УКРАЇНА НА РОСІЙСЬКО-АМЕРИКАНСЬКИХ ГОЙДАЛКАХ

Дивлячись на екран телевізора, останнім часом дедалі частіше почуваєшся мандрівником у часі. Подорож хоч і недалека - років на 20-25, - але дуже показова. Відразу згадуєш, як у ті часи таврували американський імперіалізм. В Україні на «антиімперіалістичній» ниві останнім часом спеціалізується чимало людей, проте на якість «антиамериканської пропаганди» це помітно не вплинуло. Немає колишньої вишуканості. Як правило, дубова і примітивна робота.

Проте суть не в формі виконання. Головне в тому, якими будуть для суспільства й держави і навіть замовників «антиімперіалізму» наслідки від виконаної роботи? Чи розуміють натхненники, що роблять?

Відповідь на ці запитання навряд чи що змінить, але прояснити картину для тих, хто не хоче бути обдуреним примітивною пропагандою, може.

Пригадаємо, як мінялися місцями союзник і супротивник Океанії в романі Джорджа Оруелла «1984». І як було важливо владі Океанії стерти з пам’яті своїх співгромадян будь-які спогади про колишнє союзництво.

Недалекий 1997 рік. Майже такий самий пафос і обурення, що й сьогодні стосовно США, із приводу поведінки Росії, яка вказує Києву, у яких поступках із боку України вимірюється стратегічне партнерство з РФ. Ті самі дійові особи, той самий державний канал УТ-1. Як мало змінилася у своїх намірах Росія відтоді, але як сильно вона змінилася у своїй стратегії щодо України. «Україну не вдасться зламати, її потрібно обдурити» - така думка промайнула 1997 року, у період інтенсивного розвитку відносин по лінії Україна - США й Україна - НАТО, в одній із редакційних статей «Независимой газеты». Це був перший публічний сигнал російській владі про те, що працювати з Україною треба куди тонше - передусім, враховувати комплекс психологічних особливостей поведінки української влади, лідерів держави, які «не розуміють» мови грубих ультиматумів. У такі моменти на столах державних діячів зазвичай з’являються психологічні портрети їхніх зарубіжних колег, підготовлені фахівцями відповідних державних структур.

Десь на цей період припадає розквіт «дипломатії без краваток». І дедалі рідше українські державні ЗМІ говорять про інтереси, але все більше - про відносини. І починає згладжуватися відчуття вимушеності та двозначності від словосполучення «стратегічне партнерство України й РФ».

Пригадаємо, якими позитивними коментарями супроводжувалися нічим не виправдані поступки України в низці стратегічних питань. Можна нагадати, приміром, як швидко в Києві відреагували на «прохання» Москви скасувати встановлений постановою Кабінету міністрів України жорсткий порядок перетину державного кордону України кораблями й суднами ЧФ, відповідно до якого для перетину кордону необхідний був дозвіл начальника Генерального штабу Збройних сил України. Другий приклад - швидке переоснащення авіації ЧФ РФ із застарілих СУ-17 на сучасніші СУ-24МР без відповідної правової бази. Усе це відбулося без будь-яких поступок із боку Росії в такій неоднозначній проблемі, як іноземна військова присутність на українській території.

Мабуть, головне, чого прагнула українська сторона - це відсутність психологічного дискомфорту від чвар із російською стороною. Схоже, психологія стала слабкою ланкою української політики. Варто було б узяти приклад із російського керівництва, геть позбавленого такого комплексу у відносинах із будь-ким. Усі ці нюанси цілком проявилися й у період «касетного скандалу».

З одного боку, ми бачимо трішки завуальовану емоційну підтримку з боку російського політичного керівництва. Воно озброєне стратегією поведінки з українським лідером і знає його вразливі місця. Має місце простий розрахунок - на природну людську вдячність за підтримку в тяжкий момент. Але вдячність політичного керівника має стосунок до політики держави. Саме на останнє і зроблено наголос - у відповідь на особисту підтримку одержати як подяку поступки з боку України. І немає рації повертатися до теми - чи стоїть Росія за всім, що відбувається в нашій країні. Очевидним фактом є високопрофесійна робота росіян у цій ситуації, незалежно від того, чиїми руками це зроблено. Відринута Заходом Україна - надійний партнер і союзник РФ. Навряд чи московським стратегам приємно згадувати зрив з російської орбіти України зразка 1997 року.

З іншого боку, ми маємо роздратовані зауваження на адресу України з боку західних чиновників, зокрема й офіційних представників США. (Чого варте порівняння України й Узбекистану в обмеженні свободи преси, зроблене Майклом Е.Пармлі, виконуючим обов’язки помічника державного секретаря, при поданні звіту держдепу США за 2000 рік про стан справ із правами людини. Ми далекі від позитивних оцінок свободи слова в Україні, але, добродії, ви коли-небудь були в Узбекистані?!) Плюс різке охолодження відносин України з ЄС і США. Плюс шквал критичних статей у провідних західних виданнях і триваючий «розігрів» опінії на Заході. У такій обстановці дуже легко провокується відчуття американських слідів у «касетному скандалі».

Замовники антиамериканської істерії діють за старим рецептом: для успіху заходу необхідно знайти ворога, максимально демонізувати його образ і звалити на нього всі мислимі й немислимі біди та проблеми.

Для правлячої в Україні групи вони пов’язані в останні півроку з «касетним скандалом» і похідною від нього «справою Гонгадзе», хоча останнє хронологічно передувало скандалу. Неспроможність інституцій, відповідальних за безпеку держави, і, передусім, СБУ, дати професійну відповідь на запитання про те, хто організовував і здійснював досить тривале прослуховування президентського кабінету і каналів урядового зв’язку, дає простір не тільки для політично й ідеологічно мотивованих версій, а й для маніпуляцій громадською думкою на цю тему.

Сплеск антиамериканізму став одним із породжень «касетного скандалу». Причому саме тоді, коли домінуючою в інформаційному просторі України стала «американська» версія його походження. Але слід згадати одну особливість національного інформаційного простору - перманентне панування в ньому російських інтерпретацій подій і процесів. Тож очевидно, що російський слід у «касетних справах» не міг стати домінуючим, хоча він час від часу й озвучувався окремими ЗМІ.

Зате американський слід почали розкручувати дуже впевнено. Базисом для розкручування став так званий «югославський сценарій». Далі все досить просто - за образом і подобою югославського ліпиться й український сценарій. Отже, раціонально доводити нічого не треба. А якщо пригадати минуле, коли кільком поколінням homo soveticus комуністична пропаганда прищепила стійкий стереотип сприйняття США як утілення світового зла, то й зусиль великих докладати не треба. Технологія примітивна - декілька антиамериканських пасажів з екрана телевізора, підтверджених коли думкою авторитетного
PR-ника, коли - якогось «гуманітарного технолога». І ось - із глибин громадської підсвідомості спливає образ світового супостата в зірково-смугастому вигляді. Паралельно з цим у підконтрольному російській владі інтернет-виданні з’являється так званий «план Бжезинського», який дуже нагадує вікопомні «протоколи сіонських мудреців».

Що показово - американські солдати ніколи не ступали на українську землю з загарбницькою метою. Пам’ятається, що під час Другої світової ми були союзниками. Навіть радянська пропаганда, хоча і крізь зуби, але завжди відзначала внесок західних країн і, передусім, США, у перемогу над нацистською Німеччиною. В Україні про це останніми роками чомусь не згадують. Святкування чергової річниці закінчення Другої світової війни в Європі традиційно зводиться до уславлення «великого радянського народу» і оспівування «єдності братерських слов’янських народів». Майже так само, як і в часи УРСР. Хоча, виходячи з необхідності «зміцнювати українсько-американське стратегічне партнерство», було б логічно згадати і про братерство за зброєю, і про поставки за ленд-лізом, і про те, для скількох українців, котрі рятувалися від сталінського тоталітаризму, Америка стала другою батьківщиною. Воістину було б - ніхто не забутий, ніщо не забуте.

Та ба. На це немає замовлення. З боку суспільства, зайнятого проблемою виживання, його складно чекати. З боку влади таке замовлення було б логічним. Але воно не потрібне принаймні тим політико-економічним групам, які контролюють провідні ЗМІ. Потрібно цілком протилежне - породити негативні емоції в соціумі, а це незрівнянно легше, ніж сформувати позитивне сприйняття.

У цьому зв’язку слід відзначити, що державне телебачення робить «ведмежу послугу» діючому Президенту, делегітимізуючи його в очах власного правого електорату, який його підтримав на виборах 1999 року. Нинішній образ президента-консерватора як протилежність прем’єру-реформатору створено не лише свідомими зусиллями опозиції, а й пропрезидентськими ЗМІ, які не усвідомлюють наслідків своїх діянь і позиція яких прямо ототожнюється з позицією Президента.

Проте закон розплати непорушний. І бумеранг повернеться. Причому значно швидше, ніж можна припускати. Приміром, на найближчих парламентських виборах ліві одержують фору вже й за рахунок офіційної антизахідної пропаганди, що виходить від лояльних до Президента ЗМІ. «Комуністична загроза», до якої останніми роками ставилися не інакше, як зі скепсисом, може набрати ту відсутню дещицю впливу, яка допоможе після виборів втілити в життя другу частину гасла «Україна без Ющенка й Кучми». Діалог тих, кого називають олігархами, зі зміцнілими комуністами може створити серйозні неприємності для діючого Президента, обтяженого конфліктом із правою опозицією.

Варто звернути увагу на те, що телевізійний антиамериканізм розвивається на тлі бурхливих декларацій про європейський вибір, намір домогтися членства в ЄС тощо. Правда, ще кілька місяців тому йшлося про те, що і Європа нам не указ... Слід було б не забувати, що початок руху в напрямі ЄС пов’язаний із приєднанням до СОТ. А це означає, передусім, необхідність взаємодії зі США як з основним і найвпливовішим законодавцем СОТ. Те саме стосується й відносин із міжнародними фінансовими організаціями. Тож не варто плювати в криницю...

Поширеним стереотипом є твердження «на Заході нас ніхто не чекає...» Ніби десь в іншому місці нас хтось чекає. І ніби це місце - Росія. Проте цукрові, карамельні, трубні та інші «бої» - красномовне підтвердження того, що й у Росії нас не чекають. Утім, як і в будь-якому іншому місці. Невдоволення генералів промисловості з їхньою «червоною психологією» скеровується на владу як слабку й неспроможну відстояти їхні інтереси. У принципі такою вона і є - слабка й мало на що спроможна, коли йдеться про захист національних інтересів.

Проте саме слабка влада потрібна різноманітним галузевим групам впливу, звиклим працювати в непрозорому, корумпованому середовищі. Такою владою легше маніпулювати, її легше підкупити. Слабкій владі байдужі стратегічні пріоритети, їй потрібно лише ситуативно залишатися на плаву, день за днем проживаючи термін до нових виборів. Влада, неспроможна встановити єдині для всіх правила гри, приречена на те, що згодом на неї перестануть зважати.

Оскільки олігархічні угруповання та влада - кожна зі свого боку - створили корумповане середовище, то всі, котрі виступають проти такого становища, автоматично стають ворогами бізнесу по-українськи. А позаяк США одна з країн, які вимагають від України встановлення прозорих правил гри в економіці й бізнесі, то автоматично Америка стає ворогом. Ну а коли російське бізнес-середовище мало чим відрізняється від українського, то Росія відразу ж стає «головним стратегічним партнером».

Так починається кримінальна інтеграція економічного простору, на якому грають за іншими правилами, відмінними від визнаних у решті світу. Ініціатори цієї інтеграції з українського боку, правда, забувають одну річ - виживає найсильніший. А тягатися українським олігархам із російськими явно безперспективно - занадто різні вагові категорії.

Попри все Україні потрібно подолати психологічний дискомфорт від формування несприятливих обставин у відносинах із Вашингтоном. Необхідно використовувати нестандартні підходи в налагодженні діалогу з новою американською адміністрацією. У її складі є фігури, спроможні й готові до діалогу в умовах, що складаються. Один із найважливіших моментів - створення адекватного механізму двостороннього співробітництва. Комісія Кучма - Гор була таким механізмом у роботі з попередньою адміністрацією США.

Без американської підтримки Україна на осі інтересів Росія - ЄС є нескінченно малою величиною, якою знехтують при першій же нагоді. Попри всю свою геополітичну значимість. Звідси висновок - Україна свою європейську орієнтацію повинна базувати на євроатлантизмі з опорою на США.

Реальним індикатором просування партнерських відносин є інтенсивність контактів у військовій і військово-політичній сферах. Реалії сьогодення диктують необхідність динамізації двосторонніх відносин у цих сферах. Проблеми Договору ПРО, громадянський контроль над Збройними силами і їх реформування - ось далеко не повний перелік тих проблем, де США й Україна можуть бути взаємно корисними одне для одного. Необхідно вивести на новий рівень співробітництво американських і українських спецслужб. Дефіцит такого співробітництва є, на жаль, передумовою для формування негативного образу один про одного.

Потребує динамізації також економічне співробітництво двох країн. США завжди підтримували прагнення України досягти енергетичної незалежності. На жаль, Україна завжди була непослідовною в досягненні поставлених цілей. Актуальним є продовження співробітництва щодо створення в Україні замкнутого паливно-ядерного циклу, розпочате з компанією «Вестингауз», як і подальша участь американських компаній у приватизації українських обленерго і генеруючих потужностей. Вкрай важливим видається заохочення і залучення компаній США, таких, приміром, як «Енрон» або «Ель Пасо Енерджи», до майбутнього приватизаційного процесу магістральних трубопроводів. Необхідне подальше заохочення до нових інвестицій тих американських компаній, які вже довго працюють на українському ринку й добре вивчили його особливості. Характерний приклад - «СігмаБлейзер», яка вклала значні кошти в різні сектори української економіки, передусім телекомунікаційний, що динамічно розвивається.

Українсько-американські відносини мають усі шанси вийти з випробування «касетним скандалом» і «справою Гонгадзе» зміцнілими. Досить пригадати, скільки претензій виникало до США з боку ряду країн, із якими у Вашингтона налагоджено відносини стратегічного рівня - Ізраїль, Японія, Південна Корея, Саудівська Аравія, Туреччина. Проте ніякі проблеми, хоч якими серйозними вони були б, принципово не змінили характер відносин між США і названими країнами.

Вкотре варто згадати стару латинську істину - йти треба не тим шляхом, яким ходять, а тим, яким треба йти.