«ЦЕ Я ПЛАЧУ ЇМ УСІМ ГРОШІ!»

Поділитися
Конфлікт у Львові, про який «ДТ» писало у позаминулому номері, загострився вкрай. У середу стало відомо, що ДПІ м...

Конфлікт у Львові, про який «ДТ» писало у позаминулому номері, загострився вкрай. У середу стало відомо, що ДПІ м. Львова порушила кримінальну справу проти генерального директора ВАТ «Троттола» і засновника «Львівської газети» Ярослава Рущишина. Цікаво, що справу порушили два дні перед тим — у понеділок — у день, коли Рущишин виступив із вельми різким інтерв’ю у «Львівській газеті», де прямо звинуватив голову ДПА у Львівській області Сергія Медведчука і голову ДПІ м. Львова Мирослава Хом’яка у свідомому силовому тиску на видання. Перед тим газета опублікувала низку резонансних статей про зловживання серед місцевих податківців, і ті у відповідь заходилися перевіряти підприємство, що належить згаданому співзасновнику видання. Обставини перевірки змусили «Львівську газету» подати позов до суду проти голови ДПА у Львівській області Сергія Медведчука.

Ярослав Рущишин взагалі-то вирізняється підвищеною громадською активністю. Нині він досить великий, як на Львів, підприємець, веде текстильний бізнес — від виробництва до продажу. Але ще наприкінці 80-х був звичайним студентом, який, втім, 1989 року став засновником студентського братства у тоді дуже консервативному Львівському торгово-економічному інституті. У 1990-му став організатором і одним із найактивніших учасників відомого студентського голодування у Києві на тодішній площі Жовтневої революції. Студентське голодування стало приводом для відставки тодішнього прем’єр-міністра Масола. А площу згодом перейменували на Майдан Незалежності.

У 1993 р. Рущишин разом з активістами Студентського братства створив мистецьке об’єднання «Дзиґа», яке сьогодні вважається обличчям неформального мистецтва у Львові і, зрештою, відоме далеко за його межами. У 1994 р. — стає засновником (разом з тими самими студентами) ТОВ «Троттола» (з італ. «Дзиґа»). Через рік у «Троттолу» залучають американські інвестиції, і фірма перетворюється на ВАТ. 1999 року створює торгову марку «Сенсус», яка нині є найбільшою в Україні мережею магазинів стильного молодіжного одягу. Зараз ВАТ «Троттола» дає роботу 2,5 тис. осіб у Львові та Західному регіоні. Річний оборот підприємства — 27 млн. USD. Чистий річний дохід — близько 2,7 млн. USD. Загальний обсяг залучених західних інвестицій і коштів — близько 2 млн. USD. За останні чотири роки результатом діяльності стала сплата у бюджети різних рівнів і позабюджетні фонди понад 15 млн. грн.

Але у 2002 році Рущишин разом із «Дзигою» заснував «Львівську газету». І за короткий термін бізнесмен — взірець сумлінного платника податків перетворився на злісного неплатника.

— Як сталося, що зараз проти вас відкрили кримінальну справу за підозрою у приховуванні податків?

— Можу пояснити це лише тим, що журналісти газети, засновником якої я свого часу став, зачепили інтереси високих чинів з місцевої податкової. Після деяких публікацій, наскільки мені відомо, голова ДПА у Львівській області Сергій Медведчук і голова ДПІ м. Львова Мирослав Хом’як, вирішили знищити газету і, вочевидь, заразом — усіх її засновників.

— Звідки у вас ця інформація?

— Це повідомили журналісти. «Львівська газета», посилаючись на свої джерела у податковій, минулого тижня оприлюднила зміст наради в ДПІ м. Львова, під час якої голова ДПІ Мирослав Хом’як віддав прямий наказ знищити бізнес засновників газети протягом п’яти днів.

— Ви як бізнесмен добре знаєте правила гри в нашій країні. І ви порушили ці правила, дозволивши оприлюднити якісь неприємні для податківців речі?

— Журналісти самі визначають, яку інформацію їм оприлюднювати, а яку ні. Але якщо ви питаєте, хто в цьому винуватий, то відповім — я. Я, бо мовчав, бо боявся, бо бачив, що коїться. Коли колеги мене запитували, чому не йду вітати з днем народження голову податкової служби, а я бачив, що там черга, як до Мавзолею — я мовчав. Бачив, що коїться з іншими партнерами — і, знову ж таки, мовчав. Тому вважаю, що саме моє мовчання призвело до неконтрольованого зростання зухвальства і самовпевненості податкової, яка, вочевидь, вирішила, що це вона керує всіма підприємствами у Львівській області.

