Це потрібно живим? Могили полеглих стають козирем у політичній грі

«Ми поки що лише виробляємо офіційну позицію міністерства». Саме так у будинку на Михайлівській площі в четвер прокоментували інформацію, яка з’явилася у ЗМІ, про те, що українське МЗС «висловило стурбованість» у зв’язку з демонтажем у підмосковному місті Апрелівка пам’ятника льотчику Василю Пойденку, що загинув під час оборони Москви від гітлерівців у 1941 році. Пізніше представники вітчизняного зовнішньополітичного відомства уточнили: Київ звернувся до міністерства закордонних справ Росії з проханням надати докладну інформацію про правові основи демонтажу пам’ятника українському пілоту, про подальші плани щодо нього та про дії з його можливого відновлення. При цьому прес-служба підкреслила, що будь-яка офіційна позиція України можлива лише після отримання конкретної інформації від російської сторони.

Хотілося б сподіватися, що українська дипломатія виявить принциповість і вимагатиме відновлення пам’ятника. Щоб такі інциденти не повторювалися в майбутньому.

Це буде справедливо. По-людськи. Зрештою, Василь Пойденко народився в Запоріжжі. А дбати про живих співвітчизників і берегти пам’ять про загиблих — священний обов’язок будь-якої держави. Якщо ж українська влада буде послідовною, це створить важливий прецедент. Адже до сьогодні Росія вважала себе чи не єдиною захисницею меморіалів радянських солдатів, розкиданих по всій Європі — від Поволжя до Пікардії. Місія ця особливо почесна. І мала б ще благородніший вигляд, якби їй свідомо не намагалися надати суто політичного характеру.

Меморіали стратегічного призначення

«Переносити 10 тисяч військових поховань і технічно складно, і з морального погляду — негарно, і в історичному плані шкідливо. Бо через десять років ми не зможемо довести, що наші солдати там були. Зараз наші могили підтверджують те, що ми визволили Європу. Не американці, не англійці». Саме так — по-воєнному прямо — пояснив російським журналістам завдання стратегії «меморіальної присутності за кордоном» начальник Військово-меморіального центру ЗС Росії Олександр Кирилін.

Стратегія ця розрахована, втім, не на одне десятиліття. І здійснюється, можливо, не так активно, як наступ на енергетичному фронті, але по-своєму послідовно. Ще 22 січня 2006 року Володимир Путін підписав спеціальний указ про увічнення пам’яті загиблих захисників батьківщини. Незважаючи на досить «загальну» назву, йшлося насамперед про «російські військові поховання за кордоном». Показово, що дбати про меморіали, за задумом президента, мало не МЗС, а міністерство оборони. У травні нинішнього року на стіл Путіну ліг вже урядовий документ. З пропозиціями створити цілу мережу спеціальних представництв військового відомства за кордоном. Тоді вже вирували пристрасті навколо талліннського «бронзового солдата», але формувати спецпредставництво в Естонії російський уряд не планував. У списку країн, які потребують особливої опіки, були Латвія, Поль­ща, Німеччина, Чехія, Угорщина, Румунія і Китай.

Загалом, ні для кого не секрет, що в Німеччині, наприклад, із радянськими меморіалами особливих проблем немає — принаймні утримують їх у зразковому порядку, чого не скажеш про більшість поховань у самій Росії, де кожен сьомий похований солдат і через шістдесят років після війни залишається невідомим. Але турботу про «власні» цвинтарі Москва вважає своєю внутрішньою справою, а ось турботу про могили співвітчизників у Європі — не лише моральним обов’язком, а й горезвісною «меморіальною присутністю», хоч як дво­значно звучить це словосполучення.

Двозначність такої стратегії добре розуміють у країнах, які мають до Росії претензії. У тій-таки Естонії, наприклад. І якщо офіційна Москва вважає «бронзового солдата» у центрі Таллінна не просто пам’ятником полеглим, а й свідченням своєї «присутності», то так само починають сприймати його й місцеві політики. У старшого покоління естонських керівників справді вистачало і такту, і здорового глузду не воювати з меморіалами. Представники нової генерації політиків, напевно, менше піклуються про свою репутацію за кордоном і тому готові йти на загострення. Знаходяться навіть люди, котрі намагаються заробити на конфлікті гроші: один спритний талліннський бізнесмен навіть зареєстрував торгову марку «бронзовий солдат». Але чим він відрізняється від політиків, які використовують пам’ять про загиблих у своїх — не менш корисливих — цілях?

Звичайно, маніпуляцій і перекручень не бракує з обох боків. Аргументи естонських політиків, які пояснюють, що, мовляв, пам’ят­ники загиблим у всьому світі стоять лише на цвинтарях, а не в центрі міста, де голуби, випиває молодь, їздять тролейбуси та інший транспорт, не надто переконливі. Могила невідомого солдата в Па­рижі лежить прямо під Тріумфальною аркою, у Римі — на Площі Венеції, лондонський кенотаф — посеред Вайтхола, меморіали радянському солдатові у Берліні, Відні, Будапешті — в самому центрі цих європейських столиць. Але навряд чи серйозними аргументами проти перенесення пам’ятника можна вважати погроми на талліннських вулицях або істерику в російських медіа. Втім, після того, що коїлося в тих-таки ЗМІ після Євробачення, вже, схоже, здивувати не зможе ніщо.

З Тинісмяги — на Пагорб Слави

Виявилося, правда, що і в Україні вистачає охочих не просто проспівати «Лаша тумбай», а й узяти на озброєння естонський досвід демонтажу «бронзових солдатів». В авангарді, як завжди в таких випадках, Олег Тягнибок. Саме з його ініціативи львівські депутати терміново перейнялися питанням: а чи не забагато радянських пам’ятників залишилося у столиці «українського П’ємон­ту»? Про ініціативу лідера «Свободи» швидко дізналася вся Україна, і не лише вона — постаралися ЗМІ, та й сам Тягнибок роздавав коментарі дуже охоче. Зрештою львівський мер Андрій Садовий таки підписав розпорядження про створення спеціальної комісії. У документі немає жодних оцінок і навіть слів «радянський» або «війна», але мільйони глядачів і слухачів про це не дізналися і вже практично впевнені: у Львові готуються до знесення (варіант — перенесення) пам’ятників радянським солдатам. «Чарівна сила мистецтва», як сказав класик зовсім з іншого приводу.

Звичайно, ініціативи радикалів завжди можна пояснити суто політичним розрахунком. Саме завдяки відвертим провокаціям вони і збирають свої голоси на виборах. Але ж річ не тільки і не стільки в політичній кон’юнктурі. Дуже багато українців не збираються голосувати за крайніх правих, однак підтримують дії естонської влади і цілком щиро вважають, що в Україні також слід провести «люстрацію пам’ятників». Як мінімум — прибрати з військових меморіалів радянську символіку.

Можливо, вони просто недооцінюють вибухонебезпечності таких пропозицій. Не виключено — просто не розуміють, що проводити прямі паралелі між п’ятикутною зіркою і свастикою (попри всю схожість тоталітарних режимів) не зовсім коректно, адже зірка була символом Червоної армії, як, приміром, тевтонський хрест — німецької, і в цьому статусі обидва символи практично без змін успадковані російськими збройними силами і бундесвером відповідно. Припускаю, що прибічники «очищення» просто не замислюються, чим доведеться в такому разі замінити зірки на пам’ятниках, — не тризубами ж (попри всю повагу до національного герба). Але все це — лише наслідки глибшої проблеми. Адже, якщо бути відвертими, слід визнати: такі міркування є цілком логічним висновком із тієї схеми української історії, яка останнім часом стала мало чи не офіційною державною доктриною.

Відповідно до цієї схеми, Україна три з половиною століття була всього лише окупованою територією, колонією Російської (Радянської) імперії, за визволення від влади якої більшість українців боролися все своє свідоме життя, а ті, хто «співробітничав з окупаційною владою», заслуговують виключно осуду як колабораціоністи та зрадники. Схема досить струнка, але навряд чи відповідає дійсності. Це радше дзеркальне відображення ще більш фальшивої радянської доктрини, автори якої твердили, що українці не мали в житті більшої мрії, аніж «возз’єднання з братнім російським народом», а ті, хто казав про незалежність, насправді зрадливо готувалися продати батьківщину чужоземним загарбникам.

Саме ця доктрина міцно засіла в головах новоявлених «борців з естонським фашизмом» із ПСПУ і «Зубра», котрі пікетували одночасно з російськими соратниками посольство Естонії в Києві. Вражає, але радикали з обох боків немов не помічають, наскільки схожі їхні гасла і методи політичної діяльності. А втім... цілком можливо, що йдеться не лише про подібність. Деякі ЗМІ вже привернули увагу до вражаючої координації дій львівських ультраправих й ультралівих. Дійшло до того, що гірлянду на меморіалі, розташованому на Пагорбі Слави, невідомі вандали пошкодили безпосередньо перед тим, як до пам’ятника приїхав лідер місцевих комуністів — щоб дати інтерв’ю російським журналістам.

Право на пам’ять

Українська історія — набагато складніша, аніж намагаються представити політики. У ній були і гноблення, і боротьба за незалежність, але й прагнення — насамперед з боку політичної, військової, економічної та культурної еліти — інтегруватися спочатку в структуру Російської імперії, а потім — Радянського Союзу, зробити його «своєю» державою при збереженні національної самобутності. Можливо, сьогодні така мета здається ілюзорною, але ми розмірковуємо про це як люди, котрі живуть у незалежній
державі, якої у позаминулому столітті просто не існувало. Тоді становище України нагадувало статус Шотландії у складі Британії чи Каталонії у складі Іспанії. Звісно, ступінь підпорядкованості був більшим і методи управління більш централізованими і навіть жорстокими (Британія взагалі не знала нічого схожого ні на російське самодержавство, ні на радянський тоталітаризм), але і царі, і генсеки прагнули швидше усувати бар’єри, а не встановлювати їх. Мільйони українців були цілком лояльними російськими підданими й радянськими громадянами, анітрохи не відчуваючи себе колонізованим народом. Радше навпаки. Зауралля й інші «околиці» українці колонізували разом із росіянами, іноді навіть активніше за них.

Звісно, все це не виправдовує, скажімо, закріпачення українського селянства Катериною ІІ або валуєвський указ, не кажучи вже про Голодомор й інші злочини комуністичного режиму. Проте жертвами цих злочинів ставали не тільки українці, і переслідували їх не лише за прагнення до незалежності. Можливо, для когось це прозвучить як крамола, але мені чомусь здається, що національна держава з назвою Україна насправді не була «споконвічною мрією» більшості жителів нашої країни. Більшість українців не прагнули до цього навіть на початку минулого століття. А багато хто прийняв незалежність уже після 1991 року. Правда це чи ні, а якщо правда — погано це чи добре, — можна сперечатися (бажано, без зайвих емоцій, які тільки заважають з’ясовуванню істини), але про одне можна сказати точно — українці в цьому не унікальні. Ті ж естонці заговорили про самостійну державу тільки в ХХ столітті. Та це ніяк не скасовує їхньої нинішньої незалежності й не підриває засад нашої самостійності в майбутньому. Нація впевнено стоїть на ногах не тоді, коли соромливо замовчує окремі сторінки власної історії чи гарячково переписує її щоразу, тільки-но змінюється кон’юнктура, а коли усвідомить відповідальність за все, що з нею відбувалося, без вилучень і купюр, і бачить у минулому міцну основу сьогодення.

Тому немає нічого дивного в тому, що більшість тих, хто 16 років тому голосував за незалежність, геть не бентежать п’ятикутні зірки на військових меморіалах. Тому що їхні батьки та діди справді воювали під червоним знаменом. І не соромилися цього. Воювали не за Сталіна чи партію більшовиків. За Батьківщину. Для них війна 1941—1945 років не просто частина Другої світової, а й Велика, і Вітчизняна. І пам’ятники полеглим на тій війні — це частина їхньої особистої історії. Лізти в яку без дозволу не можна нікому.

Звісно, були на тій війні і люди, котрі воювали під іншими прапорами. Зокрема — й під червоно-чорними, і жовто-блакитними. Їм теж потрібно ставити пам’ятники. Передусім там, де вони воювали. Проте не замість і не за рахунок тих, що вже стоять на честь радянських солдатів. І примирення, про яке так часто говорять із високих трибун політики, можливе. Але не за наказом. У цьому немає ніякої політики. Люди, для яких 9 травня назавжди залишиться Днем перемоги, живуть по обидва береги Дніпра, і на виборах вони голосували за геть різні партії — від Партії регіонів до БЮТ.

Можливо, таких людей менше в Галичині й на Волині. Погляди жителів західних областей значно ближчі до настроїв у балтійських державах. Але навряд чи вони зможуть переконати жителів усієї іншої України. Тому краще вже нині шукати компроміс. Основою якого цілком може стати визнання того, що кожен має право на свою правду. А всі полеглі — на пам’ять.

* * *

Василь Пойденко загинув восени 1941 року. За свідченням очевидців, під час останнього бою йому вдалося вивести з ладу чотири німецькі літаки, але сили були нерівними, і його збили. Винищувач упав у лісі неподалік станції Апрєлєвка і був виявлений лише 25 років по тому. Ім’я льотчика встановили за номером ордена Червоного Прапора. Поховали Пойденка на батьківщині, в Запоріжжі. А на місці загибелі встановили пам’ятник. У вигляді зламаних крил.

У травні 2007 монумент знесли — щоб розширити вулицю, названу... ім’ям героя. За іронією долі, ця вулиця до того ж є ділянкою шосе Москва—Київ. Після того як розгорівся скандал, керівник місцевої адміністрації пообіцяв відновити пам’ятник на новому місці. Але до вчорашнього дня рештки зламаних крил лежали просто в придорожній канаві.

Полеглі більш як півстоліття тому захистити себе вже не можуть. За них заступаються уряди, президенти, держави. За талліннського «бронзового солдата» — Росія. Василя Пойденка, будемо сподіватися, візьме під захист Україна. Не перетворити б тільки турботу про пам’ять на чергову політичну кампанію. Коли спалахнув скандал навколо меморіалу на Тинісмягі, український МЗС — після невеличкої паузи — заявив, що вважає демонтаж пам’ят­ника «внутрішньою справою Естонії». Я дуже хочу помилитися. Але боюся, що вже знаю, яку відповідь дадуть Києву росіяни.