Удільний переділ: власники «заводов, газет, пароходов» у боротьбі за свою свободу слова

Поділитися
Одним із своїх найбільших досягнень нова влада називає забезпечення свободи слова та ЗМІ в Україні...

Одним із своїх найбільших досягнень нова влада називає забезпечення свободи слова та ЗМІ в Україні. Президент Ющенко вже записав це собі в актив перед міжнародними партнерами й відзвітував перед виборцями про виконану виборчу обіцянку. Утім, процеси, які відбуваються нині у медіапросторі країни навряд чи відповідають західним уявленням про реалізований принцип свободи слова, про що вже зауважили західні аналітики.

Зокрема, свобода слова та ЗМІ не передбачає втручання влади як у редакційну політику медіа, так і в регулювання медіаринку. Нинішня ситуація в українському інформаційному просторі помітно відрізняється від того, що говорить Ющенко.

Те, що медіапереділу в Україні не уникнути, стало зрозуміло тільки-но політики усвідомили, хто ж віднині називатиметься владою, а хто вимушено опинився в опозиції. Віктор Ющенко всі ці місяці без утоми повторював, що не вважає нормальною ситуацію, коли «всі телеканали поділені між двома родинами».

Ще 5 березня на установчому з’їзді Народного союзу «Наша Україна» президент заявив: він не хоче, аби дітей, зокрема і його малюків, «навчали такі кланові засоби масової інформації» — це був серйозний сигнал власникам медіа. І додав: «Національна Рада з питань телебачення і радіомовлення, генеральний прокурор і ті, хто повинні були стежити за розподілом ліцензій», не забезпечили в країні конкурентного інформаційного простору — це вже був сигнал для інших.

Фактично відтоді наближені до президента політики розгорнули активні дії для зміни ситуації, яка так непокоїть Ющенка, і поклали початок новому, санкціонованому «згори», медіапереділу. Нині цей процес добігає кінця, що вже помітно не лише експертам. Натішившись свободою, телеканали поступово починають змінювати акценти й ігнорувати деякі вельми важливі політичні заяви. Це перші наслідки медіапереділу, що вступив у завершальну фазу. Решту можна очікувати після того, як телеканали остаточно перейдуть під контроль структур, дуже дружніх до вже діючої влади.

Більшість серйозних гравців у команді президента й у виконавчій владі загалом із ентузіазмом сприйняли таке «опікування» глави держави майбутнім медіаринку і, вочевидь, почали діяти так, аби забезпечити результати медіапереділу з максимальною користю для себе.

Спостерігаючи за цим, президент спробував було продемонструвати демократичні підходи до санкціонованого ним медіапереділу. У пресі поширилася інформація про те, що президент розмовляв про придбання українських медіа з найвідомішим у світі медіамагнатом Рупертом Мердоком. Із позиції президента це мало бути добрим знаком для Заходу, — мовляв, залучаючи на вітчизняний ринок найдосвідченішого фахівця у цій сфері, українська влада створює передумови для свободи вітчизняних ЗМІ та надає для них певні гарантії.

Утім, ця ситуація видавалася досить суперечливою з кількох причин. По-перше, ті ж західні експерти й політики навряд чи розуміли, чому Мердок веде переговори про придбання каналів не з власниками телеканалів, а з президентом України? Для будь-якої цивілізованої країни було б дивиною бачити главу держави посередником у справі продажу приватної газети чи телеканалу. Більшість сильних світу цього прагнуть дружити з Рупертом Мердоком, проте навряд чи хтось із них вів з ним перемовини про купівлю-продаж того, що належить іншим.

По-друге, наявність західного капіталу зовсім не гарантує захист від втручання влади, що ми вже спостерігали зі студією «1+1», коли Роналд Лаудер одержував свій прибуток від телеканалу, а правлячі есдеки — політичні дивіденди.

