УКРАЇНА: ГЛУХИЙ КУТ У КІНЦІ ЄВРОТУНЕЛЮ

В інтерв’ю «ДТ», присвяченому проблемам європейської інтеграції України, держсекретар МЗС України Олександр Чалий закликав читачів нашої газети до дискусії на цю тему («ДТ» від 8 грудня 2001р.) Сьогодні ми публікуємо один з перших відгуків.

Першим пріоритетом зовнішньої політики України визначено європейську інтеграцію, тобто рух до вступу в Європейський Союз (ЄС). Проміжні результати «просування України до Європи» свідчать про те, що інтереси нашої країни при цьому часто не беруться до уваги, а то й порушуються.

Європейський Союз — співтовариство держав, об’єднаних для спільної протидії жорсткій світовій конкуренції. І вони не зацікавлені у присутності українських товарів на своєму ринку. Свідчення того — щорічне зростання частки українського експорту, що підпадає під антидемпінгові розслідування. Мізерна питома вага України в зовнішньоторговому обороті з ЄС підтверджує факт, що для основних експортних галузей нашої економіки (металургія, легка промисловість, АПК) сьогодні у Європі місця немає. Навіть економічно важливі спільні проекти (приміром, транспортного літака АН-70) країни ЄС відхиляють із політичних міркувань.

У багатьох публікаціях містяться нарікання на неконкурентоздатність українських товарів і відсутність іноземних інвестицій у нашу економіку. Як ще раз нагадав недавно і переконливо довів російський дослідник А.Паршев, багато галузей української економіки, як і російської, справді апріорі неконкурентоздатні на світовому ринку, та й інвестиційно непривабливі. Причина цього — великі (порівняно з західноєвропейськими, американськими та азіатськими) витрати на виробництво, зумовлені геокліматичними реаліями і, відповідно, нижча рентабельність цих галузей. Отже, для нас більше важить сьогодні не «розумне включення у світову економічну систему», а розумне дистанціювання від неї.

Поглиблення економічної інтеграції з ЄС, крім неочевидних переваг, таїть у собі: загрозу багатьом українським підприємствам із боку європейських корпорацій, що, у свою чергу, означає зростання безробіття в Україні; загострення конкуренції між українськими виробниками і підприємствами нових членів ЄС на спільному ринку Євросоюзу; посилення економічного та політичного тиску на Україну у плані відкритості українського ринку для виробників країн ЄС.

Повчальний досвід європейської інтеграції країн Східної Європи. На думку західних експертів, перед обома частинами континенту — Заходом і Сходом — стоять хоч і схожі, але далеко не завжди одні й ті самі завдання. Спільне ж для Заходу і Сходу Європи прагнення до зростання добробуту, швидше, роз’єднує, а не об’єднує їх. По-перше, традиційно високий рівень особистого споживання у східноєвропейських державах блокує диктовану економічними умовами необхідність помірності й стриманості. По-друге, західні підприємці прагнуть обмежити сферу виробничої діяльності колишніх соцкраїн виготовленням малоцінних первинних продуктів і напівфабрикатів. Товари тисяч східноєвропейських фірм не користуються попитом на західних ринках. Схоже, багато їх просто не можуть підлаштуватися під вимоги західних споживачів. Не дивно, що у пресі дедалі частіше з’являються повідомлення про наростання євроскептицизму в державах Східної Європи та Балтії.

Можна констатувати, що європейський економічний простір виявився розділеним на розвинутий індустріальний центр — країни ядра — і відсталу периферію. Причому країнам периферії доведеться з величезними труднощами пристосовуватися до ситуації, жертвуючи традиційно сильними галузями економіки, долаючи соціальні конфлікти.

На думку більшості експертів, ЄС намагається ухилитися від східноєвропейського розширення, зволікає з прийняттям непростих економічних рішень про допуск на свої ринки, побоюючись придбати в особі товаровиробників із Центральної й Східної Європи (насамперед фермерів) нових конкурентів. Той факт, що прийом першої черги нових членів у ЄС раз у раз відкладається, свідчить про те, що ЄС занадто занурений у власні проблеми, які поглиблюються спадом виробництва, безробіттям, нездатністю деяких провідних країн привести свої економіки й фінанси у відповідність до завдань формування економічного і валютного союзу. Керуючись більше вузькоекономічною логікою, ніж ідеєю об’єднання Європи, Захід виразно починає замикатися на внутрішніх потребах.

Як зазначав секретар РНБУ Є.Марчук, один із хибних і небезпечних поглядів — експлуатація ідеї України як «моста», «сполучної ланки» між Заходом і Сходом (Росією, СНД).

По-перше, у міру інтеграції Польщі в Євросоюз, а Білорусії — у Союз Росії й Білорусії, межі ЄС і російського економічного простору змикаються без будь-яких «проміжних ланок». А отже, роль «посередницьких послуг» третьої сторони зводиться до мінімуму.

По-друге, прямі контакти між лідерами Західної Європи й Росії, як на міждержавному, так і на колективному рівні, настільки тісні, що навіть гіпотетично важко уявити ситуацію, в якій українське посередництво було б ефективне.

По-третє, розширення багатопланового співробітництва Росії та державно-територіальних утворень Євроарктичного регіону (Данія, Швеція, Норвегія, Ісландія, Фінляндія, Гренландія, Аландські й Фарерські острови) дає підстави вважати, що саме т.зв. «Північний вимір» розширення ЄС виконує роль, як зазначено у спільних документах, «мостобудівника і зв’язного елемента в діалозі й співробітництві між рештою Європи та Росією».

По-четверте, як заявляли представники американської адміністрації, «ключова роль ... географічного, торгового і культурного мосту між Каспійським регіоном та Європою» відводиться Туреччині. Що дезавуює відповідні претензії України з її проектами оформлення «україно-транскавказької осі» чи буферних утворень типу ГУУАМ.

По-п’яте, як засвідчили події останніх років, у разі виникнення істотних розбіжностей між Росією та США, зокрема з питань розширення НАТО, посередницькі функції щодо ліквідації ускладнень охоче й успішно виконують Франція, Німеччина, Італія. Не беручи до уваги Ради Росія—НАТО, спеціалізованих підрозділів НАТО, зорієнтованих на взаємодію з Росією, і відповідних міждержавних комісій.

Розвиток відносин України з ЄС слід розглядати з урахуванням ключової ролі США в регіоні. Досить поширена думка, що, підтримуючи розширення ЄС, США хочуть затримати поглиблення інтеграції, — американцям вигідне неміцно спаяне широке співтовариство, яке не має наднаціональних структур влади і чітко вираженої глобальної стратегії. США не хочуть, аби спільна валюта ЄС євро перетворилася на повноважного конкурента долара у системі міжнародних розрахунків. Менш спаяний ЄС не зможе протистояти Америці під час суперечок у ВТО, у переговорах про зниження митних тарифів.

Дехто з української політичної еліти все ще хоче бачити Україну в НАТО. Тут треба сказати, що НАТО вже, без жодних застережень, можна розглядати як самодостатню бюрократичну структуру, яка відокремилася від своїх творців і обстоює власні корпоративні інтереси (збереження й збільшення робочих місць, структурних підрозділів і джерел фінансування, підвищення свого міжнародного рейтингу, послаблення конкурентів у сфері міжнародної безпеки, таких як ООН та ОБСЄ). Тому експансія НАТО відбиває потреби брюссельської бюрократії більшою мірою, ніж національні інтереси окремих членів альянсу.

Розширення НАТО — це, по суті, військово-політичний аспект американізації Європи, що багато в чому нейтралізує становлення Євросоюзу як самостійного гравця на світовій арені. Дослідник О.Березняк вважає, що за просуванням НАТО на Схід стоять інтереси фінансового капіталу найбільших світових економічних угруповань. Розширення блоку — один зі способів «розширеного» контролю з боку США за діями найпотужнішого економічного євроагента — Німеччини — і, в кінцевому підсумку, німецької марки та євро.

Що стосується соціокультурних підстав української «інтеграції до Європи», то очевидно, що ми й Західна Європа хоч і дуже близькі, але різні цивілізаційні типи. Ми не можемо стати Заходом, бо за нами стоять зовсім інша історія й цінності.

На тлі складної європейської інтеграції України перспективним напрямком, найдоступнішим резервом її зовнішньої політики є діяльність у Співдружності незалежних держав. Враховуючи нинішній характер відносин з ЄС, Україна не може розраховувати на вступ до нього у найближчі 10—15 років. (Не кажучи вже про те, що протягом найближчих років ситуація зміниться, і під запитанням може опинитися вступ до ЄС навіть деяких східноєвропейських країн.) А тому найбільш реальне завдання на ці роки — активна участь у реформуванні економічних основ СНД з метою наближення умов і зв’язків у його рамках до тих, які існують у Європейському Союзі.

Більшість країн — учасників СНД поки ще не бачать переваг консолідованого виступу на міжнародній арені. Відтак, хоча СНД, з формального погляду, і володіє міжнародною правосуб’єктністю, вона практично ніяк не присутня у світі як самостійно діюча особа. Це радикальним чином відрізняє СНД від ЄС чи НАТО у плані можливого впливу на організацію міжнародного політичного порядку в Європі. Тим часом у цьому сенсі СНД — величезний незадіяний ресурс для просування інтересів як окремих країн-учасниць, так і Співдружності в цілому. Виявлення й реалізація цих можливостей СНД — справа майбутнього.

У перспективі вимальовується ситуація, коли об’єктивні фактори протягом найближчих п’яти років зумовлять перетворення СНД на конфедерацію її учасників, подібну до Європейського Союзу, з делегуванням окремих повноважень на наднаціональний рівень. Такий вибір рано чи пізно зроблять еліти країн колишнього СРСР, передусім України, Росії та Білорусії, бодай через схожість психології, ділової і політичної культури, а також усвідомлюючи необхідність виступу єдиним фронтом у міжнародних питаннях.

Вірогідність утворення такої конфедерації збільшує те, що в недалекому майбутньому з’явиться ринок, який об’єднає сусідів Росії — тих, хто з вищезазначених причин не зможе ввійти до системи світового ринку, або ж тих, хто вже «був» у ньому і розорився.

Спонукатимуть до об’єднання зусиль і проблеми колективної безпеки. Україна не зможе їх розв’язати, співпрацюючи з європейськими та євроатлантичними структурами, через цивілізаційні відмінності, різницю в інтересах і цілях, розбіжності у військово-технічних стандартах. З другого боку, Україна, як жодна інша країна, підготовлена до військового співробітництва з країнами СНД.

Є всі підстави вважати, що найпродуктивніший підхід для української європейської інтеграції — коли вона відповідатиме далекосяжним інтересам усіх її сусідів, у тому числі Росії.

Як зазначав експерт А.Борисюк, для Євросоюзу Росія залишається пріоритетним зовнішньоекономічним фактором — великим торговим партнером і об’єктом інвестицій. Західна Європа розглядає її як єдиного гаранта політичної стабільності СНД, сполучну ланку європейської й азіатської економічних систем, а також як важливий інструмент збалансування американської присутності в Європі.

Для України Росія залишається політичним, ідеологічним, економічним, інформаційним, культурним, науково-технологічним та військовим полюсом. Її думку неможливо ігнорувати у регіоні Центральної та Східної Європи, СНД, на Близькому Сході. А значення Росії як ресурсу для України полягає зовсім не в дешевих енергоносіях і потенційному ринкові збуту української продукції. Як вважає народний депутат І.Кірюшин, набагато цінніші бажання і здатність Росії проводити експансіоністську політику на зовнішніх ринках.

Нормальним відносинам з Російською Федерацією заважають передусім причини психологічного порядку. У відносинах з нею українській дипломатії слід позбутися комплексу провінційної неповноцінності та породжуваної ним фронди, а також безпідставних претензій на «європейське первородство». Провівши таку роботу над собою, не олігархи, але політики зможуть нормально домовлятися з усіх питань, чого так чекають народи обох країн.

Як справедливо вважає директор Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАНУ Ю.Пахомов, у відносинах між Україною та Росією має йтися про взаємодію стратегічну, яка дає змогу взяти реванш на світовій економічній арені. Головна причина необхідності співпраці наших країн — невтрачений поки що шанс об’єднання двох взаємодоповнюючих частин недавно ще могутнього єдиного соціального інтелекту й науково-технологічного потенціалу. Тієї частини, яка була відірвана, кожній країні бракує, аби знову відбутися. При цьому унікальність недавнього цілого надовго виключає заміну «деталей» аналогічним західним зразком.

Отже, звільняючись від обмежених зовнішньополітичних формул останніх років, Україні слід орієнтуватися передусім на історично, економічно і культурно близьких партнерів.

На шляху економізації зовнішньої політики слід забезпечити становлення оновленої, високотехнологічної спеціалізації України; перейти від торгово-посередницької до виробничо-інвестиційної моделі зовнішньоекономічної діяльності; встановити сприятливий торговий режим, спільну валютну політику і відновити коопераційні зв’язки з країнами колишнього СРСР та РЕВ.

Особливо важливою слід вважати зміну ідеологічної, ціннісної парадигми української зовнішньої політики. Зараз у цій сфері панує євроцентризм — у глибині своїй расистська ідеологія, згідно з якою, є лише одна цивілізація (європейська, західна), а всі інші просто від неї відстали. Частина нашої інтелігенції ще на хвилі перебудови впала в спокусу цієї ідеології і є її радикальним пропагандистом. Ця частина чинить величезний вплив і на політичний режим, і на зовнішній курс держави.

Сьогодні ніщо так не містифікується, як політика Заходу, його інтереси і ставлення до України. Звучать принизливі для нашої держави й дипломатичного досвіду розмірковування про «євроатлантичні шанси для України». А від запевнень України в її «європейськості» відгонить уже комплексом неповноцінності. З другого боку, як писав африканський економіст і соціолог Самір Амін, «критика євроцентризму викликає найпотужніший опір — тут ми входимо у сферу табу. […] Насправді критика євроцентризму ставить під запитання становище багатих цього світу».

Тотальне замовчування такої критики простежується сьогодні в Україні, особливо в засобах масової інформації та експертному середовищі. А тим часом євроцентристська орієнтація позбавляє українську зовнішню політику раціонального, осмисленого вибору, який би враховував специфіку політичної практики, народного господарства та соціокультурних особливостей нашої країни.