бути бізнес-партнерами партії, називалися «Кримхліб», «Луганськтепловоз», Миколаївський суднобудівний завод, асоціація «Укрсіль», ДАЕК «Центренерго», «Хартрон», «Київміськбуд» і чимало інших. Наскільки можна судити, охоче співпрацюють із комуністами енергетики, металурги, газотрейдери. Не цураються спілкуватися з борцями за соціальну справедливість банкіри (можна гадати, «Промінвестбанк» і «Приватбанк»). Чимало малих підприємців-початківців вважають за щастя нав’язати контакти з представниками наймогутнішої фракції, небезпідставно вбачаючи в цьому гарантію свого майбутнього успіху. За деякими даними, останнім часом дуже активно працює з комуністами відомий «енергобарон» Костянтин Григоришин, який свого часу співпрацював із Павлом Лазаренком, згодом — із Григорієм Суркісом, а віднедавна (як кажуть) — діловий партнер Ріната Ахметова.

Бізнес-питаннями безпосередньо в Компартії займається багато хто. Йдеться не лише про «монстрів» масштабу Станіслава Гуренка або Євгена Мармазова. До пошуку фінансових і організаційних ресурсів, необхідних для виборчої кампанії, тією чи іншою мірою, напевно, залучені такі особи:

— Омелян Парубок (другий номер списку, відомий аграрій, двічі Герой Соцпраці, уособлення непорушного союзу робітничого класу та трудового селянства);

— Василь Хара (№16, головний профспілковий бос комуністів, який має корисні зв’язки в Донецькій області);

— Володимир Матвєєв (№17, колишній заступник гендиректора з економічних питань на Миколаївському суднобудівному заводі імені 61 комунара);

— Алла Александровська (№21, яка не з чуток знається з «Хартроном»).

Важко уявити, що осторонь цього процесу залишаться також «мажоритарники» Олег Панасовський і Павло Кузнєцов, не кажучи вже про славетних і впливових Адама Мартинюка (№6), Станіслава Гуренка (№7), Валентина Матвєєва (№12), Георгія Крючкова (№14) і Євгена Мармазова (№65). Досить низьке місце Євгена Васильовича — тема особливої розмови, про яку трохи згодом.

За деякими даними, саме Крючков — головний розпорядник партійних коштів, які тратяться на вибори. Проте підтвердження ця інформація не набула. Швидше за все, версії про те, що вельмишановний Георгій Корнійович — «касир партії» та її «сірий кардинал» — не більше ніж чутки. Є підстави вважати, що колишнього заступника заворга ЦК КПРС дуже не люблять Станіслав Гуренко й Адам Мартинюк. Саме цією обставиною (а не лише власним бажанням Крючкова відійти від активної роботи) пояснювалася відсутність прізвища екс-глави парламентського комітету з питань національної безпеки і оборони у «чорновому» варіанті списку КПУ. Проте авторитет, який заслужено має Крючков у багатьох шановних партійців, дозволив йому посісти явно прохідне місце в остаточному партреєстрі.

Швидше за все (саме така інформація надходить із найрізноманітніших джерел), головний партійний касир — Гуренко. Є в партії і, якщо так можна висловитися, безпосередні хранителі партійної скарбниці. Кажуть, що це, як правило, маловідомі люди, котрі часто формально не мають стосунку до партії, на яких «записані» фірми, нерухомість, автомашини, у які вкладені партійні гроші. Особливо відповідальні товариші — хранителі партійних рахунків. Якщо припустити, що це правда, легко здогадатися: така схема заощадження партійних фондів дозволяє в будь-який момент безболісно витягти будь-яку суму, не привертаючи зайвої уваги.

Повертаючись до Гуренка, нагадаємо, що він — один із найвпливовіших партійців з огляду на надзвичайно велике коло знайомств. Ходять чутки, що він вхожий до Президента, проте залізобетонного підтвердження ця інформація не знайшла. Значно більшу довіру викликають дані про його зв'язки з мало кому відомим персонажем на прізвище Боровик. А тим часом Олександр Григорович — людина щонайвищою мірою чудова. Колишній депутат, колишній позаштатний радник глави держави, колишній член керівництва Селянської партії, один із засновників Аграрної партії, Герой Соцпраці, кавалер двох орденів Леніна та ордена Ярослава Мудрого вважається одним із найвпливовіших людей в агробізнесі. А найголовніше (як запевняють обізнані люди) він давній особистий друг нинішнього глави держави. Ця обставина дозволяє пану Боровику розв’язувати не лише свої особисті проблеми, а й проблеми близьких до нього людей. У число яких, є підстави вважати, входить і Гуренко.