А по-третє, сама постать Мердока не повинна була викликати особливого оптимізму: у нього репутація людини, котра завжди стоїть на боці влади. Відомо, що його газети підтримували Джорджа Буша на виборах у 2000-му і в 2004 роках. Під час воєнної операції в Іраку в 2003-му всі 175 мердоківських часописів в усьому світі висловлювалися за війну.

Утім, переговори з мультимагнатом поки були безрезультатними. Можливо, через те, що Руперт Мердок вступає в гру, коли є можливість захопити контрольні пакети акцій. А це, своєю чергою, вже суперечить планам представників української влади, котрі мають власні інтереси на медіаринку.

Отже, нині основні бої за право володіти телеканалами розгорнулися не стільки поміж українськими чи іноземними комерційними структурами, а передусім між політиками, що представляють команду влади. І це нагадує бої без дотримання будь-яких правил.

Лідери-політики
в сутичці за лідерство в рейтингах

Телеканал «Інтер» був і є традиційним лідером глядацьких симпатій. За старої влади фактичний контроль над телеканалом здійснювала група СДПУ(о), яка тривалий час мала найістотніший вплив на президента, вирізняючись при цьому непублічними методами ведення публічної політики. Фактичним власником 71% акцій «Інтеру» був член керівництва СДПУ(о) Ігор Плужников. Після його смерті акції перейшли у власність родини.

Ще перед загостренням хвороби Плужников говорив наближеним людям на каналі про те, що відчуває серйозний тиск із боку Петра Порошенка з приводу продажу каналу. Із достовірних джерел відомо: Порошенко пропонував Плужникову 150 млн. дол. Нібито Плужников розповідав представникам свого оточення, що секретар РНБО визнавав: це не є реальною вартістю каналу. Проте хазяїна «Інтеру» поставили перед вибором — або він продає канал, або буде створено умови, за яких він не отримає й цих грошей. А за іншими даними остаточну цифру було узгоджено на рівні 272 млн. дол.

Ситуація була майже безвихідною для Плужникова: із одного боку, на нього тиснула влада, а з другого — його соратники із СДПУ(о), для котрих «Інтер» після втрати контролю над УТ-1 і студією «1+1» залишався єдиним серйозним медійним форпостом.

За нашою інформацією, Ігор Олександрович мав приблизно півтора десятка серйозних пропозицій, проте остаточно зупинився на переговорах із «Євразхолдингом». Для нього це був своєрідний вихід із патової ситуації, адже він продавав канал не прямо структурам Порошенка, а солідній російській компанії. У якій до того ж працює Валерій Хорошковський, котрий добре розуміється на ситуації в Україні та має дружні стосунки з родиною Плужникова.

За умовами продажу «Інтеру» «Євразхолдингу» Плужников мав також залишитися на телеканалі номінальним керівником. Після зміни власників телеканалу він уже не мав би вирішального впливу на редакційну політику, але його постійна фізична присутність на телеканалі могла б стати відповіддю на обвинувачення однопартійців «у здачі» позицій.

У цих переговорах найактивнішу участь (крім Петра Порошенка) брав Костянтин Григоришин, який знає Олександра Абрамова — власника «Євразхолдингу» — ще з часу навчання в Московському фізико-технічному інституті. Костянтин Іванович міг узяти на себе частину юридичних й, можливо, видаткових клопотів за угодою.

Треба зауважити, для самого власника «Євразхолдингу» український телеканал «Інтер» (навіть з огляду на його впевнене лідерство на ринку), вочевидь, не є принциповим придбанням. «Євразхолдинг» — найбільший виробник сталі в Росії. За оцінками західних медіа, валовий доход цієї структури досяг 6 млрд. дол. із чистим прибутком 1,25 млрд. Скоріш за все, в Україні пана Абрамова передусім цікавлять привабливіші (з комерційного погляду) структури. Ідеться, зокрема, про Нікопольський завод феросплавів, «Криворіжсталь».

У вітчизняній пресі чимало говорилося про те, що секретар Ради національної безпеки й оборони Петро Порошенко є чи не головним лобістом російських стратегічних інтересів в Україні. Якщо це так, не виключено: сприяючи росіянам у придбанні НФЗ, Порошенко розраховує здобути фактичний контроль над «Інтером».

На сьогодні, щоправда, крапку не поставлено як у справі Нікопольського феросплавного, так і у справі «Інтеру».

У випадку з телеканалом (із приводу продажу якого вже, до речі, досягнуто всіх домовленостей і керівництво яким перебрав на себе Валерій Хорошковський) виникли проблеми з юридичним оформленням.

Річ у тім, що фактичним власником «Інтеру» досі залишаються три структури: Громадське російське телебачення (29%), акціонерне товариство «Пегас» і асоціація «Діловий світ», якій належить понад 50% акцій телеканалу. Як асоціацію, так і «Пегас» контролював Плужников, частка останнього в сумі становила 71%. Однак згідно з законом купити асоціацію не можна, оскільки це не комерційна структура. А якщо асоціація вирішить передати свої акції іншій структурі, то першочергове право на їхнє придбання матимуть інші акціонери, зокрема ГРТ, яке, викупивши половину акцій Плужникова, фактично здобуде контроль над провідним українським телеканалом.

Те, що російським політикам український «Інтер» також дуже цікавий, засвідчують останні заяви депутата Держдуми Віктора Ілюхіна, заступника глави комітету з безпеки. Він стверджує, що звернувся до президента Путіна з листом, у якому просить його вплинути на ситуацію з придбанням каналу «Інтер» «Євразхолдингом». Із погляду Ілюхіна, методи такого «впливу» Кремль повинен знайти, адже йдеться «про наші вітчизняні інтереси, про безпеку РФ». Депутата Держдуми обурює інформація про те, що російські бізнесмени купують канал, аби «передати його прибічникам Ющенка» в обмін на Нікопольський завод феросплавів.

Але якщо справді була домовленість про передачу каналу, то «Євразхолдинг» має спочатку переоформити всі акції на свої структури. Нині юристи шукають вихід: як купити акції в асоціації «Діловий світ». У них у запасі ще кілька місяців, адже протягом півроку, відповідно до українського законодавства, успадкування власності Плужникова може бути оскаржене.

Друге місце на українському медіаринку впевнено тримає студія «1+1». Природно, і за цей медіаресурс розгорнулася не менш запекла боротьба.

Відразу після виборів фактичним власником «плюсів» став американський бізнесмен Роналд Лаудер, котрий унаслідок реструктуризації отримав 60% акцій телеканалу. Інші 40% залишалися у власності Олександра Роднянського й Бориса Фуксмана. Останні відкрито заявляли пресі, що ведуть переговори про продаж своїх акцій групі «Приват». За оцінками експертів, реальна ціна за цей пакет становить 100—120 млн. дол. Ця цифра розраховується, зважаючи як на частку «плюсів» на рекламному ринку, так і на певні ризики, оскільки канал веде затяжний судовий спір навколо ліцензії з ТК «Аїті» Вадима Рабиновича.

Відомо, що сьогодні «Приват» активно працює з прем’єром Тимошенко в цілій низці інших проектів. Так, саме «Приват» запропонував за контрольний пакет Нікопольського заводу феросплавів досить солідну суму — 1,5 млрд. грн. У разі придбання «Приватом» «плюсів» прем’єр могла б дістати серйозну медіапідтримку.

Для групи купівля телеканалу є досить серйозною справою. Це засвідчує навіть той факт, що всі переговори веде особисто Ігор Коломойський. Це, зокрема, повідомив нам заступник глави правління «Приватбанку» Тимур Новиков.

Але, здавалося б, цілком успішні переговори між Ігорем Коломойським і Олександром Роднянським із Борисом Фуксманом не закінчилися остаточним оформленням купівлі-продажу каналу. За деякими даними, до зриву домовленостей доклали руку люди з оточення президента. Нібито наближені до глави держави особи спеціально зустрічалися з цього приводу як із безпосереднім продавцем Фуксманом, так і з головним акціонером каналу Лаудером. Їм обом нібито говорили про негативні наслідки для них у разі укладання угоди з «Приватом».

Тим часом перемовини тривають, і, за наявною інформацією, 100 млн. Фуксману й Роднянському за 40% готові заплатити й американці. Проте в цьому разі, кажуть, і «Приват» готовий заплатити за сорокавідсотковий пакет вищу ціну — до 150 млн. дол., що свідчить про зацікавленість групи в контролі над потужним медіаресурсом.

Тим часом на каналі замінилося керівництво — генеральним директором став Юрій Морозов, раніше програмний директор каналу, а генпродюсером — Ольга Герасим’юк. Ці люди, котрі давно працювали на каналі — ще з часів безпосереднього керівництва ним Олександром Роднянським, — цілком можуть вважатися членами його команди. Утім, багато хто на каналі до остаточного вирішення питання власності вважає нове керівництво тимчасовим.

Більше того, існують припущення про те, що зміна керівництва — не більш як спроба уникнути негативних наслідків перевірки каналу Генпрокуратурою. Примітно, що ротації на «плюсах» сталися після того, як надійшла інформація про такі перевірки. Правда, Олександр Роднянський ці припущення спростував.

Ще не відомо, як позначиться на позиціях каналів-лідерів нестабільна ситуація навколо власників і керівництва. У колективі тих самих «плюсів» зміну керівництва зустріли цілком доброзичливо, оскільки наразі обійшлося без приходу «варягів». Проте щодо здатності нових керівників швидко й ефективно здійснювати менеджмент і просувати «плюси» на ринку залишається багато запитань. Поза сумнівом, Юрій Морозов — талановитий експерт, а Ольга Герасим’юк робила одні з кращих публіцистичних проектів на українському ТБ, проте чи відповідають вони новим ролям? Відповіді на запитання — за ними.

Занепад медіаімперії Пінчука

Найбільшим медіавласником в Україні на сьогодні все ще залишається зять Кучми Віктор Пінчук. Крім тиражних «Фактів», у його імперії три загальнонаціональні канали — Новий, ICTV і СТБ, які відповідно займають третє, четверте й п’яте місця в рейтингах.

Попри те що медіабізнес не є для Віктора Михайловича серйозним джерелом доходів, йому власник «Інтерпайпу» приділяє чимало уваги.

По-перше, медіахолдинг забезпечує панові Пінчуку серйозну інформаційну підтримку в його численних приватизаційних спорах із державою. Зокрема, останнім часом у новинах на тому самому ICTV глядачі регулярно спостерігають за не зовсім зрозумілими для них судовими спорами у справі Нікопольського феросплавного. Для каналів Пінчука перипетії довкола заводу перетворилися на своєрідний серіал, не менш важливий для власника каналів, ніж «Моя прекрасна нянька» для «плюсів» або «Кармеліта» для «Інтеру». Щоправда, зазначені TV-продукти є найрейтинговішими на каналах-лідерах, тоді як нікопольські «серіали» можуть зацікавити хіба що вузьке коло фахівців. Але одного з найбагатших людей країни рейтинги його каналів, напевно, цікавлять менше, ніж майбутнє його бізнес-проектів.

Відразу після революції Пінчук зізнавався: він ледь не щодня отримує пропозиції з продажу своїх каналів, але не має жодного бажання їх продавати.

Для Віктора Михайловича медіаресурс може стати останнім аргументом у протистоянні з владою. Нині ходять чутки, що Пінчук готовий продати СТБ і Новий в обмін на розв’язання конфлікту довкола Нікополя на його користь. І покупцем може стати той, хто забезпечить його інтереси у владі. Ідеться (найімовірніше) про секретаря РНБО Петра Порошенка. Очевидно й те, що до остаточного рішення щодо заводу жодних угод стосовно зміни власника каналів не буде.

Із другого боку, потужна медіаімперія — це, мабуть, найкраща гарантія безпеки для Пінчука. Тому олігарх відстоюватиме свої позиції на медіаринку до останнього, балансуючи між різними владними угрупованнями й усіляко затягуючи укладання конкретних угод.

Зрозуміло, така невизначена ситуація не сприяє роботі журналістів. Принаймні чутки про продаж каналів політикам «від влади» та прихід нових топ-менеджерів з’являються там ледь не щотижня. Останнім часом, приміром, на Новому журналісти серйозно говорять про повернення Олександра Ткаченка. Утім, Ткаченко нарозхват: із ним ведуть переговори нинішні й майбутні власники багатьох каналів.

Висновок про те, що влада зацікавлена якнайшвидше зруйнувати пінчуківську медіаімперію, можна зробити бодай із висловлювань президента. Вочевидь, восени це буде зробити набагато складніше, адже під час виборчої кампанії такий крок може трактуватися як тиск на свободу слова, що політично невигідно. Зацікавлені в купівлі каналу можновладці цю обставину усвідомлюють, і зроблять усе можливе, аби процес завершився вже у вересні.

УТ-1 — перший державний
із туманними перспективами

На сьогодні УТ-1 навряд чи можна розглядати як серйозний медіаресурс держави. 12-е місце в рейтингу не дозволяє говорити про його впливовість, проте цей канал має досить непогані перспективи.

Головний козир каналу — його покриття. 98% глядачів країни здатні приймати сигнал НТКУ. Саме УТ-1 дивляться в українських селах, де просто немає кабельного телебачення. Окрім того, до переваг державного телебачення належать і ексклюзивні контракти на трансляцію різноманітних рейтингових конкурсів, приміром, олімпіад, світових чемпіонатів чи того ж Євробачення, а також розгалужена інфраструктура, наявність численних приміщень тощо. Таких можливостей немає більше в жодного телеканалу в країні. І при цьому УТ-1 у середньому дивляться 1,5% українців.

Утім, перспективи каналу можуть бути дуже привабливі за умови інвестування в нього коштів, і команда влади це добре розуміє. Якщо нинішнього року на УТ-1 виділяли 45 млн. гривень, то тепер у ході роботи над проектом державного бюджету йдеться про істотно більшу цифру — 279 млн. гривень.

На сьогодні Першому приділяють чимало уваги як громадськість, так і політики. Після помаранчевої революції існувала безліч проектів перетворення державного УТ-1 на суспільного мовника. Власне, це було навіть однією з виборчих обіцянок нинішнього президента. Утім, із її реалізацією вирішили почекати принаймні до парламентських виборів.

Контролювати державне телебачення та його редакційну політику набагато легше, ніж суспільний телеканал із незалежним правлінням і чіткими принципами публічної редакційної політики. Те, що створення потужного суспільного мовника могло стати найкращою гарантією забезпечення принципу свободи слова в Україні, не стало важливим аргументом для команди влади.

Спочатку відсутність руху в цьому напрямі Ющенко пояснював тим, що для реформи телеканалу не були передбачені кошти в держбюджеті. Проте інші його обіцянки також не закладалися в бюджеті-2005 урядом Януковича, але уряд Тимошенко знайшов гроші на соціальні виплати, не в останню чергу керуючись принципом політичної доцільності перед парламентськими виборами. І не знайшло коштів на суспільне телебачення, теж, вочевидь, керуючись тими самими принципами.

Далі більше. Остання заява президента з цього приводу просто здивувала багатьох експертів. Сьогодні Ющенко висловлюється на користь того, щоб зберегти державне телебачення, а суспільне створити паралельно.

Це може виявитися досить витратною справою для українських платників податків, котрі тепер будуть змушені утримувати вже два телеканали через примху влади мати цілком контрольований медіаресурс, та ще через її бажання прозвітувати про нібито виконану обіцянку.

Утім, навряд чи на Заході зможуть одночасно повірити в декларації Києва про забезпечення принципів свободи слова та збагнути дивну реформу щодо створення суспільного мовлення поряд із збереженням державного телеканалу. У більшості країн державне мовлення на внутрішню аудиторію взагалі вважається пережитком минулого. Приміром, у США мовники, фінансовані Конгресом, не можуть збувати свою TV-продукцію вітчизняному глядачеві і працюють виключно для закордонного.

У підході ж до УТ-1 у багатьох діючих осіб із нової команди спрацьовує інстинкт власника, а не державного політика. У декого навіть було бажання здобути цілковитий контроль над Першим за схемою, уже відпрацьованою на російському ГРТ. Попри це, команда, котра прийшла на УТ-1 (як і багато журналістів 5 каналу), досі щиро й чесно намагається працювати об’єктивно.

За інформацією з достовірних джерел відомо: держсекретар Зінченко наймав російську фірму, яка старанно «моніторила» канал. Пізніше з’ясувалося: ця компанія займається вивченням інвестиційного клімату й аудитом під час приватизаційних процесів на медіаринку. Цікаво, що про справжній профіль діяльності цієї фірми керівництво й колектив не повідомляли, заявивши, мовляв, структура займається виключно консультаційними послугами, і до того ж безплатно. Однак нині в держсекретаря чимало інших проблем, і руху в цьому напрямі наразі не спостерігається. Проте, чи відмовився він від цих планів остаточно — під запитанням.

* * *

На сьогодні влада контролює два телеканали: крім УТ-1, це «5 канал». Його, як і раніше, зв’язують із Петром Порошенком. Утім, події розвиваються таким чином, що незабаром інформаційний простір країни може бути повністю монополізований однією близькою до президента політичною групою, лідером котрої є той же Порошенко.

Україна напередодні важливих парламентських виборів може опинитися в ситуації, коли ледь не єдиним джерелом альтернативної інформації стане ТРК «Україна», яка займає нині шосте місце в рейтингу з 5% глядацької аудиторії. При цьому згаданий канал має яскраво виражений регіональний характер і цілком очевидні політичні симпатії.

За такою логікою, дуже скоро українці зможуть побачити на екранах телевізорів надто знайому картинку, головний принцип якої — мінімум критики і максимум лояльності, а журналісти пригадають часи, коли принцип збалансування інформації був абсолютно неприйнятним.

Усе сказане вище засвідчує: нині ми можемо констатувати грубе втручання держави в підкилимовий переділ медійного ринку, жорсткий контроль можновладців над кожним його етапом, що має завершитися остаточним перерозподілом «під себе».

Держава може втручатися в медіасферу в цілком конкретних випадках — коли йдеться про монополізацію ринку чи домінування іноземних медіа. У українському випадку йдеться зовсім про інше. Не про національні, а про політичні інтереси певної особи чи політичної групи, котра прагне звести до нуля чинник конкуренції на медіаринку.

Плани влади очевидні. У цьому сенсі нова владна команда нічим не відрізняється від своїх попередників, часом використовуючи ті самі методи в справі перерозподілу інформаційного простору. Однієї помаранчевої революції не вистачило, щоб змінити українських політиків, способи ведення політичної боротьби та їхнє ставлення до медіа виключно як до інструментів у цій боротьбі. І зрозуміло, чому деякі вчорашні опозиціонери, а нині можновладці, забули про запропоновані ними ж поправки в законодавство, які мали зробити прозорими питання власності в ЗМІ. Адже в діючих законах немає жодних способів запобігти ситуації, коли медіаринок буде фактично монополізовано, але довести це не буде жодної можливості.

Однак помаранчева революція змінила саме суспільство, яке добре розуміє, що таке маніпуляції та що таке незалежні медіа. Нова опозиція, котрій наразі належить значна частина медіаресурсів, також повинна враховувати цю обставину. Чергова виборча кампанія стане серйозним випробуванням для українських журналістів у плані того, чи зможуть вони відстояти право на професію, завойоване ними під час помаранчевої революції. Але цього разу їм доведеться важче — своє право вони відстоюватимуть у політиків, які ще вчора для багатьох були кумирами.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі