ТУРЕЦЬКИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ЗЕМЛЕТРУС

Холодним душем для Заходу стали результати парламентських виборів у Туреччині. Можна без перебільшення констатувати, що минулої неділі в цій країні стався політичний землетрус, наслідки якого ще довго відчуватимуть не лише регіон Близького та Середнього Сходу, а й решта світу.

У бюлетенях центральної виборчої комісії Туреччини було зареєстровано вісімнадцять політичних партій. Шістнадцяти з них виборці в довірі відмовили. Зате понад третину голосів одержала консервативна ісламістська «Партія справедливості та розвитку» (ПСР), завоювавши в такий спосіб уперше за 15 останніх років право самостійно формувати новий турецький уряд.

Такі результати обумовили головним чином жорсткі вимоги турецького закону про вибори до учасників передвиборної гонки — відповідно до нього, партії, котрі набрали менше 10 відсотків голосів, не можуть пройти в парламент. Отож цього разу такий бар’єр здолали лише дві політичні сили. Поруч зі згаданою вище ПСР, до нового парламенту вдалося пройти «Республіканській народній партії». Вона здобула голоси приблизно п’ятої частини виборців. Цікавий факт: до нового складу законодавчого органу Туреччини не ввійшли представники жодної з партій із урядової коаліції. Більше того, партія нинішнього прем’єр-міністра Бюлента Еджевіта одержала на виборах жалюгідний один відсоток голосів. Такого провалу не знала жодна урядова коаліція в новітній турецькій історії.

Нагадаємо: попередній турецький уряд було сформовано у травні 1999 року. До нього входили три партії — «Демократична ліва партія» на чолі з Еджевітом, «Партія націоналістичного руху» на чолі з Бахчелі та «Партія Батьківщини», лідером якої був Масут Йилмаз. Розбіжності всередині уряду розпочалися в травні поточного року, коли 77-літній прем’єр-міністр тяжко захворів: зламане ребро й ушкодження хребта змусили його кілька тижнів провести на лікарняному ліжку. Невдовзі з’ясувалося: захворювання має хронічний характер. Тому стан здоров’я прем’єра поставив під сумнів його здатність керувати державою. Проте глава уряду категорично відкинув вимоги про тимчасову передачу повноважень одному зі своїх віце-прем’єрів.

Хвороба Еджевіта викликала серйозну кризу і в лавах «Демократичної лівої партії». Соратники зажадали від нього піти у відставку з посади голови партії. Після того, як прем’єр відмовився виконати цю вимогу, кілька провідних представників керівництва партії демонстративно відмовилися від своїх міністерських посад. Найсильнішим ударом для Еджевіта стала відставка міністра закордонних справ, дуже популярного політика Ісмаїла Джема. Одночасно з МЗС він залишив і партію, заснувавши свою власну політичну структуру — «Партію нової Туреччини». А криза в уряді стала очевидною після скандальних відставок міністра економіки Кемаля Дервіша (той примкнув пізніше до опозиційної «Республіканської народної партії») та віце-прем’єра Хусаметтіна Озкана, які звинуватили прем’єра в дискредитації центральної влади. Загалом уряд залишили сім міністрів.

Тим часом серйозні проблеми виникли і в парламентської фракції партії Еджевіта: її лави поріділи аж на 42 депутати, у результаті чого вона перестала бути правлячою — кількість представників її депутатської групи зменшилася до 86. Провідною ж у парламенті стала «Партія націоналістичного руху», яка контролювала 127 депутатських мандатів.

Політичні баталії всередині уряду привели країну до повномасштабної економічної кризи. Турецька національна валюта — ліра — подешевшала майже вдвічі, інфляція підскочила до 80%, мільйони людей втратили роботу. У результаті країна опинилася перед загрозою найсерйознішої рецесії за останні 50 років. Туреччині довелося підписати угоду з МВФ, який зобов’язався надати країні 16 мільярдів доларів, якщо та скоротить бюджетні витрати та продасть частину державного майна.

Перед небезпекою подальшого поглиблення урядової, партійної й економічної кризи Еджевіт змушений був виконати вимоги провідних політиків і погодитися на дострокові вибори, призначені парламентом на 3 листопада. Їх результати шокували весь західний світ.

ПСР дуже грамотно провела свою політичну кампанію. Вона побудувала її на закликах до політичної злагоди та стабільності, а також на обіцянках подолати наслідки кризи й не допустити подальшого зубожіння населення. На тлі економічних негараздів, невщухаючої ворожнечі членів кабінету та лідерів партій, котрі входять до правлячої коаліції, а також фактичної нездатності Бюлента Еджевіта керувати країною ці заклики виявилися близькими до сподівань виборців.

Проте несподівана перемога на виборах поставила перед переможцями низку серйозних завдань, вирішити які зовсім не просто. Сьогодні, можливо, вперше в історії Турецької Республіки незрозуміло, хто ж стане прем’єр-міністром майбутнього уряду. Перемігши на виборах, ПСР потрапила в непросту ситуацію — її сформовано лише рік тому, у турецькому суді лежить позов про її заборону, а її лідер Реждеп Таїп Ердоган позбавлений права брати участь у виборах і тому не є депутатом парламенту. З огляду на цю деталь, поки що не відомо, кому ж президент країни Ахмед Недждет Сезер вручить мандат на формування нового уряду.

І тут потрібно, очевидно, сказати кілька слів про лідера турецьких ісламістів, особистість якого, власне, й визначила результат виборів. Ердоган народився 1954 року в небагатій родині. Він учився в ісламській школі, а пізніше одержав диплом із менеджменту в стамбульському університеті Мармара. Згодом він познайомився з Неджметтіном Ербаканом і приєднався до турецького ісламістського руху. Політична кар’єра Ердогана швидко йшла вгору. 1994 року його обрано мером Стамбула, і навіть критики визнавали, що він на цій посаді багато зробив для очищення та озеленення міста. Більшість населення вважає Ердогана нездатним до корупції, на відміну від ряду інших турецьких політиків. Його коріння та відданість ісламським цінностям також імпонують більшості турецьких мусульман, які не знаходять розуміння з боку влади.

1998 року Ердогана визнали винним за обвинуваченням у розпалюванні релігійної ворожнечі, засудивши на десять місяців тюремного ув’язнення. Відповідно до турецьких законів, судимість не дозволяє йому обіймати державні посади або ж балотуватися на виборах. Усе було б інакше, якби ПСР набрала трохи більше голосів виборців. Тоді вона могла б одержати в парламенті більшість у дві третини, необхідну для зміни конституції, й ухвалити поправки, які б дозволили привести Ердогана до влади. Проте в нинішній ситуації ПСР доведеться шукати іншу кандидатуру на посаду прем’єра. Партія, за словами аналітиків, навряд чи готова зараз одноосібно взяти на себе тягар влади. Їй може забракнути досвіду й авторитету як усередині країни, так і за її межами.

Проте, демонструючи відданість існуючій у Туреччині політичній системі, лідер ПСР останнім часом відмовився від жорстких ісламістських поглядів, яких дотримувався в минулому, і спробував позиціонувати себе як консервативного прозахідника. Сам Ердоган та члени його партії намагаються переконати опонентів, що вони — центристська партія й ідеологічної зміни курсу їхньої країни в найближчому майбутньому чекати не слід. Вони вже не наполягають на виході Туреччини з НАТО і заявляють: її членство в Євросоюзі — необхідний і корисний крок.

Попри ці заяви, на Заході, передусім у США, ісламістське коріння нового уряду викликає тривогу. У Вашингтоні мало хто вірить у чарівне перетворення Ердогана з ревного фундаменталіста на поміркованого реформатора. І не дивно, що Білий дім надзвичайно хвилює питання, наскільки спрацюються в умовах нових політичних реалій Вашингтон та Анкара. Проте в американській столиці ставляться до нової влади в Туреччині з обережною надією на збереження колишнього рівня взаємного співробітництва і в рамках НАТО, і в рамках антиіракської коаліції. Як відомо, турецькі авіабази, розміщені поблизу іракського кордону, відіграють чи не вирішальну роль у плануванні американських воєнних дій проти Іраку.

Американці пам’ятають, що після приходу ісламістів до влади в Туреччині 1996 року в зовнішній політиці Анкари сталися певні зміни, проте вони не торкнулися тоді її відносин ні з НАТО, ні з Європейським Союзом, ні навіть з Ізраїлем. Вашингтонські експерти вважають: і цього разу буде так само.

Якщо ж ні, в американців залишиться надія на турецьку армію. Саме військові 1997 року усунули ісламістську партію від влади. Як відомо, армія в Туреччині — гарант світського державного ладу. Вона завжди категорично виступає проти ісламізації країни, проти розриву зв’язків із Заходом, і генералітет навряд чи дозволить ПСР правити країною як їй заманеться. Тому новий турецький уряд муситиме якнайшвидше продемонструвати свою поміркованість і встановити зв’язки зі США та з ЄС.

За найменшої спроби ісламістів різко зсунути політичний курс у бік ісламського фундаменталізму, військові напевно знову втрутяться, аби стабілізувати становище в країні. Проте й Захід має стати зговірливішим у своєму діалозі з Анкарою. Якщо, приміром, Європейський Союз проголосує проти прийняття до своїх лав Туреччини, це може розпалити в країні антиєвропейські й антиамериканські настрої, призвівши до кардинальних змін у виборі Анкарою своїх політичних пріоритетів. Про такий сценарій західні політики навіть бояться подумати.

А з другого боку, якщо Ердоган та його однопартійці в турецькому уряді реально зможуть довести, що вони є мусульманськими демократами, за прикладом європейських християнських демократів, то для Туреччини, як і для інших ісламських держав, відкриється нова політична перспектива, яку важко переоцінити.