«Особистий запас адмінресурсу» має і союзник Гуренка, Адам Мартинюк. Колишній перший заступник голови ВР (за деякими даними) на короткій нозі з Володимиром Литвином. Це, напевно, великий плюс для партії і, напевно, великий мінус для Симоненка. Кажуть, Петро Миколайович був дуже засмучений, довідавшись, що друга людина партії вирішує деякі проблеми на Банковій, не повідомляючи про це йому. Адама Івановича в партії побоюються. І, здається, не дуже люблять. Хто — за круту вдачу, хто — за підозріливість, хто — за нескромність у побуті. Стверджують, що Євген Мармазов якось ризикнув покритикувати одного з партійних босів за надмірний (як на представника партії, що стоїть на захисті інтересів трудящих) потяг до дорогої нерухомості, престижних іномарок, комфорту, а також за потурання чиношануванню. Не виключено, що саме ця різкість коштувала Євгену Васильовичу «теплого місця» у списку — у табелі про ранги він розмістився за п’ять кроків від так званої «сірої зони».

Проте ця позиція, наскільки можна судити, зовсім не є свідченням справжнього впливу одного з «хрещених батьків» оновленої КПУ. Мармазов має репутацію не останньої людини в лобістських і підприємницьких колах. Свого часу (за деякими даними) він був своєрідним «зв’язковим» між прем’єром Лазаренком і фракцією Компартії. Зафіксований його підвищений інтерес до ринку енергоносіїв. Колишній заступник голови парламентського комітету з питань ПЕК має великі знайомства в Москві, в основному, подейкують, серед підприємців, пов’язаних із газом, нафтою і нафтопродуктами.

Мармазова можна вважати однією з ключових ланок, що пов’язують КПУ з Росією. Напевно настільки ж важливі для партії російські контакти Сергія Дорогунцова — доктора економічних наук, професора, членкора Національної академії наук (і, до речі, члена КПРС із 1948 року). Сергія Івановича знають і поважають у наукових і громадських колах РФ, а його зв’язки в Москві — велика підмога для КПУ.

Говорячи про «російський чинник», зрозуміло, неможливо залишити поза увагою і Леоніда Грача. 11-й номер списку КПУ, керівник Кримського рескому, глава парламенту АРК, особистий друг Геннадія Зюганова і головний фігурант політичного скандалу тижня заслуговує на окрему розповідь. Але через брак газетної площі обмежимося стислою характеристикою. Перша особа автономії — абсолютно автономний персонаж. Він сам займається виборами, сам підбирає собі піарників, сам знаходить кошти. Леонід Іванович бере все на себе і сам перед собою звітує. Йому не потрібні ні партійна допомога, ні партійний контроль. Останні події наштовхують на думку, що лідер кримських комуністів трохи переоцінив власні сили і трохи ідеалізував особисті стосунки з Президентом. Однак він залишається одним із головних політичних гравців у Криму, а також носієм значної частини адмінресурсу КПУ.

Компартії не випадає розраховувати на велику кількість «чистого» адмінресурсу. Та й чи так уже він їй потрібен? Симоненкові з товаришами достатньо того, щоб влада їм просто не заважала. У більшості регіонів саме так і відбувається. Де як само собою зрозуміле, де після «контрольного дзвінка». У великих промислових регіонах, де позиції комуністів традиційно сильні, з ними, в кращому разі, рахуються, у гіршому — сприймають як даність. Тим більше що в цілому ряді областей вони зажили репутації давніх і надійних союзників місцевої влади. А тому легко повірити інформації, що і Євген Кушнарьов, і Євген Карташов, і Віктор Янукович не особливо перешкоджатимуть одному з фаворитів передвиборної гонки «взяти своє». Останньому розійтися з комуністами мирно, як нам здається, не завадять навіть підвищені зобов’язання перед блоком «За єдину Україну!». Хоча певних ускладнень у Донбасі представники КПУ все ж таки очікують. Поки що проблеми в них виникають хіба що на Херсонщині та Сумщині. Що ж до Західної України, то там комуністи на успіх особливо й не розраховують.