І тепер я несу повну відповідальність за це. Хоча наприкінці літа минулого року, коли засновував «Львівську газету», я погодився з тим, що відстоювати треба не лише свої права, але права усіх.

Згадайте, що коїлося навколо «Кредит Банку (Україна)». Як можна влаштовувати «маски-шоу» в банку?! Я знаю, що «Кредит Банк» усі суди виграв, але ж податківцям аби завдати збитків та звести все нанівець. І наскільки я розумію, це таки вдалося. Наша газета описувала всю ситуацію, хоча банк — структура консервативна, їм такий розголос, можливо, не дуже потрібен. Тоді я думав, що таким чином — як засновник видання — солідаризуюсь із журналістами, які писали про ці неподобства. І все ж нині я невдоволений з того, що сам лише мовчки спостерігав за цим «локальним» конфліктом. Це — не локальний конфлікт. Це — виразки нашого буття. Вчора банк, сьогодні — ми. Минуть нас — такі ж виразки з’являться в інших місцях. І що далі, то більше.

— Але ж це очевидне зловживання, коли керівники податківців приймають такі-от особистісні рішення — цей подобається, а цей не подобається. Чи розраховуєте ви на захист закону?

— Якщо чесно, то я не замислювався, наскільки це все правда. Вважав, що вони хоч скількись бояться букви закону. Але тепер бачу, що страху перед законом у цих людей немає. Тому або ми зараз їм його повернемо, або в цій країні неможливо буде жити. Емігрувати я не буду. І водночас твердо вирішив — такої країни я своєму синові не передам.

— Нині, виступаючи публічно, ви ризикуєте своєю справою, яку власними силами почали й розвивали упродовж останніх десяти років. Отже, ви стали настільки вільними, що можете дозволити собі втратити все?

— Ні. Я тільки вважаю, що не вартує ця справа нічого, якщо мусиш продовжувати її в системі глибокої корупції на кшталт нинішньої. Я працював дуже тяжко всі ці роки, щоб збудувати свій бізнес. Але якщо сьогодні, щоб чесно заробляти гроші, треба ставати на коліна і цілувати когось у зад — то я цього робити не буду.

— Чи вам казали, що, мовляв, «мовчання — золото»?

— Ні, прямо не казали. Але це й так зрозуміло з поводження податківців на території нашої фабрики.

— Що спонукало вас до заснування газети?

— У нас із Мареком Іващишиним (директор МО «Дзига») виникла ідея зробити добрий медійний бізнес, але це також було нашою громадянською позицією — дати людям інформацію, без купюр і застережень. Оскільки ми працюємо на Захід і вже навчилися виробляти більш-менш якісну продукцію, хотілося створити якісний продукт і в іншій сфері. Знайшлися люди, досить кваліфіковані, і я з радістю включився в цей процес, за що згодом отримав по шапці.

— Але ж ви усвідомлювали, що газета — не розважальна, а суспільно-політична — завжди зачіпає багато болючих суспільних точок, а це може створити проблеми для засновників?

— Якщо чесно, то раніше я не усвідомлював, наскільки тут бояться преси, вільного слова. Тільки заснувавши газету, переконався — дуже болісно, на власній шкурі — що свободи слова в нашій країні немає. Через податки люди платять чиновникам зарплату, тож мають право знати, що ті роблять за їхні гроші! І я б хотів налагодити громадський контроль над чиновництвом хоча б у малому регіоні. Вдасться зробити це у всій Україні — буду просто щасливий.

— Ви вважаєте, що нині суспільний розголос корупційних діянь чогось вартий? Бо багато хто, і не лише у Львові, зараз міркує приблизно так: ну, пишуть газети і що це дає? Хіба знімають чиновників через журналістів?

— Я спробую це пояснити трохи детальніше. Ми перебуваємо у стані глибокого застою стосовно формування громадянського суспільства. Головною ознакою такого суспільства я для себе визначив наявність контролю за державою з боку кожного громадянина. Тобто держава для громадянина, а не навпаки. Причому найкращим інструментом громадського контролю є саме мас-медіа, які, приміром, на Заході вирішують дуже багато питань — будь-яка підтверджена компрометуюча публікація у ЗМІ є достатньою причиною для звільнення чиновників навіть дуже високих рангів.

Я сплачую податки, і з цих коштів отримують зарплату і Сергій Медведчук, і Мирослав Хом’як. Тому я не заслуговую на статус злочинця лише за те, що хочу знати, як вони працюють за мої гроші.

У 1990 році ми з Мареком були серед студентів, що перемогли і скинули уряд Масола. То хіба тепер ми не зможемо змінити щось у нашому місті?

— Значною мірою через таких людей як Хом’як і Медведчук у суспільстві вкорінюється негативний стереотип податківця як хабарника і нероби. Чи це дійсно так?

— Абсолютно ні! Серед податківців багато порядних людей, але безконтрольна діяльність податкового керівництва призводить до формування згаданих стереотипів. Узагалі-то, ця ситуація почала формуватися не так давно. Спершу податківці все ж дотримувалися закону і правил — можна було про все дізнатися і якось прогнозувати роботу. Але саме безкарність і повне ігнорування закону призвели до тієї зухвалості, з якою вони тепер намагаються взяти під контроль увесь Львів.

— Таке коїться лише у Львові чи й у інших регіонах? Усе ж Медведчук і Хом’як регіональні чиновники, хоча й високопоставлені та впливові.

— Я зараз навчаюся в бізнес-школі Києво-Могилянської академії, де маю змогу спілкуватися з такими самими керівниками з різних міст України. Не можу сказати, звичайно, що там ситуація набагато краща, але все ж є певні правила, які дозволяють нормально працювати.

— Певні правила — мається на увазі, законні чи неформальні?

— Не тільки, звісно, формальні. Але хай там які, вони дають змогу прогнозувати на певний час діяльність підприємства. У Львові цей ризик планування, я вважаю, набагато вищий, ніж у будь-якому іншому регіоні. І знову ж таки, переконаний: пов’язаний він саме з певними особистостями.

У нас немає правил гри. Ніхто не знає, що можна пообіцяти на майбутнє своїм партнерам, своїм працівникам — усе залежить від якихось особистісних рішень і симпатій.

Виробництво, будь-яке, — це дуже вразливий процес. Нашкодити йому легко, а саме це зараз і намагаються зробити податківці на Львівщині. За громадянського суспільства ми би просто перевели з’ясовування стосунків у суд, який і довів би нашу вину чи правоту, а виробництво тим часом працювало б. Але ж навіщо створювати проблеми саме у цій сфері? Підприємство має продовжувати діяльність, виплачувати заробітну плату, сплачувати податки й таке інше. Я знаю, що кожен нормальний суд мене виправдає. Але хто компенсує бюджету ті податки, які у разі зупинки виробництва він недоотримає? Хіба Медведчук і Хом’як, програвши справу, сплатять цей борг із власної зарплати? Ні. В результаті за дії названих панів доведеться розплачуватися бюджету, тобто нам із вами, платникам податків.

— На моїй пам’яті це перший випадок, коли бізнесмен є настільки відвертим. Чи не вважаєте ви, що це інтерв’ю може спровокувати ланцюгову реакцію, коли й інші бізнесмени почнуть відкрито говорити про свої проблеми?

— Однозначно, може. Багато підприємців поважають мене, багато людей знають мене, знають, як ми працювали, наскільки важко було нам стати на ноги.

— Чи багато з них будуть готові теж ризикнути, виступивши публічно, адже в такому разі вони автоматично стають об’єктами переслідування з боку податківців?

— Я не знаю. Це справа сумління кожного. Як правило, бізнесмени пов’язані із широким колом людей — не лише споживачів, але й партнерів. І нерозважливим кроком вони можуть поставити під удар їх, не лише себе. Зокрема я зараз, вочевидь, підвів і їх — адже справа може дійти до зриву виробництва, якщо триватиме таке беззаконня.

Цього разу я беру до уваги досвід нашої газети, коли податківці переслідували всіх партнерів видання — рекламодавців, розповсюджувачів, друкарів... А тотальний прес на художні галереї «Дзиги» й арт-кафе взагалі видавався б смішним, якби не було так гидко.

Знаєте, якщо вже говорити символами, то людям важливо подати сигнал: «Подумайте!» Власне, я й прагну бути тим сигналом. Мушу ним бути. Уже пора сказати — не всі в нас такі погані. У нас роками культивують негативне ставлення до слова «бізнесмен». Давайте говорити «роботодавець». Я забезпечую дві з половиною тисячі людей у Західній Україні роботою і стабільною заробітною платою. Так, дуже хотілося б, щоб вона була вищою. Але я плачу податки. І у формулі «Податки повинні платити всі» я хочу наголос зробити на слові «ВСІ»!

P.S. У середу у Львові оприлюднили результати свіжого соціологічного опитування, проведеного центром вивчення громадської думки «Соціоінформ» на замовлення обласної ради. З’ясувалося, що найменший на сьогодні рівень довіри серед усіх соціальних інститутів має податкова адміністрація — 15%. Ще менше довіряють главі ДПА у Львівській області Сергію Медведчуку, який з показником довіри у 6,5% посів останнє місце серед політичних і адміністративних лідерів області.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі