Україна — Словаччина: довгий шлях від байдужості до партнерства

Якби довелося одним словом описати нинішні україно-словацькі відносини, то найточнішим було б - «байдужість». Офіційні Київ і Братислава заявляють про своє прагнення розвивати взаємні контакти, однак жодні конкретні проекти цих заяв не підкріплюють. Словаччина і далі залишається найменш помітним сусідом України, але, окрім мешканців Закарпаття, ніхто не вбачає особливої потреби у зміні такої ситуації. Зрештою, невеликі розміри Словаччини не сприяють розбудові партнерських відносин: населення всієї Словаччини не набагато більше, ніж населення міста Києва та його сателітів.

Аналогічні байдужість та зверхнє ставлення демонструє й інша сторона: словаки (за винятком східняків) взагалі забувають, що їхня держава межує і з Україною, а не лише з країнами ЄС. У свідомості переважної більшості словаків живе уявлення, що за Ужгородом починається якщо не Росія, то, щонайбільше, якийсь не вартий уваги суцільний пострадянський простір. Відмежуватися від потенційних нелегалів та контрабандистів зі Сходу щільним шенгенським кордоном і розвивати співпрацю виключно з Австрією та Чехією - ось чого прагне більшість мешканців словацької столиці та інших регіонів індустріальної Західної Словаччини.

Якби йшлося тільки про негативні стереотипи, це була б половина проблеми. Однак останні роки україно-словацьких відносин позначені кількома серйозними конфліктами. Хоча вони й не були достатньою мірою висвітлені у ЗМІ (переважно через згадану вище взаємну байдужість), проте негативно вплинули на міжнародну позицію Києва та його євроінтеграційні перспективи.

Найбільший конфлікт спалахнув у січні-лютому 2009 р. у зв’язку з газовою кризою. Оскільки Братислава за шістнадцять років незалежності не зробила нічого для диверсифікації джерел та напрямків постачання енергоресурсів (на відміну від Польщі або Угорщини), Словаччина опинилася у ще гіршій ситуації, ніж Україна. Тодішній прем’єр Роберт Фіцо відповів дипломатичною атакою саме на Київ, визнаючи «Газпром» надійним партнером і називаючи українську сторону крадійкою. Відлуння тих подій донині позначається на словацько-українських відносинах, які відтоді стали помітно холоднішими.

Це погіршення добре видно на ставленні словацьких консульств і прикордонних служб до українських туристів та підприємців, які хочуть отримати шенгенську візу й приїхати до Словаччини. Хоча правила Шенгену однакові для всіх держав - учасників договору, словаки ставляться до українських громадян набагато більш прискіпливо, ніж сусіди - Польща, Чехія, Угорщина та Австрія. На проблеми скаржаться не тільки окремі туристи, а й турфірми, котрі організовують екскурсії до Братислави і в Татри. Правилом стали багатомісячне очікування на акредитацію, бюрократія та своєрідна інтерпретація шенгенських вимог. Досить сказати, що ті поодинокі туроператори, котрі таки возять українських туристів у Братиславу, відкривають візи переважно в польському або угорському консульствах і їздять до словацької столиці через Краків або Будапешт. Напряму, хоч як старайся, не виходить.

Також повністю зупинився процес розвитку інфраструктури пунктів пропуску на україно-словацькому кордоні. У період відносно інтенсивних та добросусідських контактів у 2005 - 2006 роках було відкрито довгоочікуваний пункт перетину кордону Малі Сельменці - Велке Слеменце, лібералізовано візовий режим і розгорнуто програму будівництва трьох нових пунктів пропуску. Однак після приходу влітку 2006 року неприхильного до України уряду Роберта Фіца цей процес зупинився, про нові пункти пропуску ніхто не згадує, і навіть ліквідовують уже діючі (пішохідний пункт пропуску Ужгород - Вишнє Нємецке, скасований у 2007 році).

Похолодання україно-словацьких відносин було тісно пов’язане з наступом у 2006 році коаліції соціалістів (Смер), націоналістів (СНС Яна Слоти) та мечіарівців (ГЗДС), які вважали пріоритетним стратегічне партнерство з Москвою. Оскільки ж у часи «помаранчевих» україно-російські відносини були досить напружені, дружба Словаччини з Росією часто спрямовувалася проти України - зрештою, на виразне бажання Москви. Що дуже добре демонструють газовий конфлікт 2009 року або візова політика (Словаччина охочіше видає візи громадянам РФ, ніж громадянам України).

З липня 2010 року у Братиславі знову при владі більш прихильна до Києва правоцентристська коаліція, а міністр закордонних справ - українофіл, колишній прем’єр Мікулаш Дзурінда. Однак на місцях (наприклад, у консульствах, на кордоні) ситуація розвивається за інерцією, а закордонна політика не належить до пріоритетів нинішнього уряду, тож і не слід очікувати швидкого поліпшення відносин. Тим паче що для цього знадобилася б воля двох сторін, а Київ традиційно вважає Словаччину найменш важливим сусідом і не приділяє цьому напряму особливої уваги.

Київ і Братислава чудово навчилися ігнорувати одне одного. Навіть якби україно-словацькі відносини скидалися на заморожені греко-македонські чи кіпрійсько-турецькі, а кордон був повністю закритий, - у Братиславі, Києві чи навіть у Львові ніхто б цього й не помітив. Отож інтенсифікацію відносин із Братиславою слід аналізувати у категоріях не так необхідності, як радше викликів та можливих переваг, яких сьогодні навіть не усвідомлюємо. Отож спробуймо подивитися, які перспективи для України відкриває потенційне стратегічне партнерство зі Словаччиною - державою в самому серці Європи, котра має амбіцію виступати центром співпраці між Сходом та Заходом (правда, поки що все обмежується деклараціями).

Один із таких плюсів - той факт, що Словаччина може відіграти велику роль у реанімації традиційно проукраїнськи налаштованої Вишеградської групи, яка після вступу країн В-4 до ЄС шукає нову формулу співпраці. Серед концепцій - офіційне прийняття до вишеградського клубу сусідньої Австрії та залучення її до активної підтримки проектів Східного партнерства, що пропонують словаки й угорці. Як відомо, центром Вишеградської співпраці є саме Братислава, - у словацькій столиці містяться Вишеградський секретаріат та Вишеградський фонд. І все це всього за чотири кілометри від австрійського кордону та за 60 км від Відня, з яким Братислава поступово інтегрується в одну транснаціональну метрополію.

Залучення офіційного Відня до підтримки Східного партнерства дало б цьому проекту великий шанс перетворитися з дискусійного клубу на реальну модернізаційну програму для України, Молдови та інших країн регіону. Образно кажучи, Словаччина має достатній експертний потенціал у вигляді неурядових організацій, які орієнтуються на співпрацю з Україною і можуть цим досвідом поділитися з іншими партнерами, натомість Австрія має гроші та політичну силу, щоб усе це реально просувати в рамках ЄС і не тільки.

Для Австрії розвиток Східного партнерства може стати чудовим бізнесом. Відень уже сьогодні є активним гравцем у Центрально-Східній Європі, на Балканах та в Західній Україні. Експерти підтверджують, що високе економічне зростання Австрії останніх років великою мірою зумовлене прийняттям до ЄС Чехії, Словаччини, Угорщини, Словенії та Румунії, а також посиленням економічної співпраці Австрії з цими країнами. Одне слово, якби вдалося збільшити бюджет Східного партнерства настільки, щоб воно перетворилося на реальну модернізаційну програму на зразок PHARE, - великою мірою скористалися б цим саме австрійські фірми. Польща і Словаччина мають інтелектуалів-українофілів, які полюбляють організовувати конференції на тему євроінтеграції України, однак це Австрія й Німеччина мають гроші та потенціал, щоб наповнити Східне партнерство конкретним економічним змістом. Ідеться про те, аби в рамках зазначеної програми будували в Україні за європейські гроші тверду інфраструктуру: автобани, логістичні центри, сучасні енергетичні об’єкти, а не обмежувалися організацією конференцій та студійних візитів, як цього хочуть польські інтелектуали.

Багатьом читачам може здатися не дуже коректною пропозиція дивитися на відносини зі Словаччиною крізь призму поліпшення співпраці з Австрією. Однак така, власне, специфіка словацької концепції закордонної політики, про яку скажемо декілька слів.

Словаки розуміють, що вони - невелика держава, від якої мало що залежить. Саме звідси - така велика байдужість словацького суспільства до питань міжнародної політики та брак зацікавленості тим, що відбувається в сусідів. Тому словацькі дипломати і люди, задіяні в зовнішньополітичній активності (третій сектор), сформували концепцію м’якої сили Братислави. Так, Словаччина має зосередити свою зовнішню активність на кількох пріоритетних країнах і промувати їх у ЄС, спеціалізуючись на цьому. Абсолютним пріоритетом є Західні Балкани (словацькі дипломати, передусім Мірослав Лайчак, відіграли дуже конструктивну роль у стабілізації ситуації в Боснії та Герцеговині). Далі йдуть Україна (передача успішного досвіду словацьких реформ) та Білорусь (заангажованість словацьких НУО: «Надаціа Понтіс», «Люди в небезпеці» у підтримку демократичних процесів). Третій пріоритетний простір - Афганістан та Кенія, тобто словацька спеціалізація у рамках єесівської програми гуманітарної допомоги.

Як стверджує Йозеф Батора, експерт із міжнародних питань з Університету Коменського в Братиславі, усі успіхи словаків на цих напрямах полягали в тому, що словацькі дипломати та брендові НУО ініціювали в цих країнах якісь проекти, відкриваючи таким чином новий напрям активності, а згодом залучали до цієї теми більш «поважних» партнерів (Німеччину, Францію, США, Канаду), які могли цей процес розвинути й повністю профінансувати. Багато з того, що Європейському Союзу вдалося досягти на Балканах (включно з поступом у скасуванні віз та у європейській інтеграції), - це, власне, певною мірою заслуга і Словаччини. Отже, запропонована вище схема залучення Австрії до розвитку проектів Східного партнерства чудово вписується в зазначений механізм. Братислава може відіграти роль каталізатора певних євроінтеграційних процесів, однак насамперед потрібно вирішити дрібні проблеми, що накопичилися по обидва боки україно-словацького кордону.

Посилення співпраці, а головне - вирішення проблем із візами та перетином кордону - вкрай важливі кроки на шляху подальшого розвитку Закарпаття і східної частини Пряшівського та Кошицького країв. У часи передвоєнної Чехословаччини Ужгород був природним економічним центром не тільки тодішньої Підкарпатської Русі, а й Східної Словаччини. А розірвання традиційних економічних та суспільних зв’язків встановленням у 1946 році жорсткого кордону - одна з причин економічного занепаду земель по обидва боки цієї залізної завіси. Ужгород, місто, приклеєне до словацького кордону, просто приречений на тісну співпрацю із сусідньою Словаччиною. Те ж саме можна сказати й про Перечинський та Великоберезнянський райони, в котрих мешкає численна словацька меншина, а також про Східну Пряшівщину, яка, своєю чергою, органічно пов’язана із Закарпаттям.

Про те, які можливості відкрилися б для цих земель, коли б, припустімо, Україна стала частиною Шенгенського договору, можна судити з прикладу прикордонної Братислави та її австрійських і угорських сателітів. Географічне (або, радше, геополітичне) розташування Братислави й Ужгорода - наче дзеркально відбиті. Звісно, наразі про вступ України до Шенгену не йдеться, але досвід Братислави свідчить, що великі можливості для регіонального розвитку закладено вже у скасуванні віз та в полегшенні перетину кордону, що є непростим, але цілком реальним завданням на сьогодні.