Носієм адмінресурсу певною мірою можна вважати генпрокурора Михайла Потебенька (№20). Появу Михайла Олексійовича у списку КПУ багато хто схильний вважати виключно формою вдячності комуністів і турботою про майбутнє потенційного відставника. Однак це — лише частина правди. Справді, Потебенько — один із небагатьох високих осіб, які виступили проти заборони КПУ. Окрім того, глава ГПУ, наскільки можна судити, практично ніколи не відмовляв представникам Компартії в задоволенні маленьких і великих прохань, передусім кадрових. Частково комуністи «розплатилися» з Михайлом Олексійовичем ще під час «касетного скандалу» — саме вони уберегли його від фактично неминучої відставки.

Однак включення Потебенька в список не можна вважати лише компенсацією за колишні «послуги». Генпрокурор — це важливе джерело інформації, це перша особа у впливовій структурі, що охоплює своїми представництвами всі регіони. Наскільки відомо, комуністи переконані, що важелі, які перебувають у руках керівника ГПУ, допоможуть їм зменшити кількість нечесних прийомів, які можуть бути застосовані до них у ході перегонів. Ідеться і про можливі фальсифікації, і про гіпотетичний викид компромату на лідерів партії.

Насправді ж представників влади у партсписку КПУ мало бути більше. За даними, отриманими із джерел, що заслуговують на довіру, керівництво партії зробило відповідні пропозиції главі Верховного суду Віталію Бойку і першому заступникові держсекретаря МВС Михайлу Корнієнку. Обидва відповіли відмовою: останній послався на відсутність найяснішого дозволу, перший — з огляду на вік і стан здоров’я. Що, втім, не завадило Віталію Федоровичу об’явитися в «голівці» списку блоку «Єдність»...

Регіони

Палке шанування носіїв марксистсько-ленінського вчення на півдні та сході країни контрастує з традиційною нелюбов’ю населення до комуністів на заході. В Івано-Франківській і Тернопільській областях, за власними прогнозами комуністів, вони можуть і не дотягти до чотиривідсоткового бар’єра. Дуже сподіваються вірні ленінці набрати «четвірку» у Львівській області. Оскільки навіть 20% на Рівненщині чи, скажімо, на Волині, за словами керівника виборчого штабу КПУ Адама Мартинюка, не дадуть такого істотного приросту, як 4% на Львівщині.

Що ж до мажоритарних округів Львівської області, то тут Компартія виставила аж 11 багнетів. Четверо з них — пенсіонери. Щоправда, їхні шанси на перемогу спостерігачі оцінюють скептично. Таке враження, що комуністи Львівщини посилали своїх бійців на округи, слідуючи олімпійському принципу «Головне не перемога, а участь!» Однак певний резон у цьому є. Своєю присутністю в мажоритарках вони ніби підкреслюють: «Є така партія!»

Електорат комуністів в області — це в основному так звані визволителі. Чисельність цієї категорії населення з природних (вікових) причин рік у рік зменшується. А молодь не демонструє масового прагнення поповнити лави КПУ, тож ні про який адмінресурс не може бути й мови.

Львів’ян у списку КПУ всього двоє. Перший секретар Львівського обкому партії Голуб Олександр Володимирович і вчителька зі Стебника Кондратюк Раїса Віталіївна. Комуністів в області, за їхньою офіційною статистикою, — 2800 чоловік.

У органах влади Львівщини немає жодного члена КПУ.

Що ж до ресурсу фінансового, тут розраховують переважно на пожертви рядових членів партії, не особливо покладаючись на «гроші партії». На відкриті кожному кандидату-комуністу рахунки серйозних сум ще не надходило. Гроші на агітроботу штаби КПУ в області централізовано мають отримувати з Києва. Але, судячи з усього, з цим поки що проблеми. Вочевидь, у центрі вирішили, що немає сенсу кидати великі кошти в регіон, який не відзначається гарячою симпатією до лівої ідеї. А ось організаційно комуністи, як заведено, сильні. Ще не було випадку (як це часто-густо трапляється у партій демократичного плану), щоб комуністи двох районів із одного й того ж самого виборчого округу підтримували різних кандидатів. Найдисциплінованішими вважаються і спостерігачі-комуністи. Одна вада — вони погано навчені. Якість спостережної роботи з боку комуністів аналітики оцінюють вкрай низько.

Штаби є у всіх районах. Утисків із боку влади вони поки що не зазнають. Таж і роботи як такої комуністи тут досі не проводили: «Листівки ще друкуються...».

Оригінально поводяться обласні комуністи у процесі виборів мера Львова. Нинішнього міського голову вони критикують нещадно. Свого кандидата не висунули. Швидше за все, комуністи ллють воду на млин Богдана Федоришина, якого своїм визнали соціалісти-морозівці. В області ці дві партії, так склалося історично, є партнерами. Відкрито заявити про підтримку якогось кандидата в мери комуністи не наважуються, оскільки це може йому лише нашкодити.

Інша річ — Донецький край. Тут у комуністів один мільйон прибічників. Лише за рахунок їхніх голосів КПУ могла б спокійно подолати чотиривідсотковий бар’єр. Однак дедалі міцніша Партія регіонів, яка спирається на солідний фінансовий і адміністративний ресурс, є серйозною причиною для стурбованості місцевих комуністів. Саме в Донецькій та сусідній Луганській областях, за словами керівництва Компартії, з боку влади чиниться максимальна протидія кандидатам від КПУ.

За даними соціологів Дніпропетровського обласного відділення Комітету виборців України, 17—18% електорату Дніпропетровщини готові віддати голоси комуністам. Найсильніші позиції КПУ в так званій червоній дузі: Павлоград — Новомосковськ — Нікополь — Жовті Води — Кривий Ріг. До речі, на останніх президентських виборах у Жовтих Водах зі значним відривом переміг Петро Симоненко.

Кандидатами в депутати місцевих рад усіх рівнів від Компартії зареєструвалися близько тисячі чоловік. Практично в кожній виборчій комісії є член КПУ або її симпатик. Кандидати в депутати Верховної Ради від Компартії будуть балотуватися практично в усіх (окрім одного) мажоритарних округах області. Однак реально претендувати на депутатські мандати у ВР по мажоритарці можуть лише кандидати, висунуті в «червоній дузі», зокрема нинішній народний депутат Володимир Пустовойтов. Володимир Сергійович «на короткій нозі» із багатьма впливовими представниками криворізького начальства. Непогані стосунки у нього і з місцевими ЗМІ, які збереглися ще з часів редакторства в «Коммунисте Кривбасса».

Посідаючи 35-й рядок у списку партії, перший секретар Дніпропетровського обкому КПУ Віктор Борщевський балотується на посаду міського голови в обласному центрі. Та оскільки реальної альтернативи нинішньому меру немає, робиться це, швидше за все, для того, аби збільшити прокомуністичний електоральний прошарок.

На відміну від соціалістів і «Блоку Юлії Тимошенко», комуністи із владою Дніпропетровщини вживаються мирно. Принаймні на останній зустрічі кандидатів у депутати від усіх партій та блоків із губернатором Дніпропетровської області Миколою Швецем і місцевими журналістами вірні ленінці нарікали тільки на повсюдне засилля поліграфічної реклами блоку «За єдину Україну!».

Не тільки формально, а й фактично КПУ є найвпливовішою політичною силою в Запорізькій області. Тут у її лавах налічується близько шести тисяч членів. На виборах 1998 року в дев’яти одномандатних виборчих округах здобули перемогу чотири кандидати від комуністів, в обласній раді їм дісталося 17, а в Запорізькій міській — 18 мандатів. За підсумками голосування в багатомандатному загальнодержавному виборчому округу, за комуністів на попередніх парламентських виборах проголосували 32% запоріжців, що дозволило отримати депутатські мандати ще трьом кандидатам-запоріжцям, які входили до виборчого списку КПУ.

Стабільність електоральних симпатій у Запоріжжі підтвердили і президентські вибори 1999 року. Леонід Кучма та Петро Симоненко здобули приблизно однакову кількість голосів виборців — близько 31 відсотка кожен. Однак при цьому слід врахувати, що досить вагомих результатів пощастило досягти й іншим кандидатам від лівих сил: за Наталю Вітренко й Олександра Мороза проголосувало, відповідно, 15,1 і 9,3 відсотка запорізьких виборців.

Намічена тенденції до ослаблення панівного впливу партії на лівий електорат продовжує розвиватися: прибічники лівих ідей мігрують в інші партії схожого політичного спектра — такі, як КПРС та КПУ(о). Однак, з огляду на консерватизм форм і методів роботи, протистояти цьому лідери партії не можуть. Останніми роками запорізькі комуністи так і не запропонували якихось нових форм роботи, обмежившись проведенням ритуальних травневих і листопадових демонстрацій та періодичних мітингів, що збирають дедалі менше прибічників. Їхні періодичні видання (тижневики «Компас» і «Патриот Приазовья») виходять невеликими накладами і не мають масової популярності. По суті, коло їхніх читачів замикається на і без того переконаних партійних активістах.

Про те, що комуністи поступово здають свої позиції, свідчить і той факт, що лави КПУ залишають (добровільно або вимушено) найактивніші її члени. Серед них колишній і нинішній народні депутати Кузьменко і Чічков, а також депутат Запорізької міськради Одеров.

Однак на нинішніх виборах комуністи виставили своїх кандидатів у кожному із запорізьких округів. Лідера запорізьких комуністів Олексія Бабуріна включено до списку КПУ, і одночасно він висунув свою кандидатуру на посаду міського голови Запоріжжя.

Певне ослаблення позицій КПУ простежується і на Харківщині. Донедавна демонстрації та мітинги лівих сил тут були наймасовішими, а прибічники Компартії нерідко займали керівні посади, особливо в сільських районах. Ситуація змінилася після перемоги в першому турі минулих президентських виборів лідера комуністів Петра Симоненка. Частину глав райдержадміністрацій було усунуто з посад ще до закінчення виборів. Після повернення до Харкова Євгена Кушнарьова сталися ще помітніші зміни. На сьогодні серед глав райдержадміністрацій області і голів райрад у самому Харкові немає жодного члена Компартії. Партійні квитки КПУ мають лише два мери — у Лозовій та Люботині.

Однак, попри все це, на нинішніх виборах Харківська організація КПУ виступає згуртовано. Кандидатів у депутати висунуто в усіх округах, як до Верховної Ради, так і в обласну та місцеві ради. На 75 виборчих округів у Харківську міськраду на партконференції висунуто 68 чоловік. Решту округів залишено для соціалістів, а також ветеранських організацій і безпартійних, які зобов’язалися у разі обрання депутатами ввійти до фракції КПУ. Хоча єдиним блоком комуністи й соціалісти не виступають, це не перешкоджає їм координувати свої дії.

На посаду мера Харкова Компартія висунула свого обласного лідера, депутата Верховної Ради України Аллу Александровську. За мерські крісла комуністи мають намір поборотися також у Куп’янську, Вовчанську, Валках, Первомайську та Південному.

На Одещині, за словами начальника виборчого штабу Адама Мартинюка, КПУ планує взяти 40 відсотків, розраховуючи на свій надійний електорат, сконцентрований в основному в сільських районах. У містах комуністи, за їхніми ж словами, серйозно програють. На попередніх виборах в Одесі вони зібрали 14,7 відсотка голосів, тоді як у цілому по області — 26.

Обласну організацію тут очолює народний депутат України Володимир Анищук, №33 у списку кандидатів у народні депутати від КПУ, а обласний виборчий штаб — професор Одеського держуніверситету Микола Копит, 69-й номер списку. Партія висунула Копита і кандидатом на посаду мера Одеси. (На попередніх виборах міського голови комуністи підтримували Руслана Боделана.) Всього від Одещини у партійному списку дев’ять осіб. Але практично всі вони, за винятком двох-трьох, посідають непрохідні місця.

У кандидатів-мажоритарників шансів потрапити в парламент також небагато. Малоймовірна перемога комуністів у чотирьох виборчих округах обласного центру, де балотуються такі потужні кандидати, як народний депутат Сергій Кивалов, начальник Одеського морського торгового порту, висуванець «За єдУ» Микола Павлюк, нинішній народний депутат Віктор Шишкін і колишній начальник обласного УМВС, заступник губернатора області, член АПУ Іван Григоренко. Але навіть у тих округах, які комуністи вважають своїми, виграти вибори їм буде теж дуже проблематично. Народний депутат України, комуніст В’ячеслав Сокирчак двічі виборював мандат депутата Верховної Ради в 14-му Котовському виборчому окрузі. Однак цього разу йому протистоять президент фінансової групи «Примор’я», член Партії регіонів Леонід Климов (кандидат від блоку «За єдину Україну!») і колишній начальник обласного управління СБУ, заступник Держдепартаменту морського і річкового транспорту України Леонід Борисенко. Дуже розраховують одеські комуністи на перемогу свого молодого, 27-річного однопартійця Євгена Царькова, чию кандидатуру вони виставили у 144-му Роздільнянському округу — одному з найбільших в області, що об’єднує сім районів. Однак це округ народного депутата України, глави обласної організації АПУ, колишнього заступника губернатора області з питань АПК Василя Калинчука. Потужна виборча кампанія Калинчука вже стала приводом для звернення в суд. Комуністи подали низку доказів порушення Калинчуком і блоком «За єдУ» виборчого закону, але суд скаргу відхилив.

Дуже проблематичний для комуністів Ізмаїльський округ, «рідний» для народного депутата Юрія Крука, якого висунули одразу дві політичні сили: «За єдУ» і ПЗУ. Свого кандидата Антона Задорожнюка, голову громадської організації «Трудова Ізмаїльщина», комуністам довелося реєструвати, вдаючись до допомоги ЦВК.

Крім того, одеські комуністи висунули 66 кандидатів до обласної ради в усіх 99 округах і 90 чоловік на 100 місць у міськраді.

Нелегкі часи нині й у вінницьких комуністів. Повторити подвиг останніх президентських виборів, на яких 60 відсотків вінничан проголосували за Петра Симоненка, їм навряд чи вдасться. Певною мірою це також пояснюється збільшенням конкуренції на лівому фланзі. Однак комуністичні лідери Поділля (перший секретар обкому, народний депутат Віктор Петров і народний депутат Микола Пасєка) зробили ставку саме на партсписок. Василю Лантуху, який 1998 року програв виборчу кампанію в 16-му округу, однак потрапив у парламент в числі списковиків, нині доводиться балотуватися вже без «запаски» списку.

На результатах виборів в одномандатних округах Вінницької області напевно позначаться розбіжності всередині регіонального комуністичного руху, що виникли останнім часом. Так, нещодавно з партії було виключено лідера фракції лівих в облраді Михайла Вдовцова, який висловив невдоволення тактикою проведення мітингів. Днями така ж сама доля спіткала члена міськкому КПУ і депутата міськради Костянтина Саркісова, що самовисунувся на «порошенківському» виборчому округу, де комуністи затвердили іншого кандидата.

Наскільки відомо, вінницьким комуністам не бракувало пропозицій від «грошових мішків» за підтримку на виборах мера обласного центру і навіть окремих депутатів міськради. Їхня горда відмова має означати наявність інших і, мабуть, надійніших джерел фінансування (необхідних бодай для випуску тієї ж таки «Вінницької правди»). Отож, у Вінниці з квітня минулого року триває судовий процес за позовом лідера КПУ Петра Симоненка до заступника губернатора Шестопалюка, який у газеті обладміністрації назвав «спонсором» лівих товариша Зюганова. Днями суд ухвалив рішення частково задовольнити позов, залишивши від 60 тис. гривень, яких вимагав Петро Миколайович, лише 3 тис. Втім, заступник губернатора і з цим не погодився, тож апеляційний суд послав справу на новий розгляд. Судячи з усього, цих грошей на виборчу кампанію Компартія вже не одержить.

Почесне третє (після Луганська та Криму) місце за рівнем забарвленості в червоний колір посідає Херсонщина. І хоча загальна кількість виборців тут невелика, у процентному співвідношенні симпатики комуністичної ідеї помітно вирізняються з-поміж населення області. У виборчому списку КПУ виявилося дев’ять представників маленької Херсонської області, у тому числі нинішні народні депутати Катерина Самойлик і Андрій Снігач. Але набагато цікавіший розклад у мажоритарних округах. Перший секретар обкому КПУ Георгій Найда, що балотується по 183-му округу, як і всі його однопартійці, робить ставку на протестний електорат. Однак частина його голосів неодмінно перейде до представників партій-двійників (КПРС, КПУ(о)), а також до Настасії Некряч, яка йде від партії «Нова сила». У багатьох вона асоціюється з червоним кольором. Але своїм основним суперником Георгій Найда вважає «заєдушника» Олексія Журавка. Сам Журавко розраховує на 70 тисяч голосів, певно, із урахуванням військових, в’язнів та адмінресурсу, що працює на нього. Тож шанси у секретаря обкому неоднозначні.

Зареєстрованій у сусідньому округу комуністці Аллі Беличенко також протистоять досить потужні противники: від Селянської партії — Костянтин Довгань, від «За єдУ» — Дмитро Моторний і від Партії регіонів окремо — Сергій Кириченко. За чутками, комуністи звернулися в прокуратуру за фактом будівництва останнім будинку в історичному центрі Херсона без узгодження з відповідними держструктурами. Якщо це так, то боротьба Аллі Беличенко буде полегшена.

Ще одному представнику КПУ — Павлу Климову — доведеться боротися за мандат із нинішнім народним обранцем Володимиром Фіалковським, а також із колишнім працівником органів безпеки Сергієм Цигипою. У його активі — імідж правдошукача і борця з корупцією, а також «дах» блоку Наталії Вітренко. У спарингу з іще одним херсонським комуністом, Володимиром Мельничуком, виступає «заєдист» Микола Баграєв, а з Олександром Братищенком — соціаліст, нинішній депутат Станіслав Ніколаєнко. Всі шанси включитися у боротьбу з ними має також Михайло Кушніренко. Хоча наразі він представляє «Єдність», в області його образ асоціюється з КПРС: свого часу він обіймав посаду першого секретаря обкому, а в проміжку між Карасиком і Касьяненком кілька місяців був губернатором. Тож шанси на перемогу по мажоритарці в Херсонській області у комуністів досить середні. Тут простежується певна аналогія з блоком «Наша Україна» — за партію в цілому голосувати готові, а от за персоналії на округах — не дуже.

Технології

На відміну від інших опозиційних партій і політиків, що відчувають серйозні труднощі з проникненням на центральні телеканали й в усеукраїнські видання, комуністи не нарікають на те, що їх затискають. І причиною тут далеко не християнська смиренність, а свідома відмова від «марнування грошових і організаційних ресурсів». Саме таку одну з магістральних установок дали своїм українським однодумцям молдовські комуністи. До новомодних російських піарників симоненківці звертатися не стали. А з властивою їм прагматичністю розсудили: якщо молдовським товаришам удалося нещодавно одержати на виборах таку переконливу перемогу, чом би не попросити їх поділитися досвідом? І молдовські товариші не відмовилися, організувавши незадовго до початку виборів в Україні спеціальні тренінги для керівників штабів, орговиків та інших активістів КПУ. Ділилися своїм досвідом передвиборної боротьби з українськими комуністами й російські товариші.

Заощаджені в такий спосіб гроші й нерви комуністи вкладають у розкручування партії на місцевому рівні. Традиційний телевізійний ролик, щоправда, про всяк випадок знято. До речі, значною мірою завдяки активному сприянню члена КПУ Віктора Понеділка, який зберіг із телевізійниками певні зв’язки з часів свого керівництва парламентським комітетом із питань засобів масової інформації. Проте на якомусь із загальнонаціональних каналів побачити його нам навряд чи вдасться. Оскільки ролик, за деякими даними, вийшов задовгий, що, природно, позначиться на вартості його прокату. Та й вирішили ж головну ставку робити на регіональні телекомпанії і газети. Обласним організаціям дозволено поводитися зі спущеним із Києва телепродуктом не як із догмою. Найбільші організації, такі як Харківська, Дніпропетровська, Луганська, Донецька, Запорізька, вільні коригувати його відповідно до місцевої специфіки. Ще однією особливістю комуністичних піар-технологій є концентрація коштів у тих округах та областях, де кандидати-комуністи мають максимальні шанси на перемогу. А там, де прогноз для них невтішний, вирішено даремно не витрачатися, а продовжувати боротьбу з суто рекламною метою на користь усієї партії.

Особливої протидії з боку місцевої влади в проведенні своєї агітаційної кампанії Компартія не відчуває. Якщо не брати до уваги незначного тертя, що виникло в Сумській і Херсонській областях і, що цілком зрозуміло, на заході країни. Скаржаться вірні ленінці на легкий дискомфорт у Луганській і Донецькій областях. Однак, з огляду на те, що ці регіони є нині вотчиною блоку «За єдину Україну!», скарги недоречні, оскільки «заєдисти» ще не працювали, як цього можна було очікувати, ліктями.

Особливою статтею видатків планувалося виділити кошти на контрпропаганду, спрямовану на «знешкодження» так званих клонів: КПРС, КПУ(о) і Комуністичної партії (трудящих). Проте результати моніторингу виявили їхній низький рейтинг і малопомітний авторитет у виборців майже в усій країні, хіба що за винятком Горлівки й Макіївки, де колись фундатор КПРС Володимир Моїсеєнко очолював міськком. А коли стало відомо, що КПУ відкриває в бюлетені для голосування список партій, питання боротьби з клонами відпало остаточно.

З нереалізованих планів також виділення в окремий напрям роботи з молоддю. Курирувати цю ділянку доручили народному депутату Катерині Самойлик, яка очолює Всеукраїнський союз «За майбутнє дітей України». Однак особливого ентузіазму Катерина Семенівна вочевидь не продемонструвала.

Зате було реанімовано абсолютно всі (за словами Адама Мартинюка, їх п’ятдесят) партійні видання місцевого значення, які через відсутність фінансування до виборів ледве животіли, не виходячи друком інколи цілими місяцями. З чотирьохсот до шестисот тисяч примірників збільшився тираж центрального друкованого органу партії — «Комуніста».

Проте, певна річ, головною рушійною силою, яка незмінно підтримує в масах інтерес і симпатії до КПУ, є тактика «від оселі до оселі». Агітатори-добровольці, котрі обходять мільйони будинків і квартир, справді працюють, так би мовити, за ідею. І якщо для інших кандидатів і партій цей вид агітації — серйозна стаття видатків, для комуністів — ще один спосіб заощадити. До речі, всі кошти, спрямовувані на піар, беруться з загального партійного казана. Винятком є кримська організація, бо має окремий бюджет. Лідер кримських комуністів узяв на себе фінансування виборчої кампанії рескому, отримавши натомість повну свободу дій і невтручання з боку центрального апарату.

За деякими даними, Леонід Грач уклав контракт з одним із головних російських піарагентств «Новоком», яке очолює Олексій Кошмаров. Колись Олексій Юрійович працював заступником голови Комітету молодіжних організацій СРСР, був членом Російського руху демократичних реформ. Керував передвиборною кампанією губернатора Санкт-Петербурга Володимира Яковлєва, що переміг 1996 року Анатолія Собчака, на боці якого тоді «воював» нинішній президент Росії Володимир Путін. Проте на рахунку Кошмарова більше поразок, ніж перемог. Свого часу він працював на суперника Олександра Лебедя, який став, попри це, губернатором Краснодарського краю. Потім був програш на президентських виборах у Придністровській Молдовській Республіці, потім — на губернаторських виборах у Далекосхідному окрузі. Ті, хто вважає Кошмарова посланцем Путіна, помиляються. Він має близькі дружньо-ділові відносини з головою адміністрації російського президента Олександром Волошиним і його заступником Владиславом Сурковим, який, до речі, курирує у Кремлі українське питання. А це саме ті люди, що, будучи ставлениками єльцинського клану, визначають реальну політику Російської держави.

За даними Всеукраїнського центру соціологічних опитувань, створеного при Кабінеті міністрів України, рейтинг КПУ становить 20%. А дослідження, проведені соціологічною службою Центру Разумкова з 19 по 27 лютого, продемонстрували симпатію до ідей Компартії 14,5% виборців. У кожному разі, перемога від них нікуди вже не дінеться. Але попереду — ще місяць передвиборної кампанії, а комуністи не люблять виконувати план лише на сто відсотків і в поті чола готові боротися за подвійну, потрійну та п’ятиразову норму. Зичимо їм успіхів.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі