Три сумних повісті

Уже не перший день політики, журналісти і пересічні виборці палко сперечаються про те, чи була хакерська атака на систему «Рада». Не поставлено крапку в дискусії про те, хто саме, кого саме й як саме намагався стимулювати в лавах БЮТу і «НУ—НС» напередодні голосування, що закінчилося для Тимошенко очевидним конфузом. Темою жвавого обговорення стала історія з викраденою карткою спікера. Одні захоплюються спритністю рук депутата Лук’янова і ремствують на недосвідченість депутата Яценюка. Інші схильні вбачити в пригоді попередню змову і свідоме підігравання ставленика президента зухвалому диверсанту з «Регіонів».

Такі розмови, безумовно, є надзвичайно захоплюючою справою. Однак, на нашу скромну думку, дещо відволікають від суті проблеми. Між тим, холоднокровний погляд на події минулого тижня (як очевидні, так і старанно приховані від стороннього ока) дозволяють зробити невтішний висновок. З високим ступенем упевненості можна казати не тільки про неефективність існуючої коаліції, а й про неефективність уряду. Незалежно від того, стане Юлія Тимошенко главою Кабінету чи ні.

Попутно зауважимо, що за станом на сьогодні значна частина регіоналів уже готова сприйняти прем’єрство як неминучу даність. Тоді як сама Юлія Володимирівна ще більше засумнівалася в доцільності цього кроку. У політиці досить часто трапляється таке: не всі роблять те, чого бажають. Не все є тим, чим здається на перший погляд.

Утім, про все по порядку.

Бліда тінь «сірого кардинала», або Тези про різницю між маєтком і заводом

— чи змирився Ющенко з прем’єрством Тимошенко;

— сприяв він її необранню чи ж просто не перешкоджав активним бойовим діям, розгорнутим регіоналами;

— ступінь впливу Віктора Івановича на Віктора Андрійовича саме в цьому питанні.

Можливо, ми ніколи не дізнаємося, автор якої із гіпотез мав рацію. Як, швидше за все, ніколи не довідаємося, чому в потрібний момент не спрацювали картки. Однак сам факт появи таких гіпотез і запитань досить красномовно характеризує як ступінь довіри бютівців до нунсівців, так і рівень конфіденційності між коаліцією та президентом.

Навіть якщо Кабінет Тимо­шен­ко і стане явою вже найближ­чими днями, важко припустити ефективну взаємодію між главою держави, парламентською більшістю й урядом. Тим більше що гіпотетичний склад КМ не дозволяє розглядати його як команду однодумців.

Відносну єдність вимушені партнери демонструють поки. Поки є умовна єдина мета. І спільний умовний противник. Але щойно мети буде досягнуто, розбрати неминучі. А противнику тільки того й треба. Ось чому дуже багато впливових осіб у ПР настійно рекомендують соратникам не заважати Тимошенко ставати прем’єром. Є у «донців» й інші резони. Але про це трохи пізніше.

А поки про резони президентські. Намагаючись відповісти на природне запитання «Який прем’єр вигідніший Ющенку?», ми дійшли дещо протиприродного висновку. Для Віктора Андрійовича було б вигідно, якби главу КМ не було призначено зовсім. Утім, неприродним це припущення здається тільки на перший погляд.

Давайте скрупульозно розберемо ситуацію. Проаналізувавши інформацію, набуту з найрізноманітніших джерел, ми з’ясуємо дивовижну річ. Ніколи ще Кабінет не був настільки чуйним до побажань президента. Статус «в.о.» накладає незгладимий відбиток на принциповість. Мрії Ющенка вгадуються з напівмиті, а прохання здійснюються в півсекунди. Підвішений уряд — згідливий уряд. Бажання залишитися стимулює бажання догодити. Що, своєю чергою, стимулює небажання Ющенка відмовлятися від співробітництва з такими тямущими хлопцями.

«Зупинись, миттєвість! Ти прекрасна!» — так і хоче вигукнути господар Банкової. Щоб залишитися господарем становища. Коли країна в двомісячний строк не обере керівника центрального органу виконавчої влади, гаранту це виявиться тільки на руку. У цьому разі в державі змушені будуть співіснувати напівлегітимний уряд і напівлегітимний парламент, над якими височітиме легітимний президент. Він же тоді автоматично виявиться єдиним посередником між помаранчевою більшістю та біло-синім Кабінетом. Давня мрія Ющенка здійсниться: він буде розводити і царювати. Тому що керувати він ніколи не вмів, а управляти ніколи не хотів.

Спірне питання: чи схожий Ющенко на Фауста, а Балога — на Мефістофеля. Багато хто переконаний, що ріжки глави канцелярії вилазять з-за президентського плеча постійно, хоч би що «месія» казав чи робив.

Суперечка про роль особистості в історії вічна. Суперечка про роль керівника СП у сучасних політичних процесах — і зовсім пусте гаяння часу. Навіть якщо він і справді є автором (спів­автором) більшості свіжих інтриг. Хазяїн Закарпаття — наслідок, а не причина.

Поява особи, подібної до Балоги, була визначена історично. Як свого часу була наперед визначеною поява Медведчука. Леонід Данилович за своєю політичною суттю був директором на заводі під назвою «Україна». Погано чи добре, але він ним керував. Директорство як політична філософія передбачає присутність по праву руку менеджера. І коли на заводі виникла криза, місце кризового менеджера природним чином посів Віктор Володимирович.

Віктор Андрійович — зовсім інший типаж. Він — класичний приклад пана. Такий собі сучасний Манілов, який живе у світі абстрактних прожектів і розмірковує, наскільки український народ гармоніює з українською природою. Тільки пан може собі дозволити витійствувати про проблеми бездомних дітей із келихом французького шампанського в руці за столом, який вгинається від наїдків. Вартість якого порівняна з місячним (а може, і річним) бюджетом дитячого будинку. Пан не відчує в цьому протиріччі нічого неприродного. Він його не побачить. У цьому — його щастя і біда для оточуючих.

Ющенко, на відміну від Кучми, хоче почуватися власником маєтку під назвою «Україна». Пану, ледачому від природи, потрібен управляючий. Особа, котра бере на себе розв’язання численних хазяйських проблем і надання хазяїну численних благ. Такий собі лукавий, метикуватий, послужливий, може, навіть трохи злодійкуватий персонаж. Балога на цю роль підходив якнайкраще. У даному разі його слід розглядати не стільки як суб’єкта політики, скільки як функцію. Не було б його, знайшовся б інший балога.

Порівняння Балоги та Медвед­чука, до яких багато хто сьогодні вдається, не надто доречні. Попри те, що (як багато хто гадає) Віктор Іванович вважає тезка і колишнього соратника по СДПУ(о) своїм учителем, намагаючись (свідомо чи мимохіть) копіювати його методи. Балога не має багатьох достоїнств Медведчука. Та вони йому й не потрібні. Глава адміністрації Кучми тримав у полі зору всіх, хто міг знадобитися патронові. Усіх годували, напували, дбали, догоджали і нагороджували. Доти, доки вони становили інтерес. Керівник секретаріату Ющенка годує і догоджає лише хазяїну. Мажордом не вміє і не повинен виконувати функції канцлера. І навпаки. Обидва є, за своєю суттю, менеджерами. Але обтяжені різними завданнями. Один носить у дзьобі папірці. Другий тягає сало в комору. Медведчук успішно переконував у прийнятті того чи іншого рішення Кучму, котрому потрібен був успіх. Балога позбавляє необхідності прийняття рішень Ющенка, котрий має потребу в комфорті.

Може, втім, трапитися, що роль двох повірників у долі їхніх босів виявиться подібною. Багато хто вважає, що саме Медведчук (єдиний ефективний менеджер в апараті Л.Д.) прискорив політичну смерть Кучми. Чимало й тих, хто думає, що саме Балога (перший реальний менеджер в апараті В.А.) стане політичним гробарем Ющенка.

Так званий чинник Балоги — серйозний подразник для тих помаранчевих, хто давно бореться з накопиченим роздратуванням. Серйозний, але не єдиний. Панське, а останнім часом відверто хамське, поводження Ющенка з членами фракції «НУ—НС» стало традицією. Передумови для бунту частини блоку існують давно, справа — за формальним приводом.

Віктор Андрійович щиро переконаний, що:

— депутати — його підлеглі;

— своїм потраплянням до парламенту кожен із них зобов’язаний тільки йому і нікому більше;

— коаліція має бути пропрезидентською або її не повинно бути зовсім.

Число тих, кого такий підхід не лише дивує, а й обурює, множиться. Ющенко, котрий нав’язав соратникам виборчий список, текст коаліційної угоди і кандидатуру спікера, на досягнутому не зупинився. Минулого тижня він власноручно заповнив нунсівську квоту майбутнього уряду. Список викликав щире здивування. Луценко і Кириленко були негайно відряджені на Банкову. Щоб гранично обережно і вкрай чемно поінформуватися, що в
цьому списку роблять наприклад, Кремень і Єхануров. За всіх талантів Юрія Івановича ставлення до нього у багатьох у фракції, м’яко кажучи, неоднозначне. І дехто, приміром, Омельченко, не соромиться це демонструвати відкрито. Шансів потрапити на будь-яку посаду в КМ із подачі колег Єхануров, швидше за все, не мав. Що стосується кандидатури глави військового відомства, то переважна більшість фракцій розраховували побачити на цьому посту Анатолія Гриценка. За нашими відомостями, у понеділок президентський секретаріат зажадав у в.о. міністра оборони документи, необхідні для відповідного президентського подання. А у вівторок, тільки вже від секретаріату Верховної Ради, Гриценко дізнався про зміну рішення. Верховний головнокомандувач не знайшов часу сповістити його ні про сам факт, ні (тим більше) про причини такого кроку. Так завершилися три роки спільної роботи.

Посланці депутатського осередку були прийняті гарантом украй недружелюбно. Розповідають, що з двома формальними лідерами «НУ—НС» почесний президент «Нашої України» поводився, м’яко кажучи, брутально. Суть розмови (чи, точніше) монологу:

— Ющенко нікому нічого не винен;

— Ющенко ні перед ким не зобов’язаний звітуватися;

— як Ющенко сказав, так і буде.

Кажуть, що після конструктивного спілкування з верховним вождем Луценко через силу стримував лють, а Кириленко не приховував розгубленості. Припустити, що чергову завдану їм образу вони забудуть, можна. Але складно.

Неформування Кабінету під керівництвом Тимошенко може стати приводом для відкритого висловлення невдоволення. Ющенко цього не може не розуміти. Хоч як би хотілося йому законсервувати існуючу ситуацію. Хоч як би хотілося Балозі, приміром, змінити Януковича на посту в.о. глави уряду. Ющенко змушений готуватися до різних варіантів. Тому він і комплектує, наскільки можливо, майбутній Кабмін персонажами, котрі не стануть відмовляти йому, його соратникам і членам його родини в задоволенні різних прохань. Дрібних і не дуже. За квотою Віктора Андрійовича в КМ делегуватимуть тих, із ким простіше «пакуватися». І (або) «смотрящие». Перепрошую за непарламентський стиль.

Пішла Коса на граблі?

Немає підстав вважати, що Тимошенко доклала руку до «завалу» своєї кандидатури. Але є привід думати, що вона могла б із полегшенням сприйняти такий результат. Те, що Юлію Володи­мирівну засмутила цифра 225 на табло, помітили багато людей. Значно менше спостерігачів звернули увагу на те, що традиційна промова номінантки була не такою переконливою, як очікувалося, а сама Ю.В. боролася за майбутню посаду не так енергійно, як рік (тим більше — два) тому. Люди, котрі її добре знають, із подивом завважили на обличчі претендентки ознаки розгубленості, які інколи плавно перетікали у приреченість. Це лякає і особистих симпатиків, і тих, хто пов’язує з її прем’єрським майбутнім власні далекосяжні плани. Досі для значної частини БЮТу — загадка: хоче Тимошенко у прем’єри чи ні.

Прикиньмо в загальних рисах кількість і якість проблем, із якими зіштовхнеться майбутній прем’єр.

Перше. Відсутність ефективної законодавчої підпори. Як з’ясувалося, навіть реевакуації хворих і поранених виявилося замало, щоб домогтися позитивного голосування. На будь-який хоч трохи принциповий закон очікує така ж доля. Шансів, що більшість приросте депутатами, поки що небагато. Імовірність, що хтось відколеться, поки що значно вища.

Друге. Тимошенко отримає Кабінет, склад якого їй значною мірою нав’яжуть. Члени уряду будуть орієнтовані на різні центри впливу. Ймовірне ухвалення президентської версії закону про Кабінет посилить контроль президента над КМ і послабить вплив прем’єра на міністрів.

Третє. Конфлікту з президентом практично не уникнути. Сумнів­но, щоб Тимо­шен­ко мала якісь ілюзії з цього приводу. Але якби вони в неї й були, то повинні б розвіятися. Ющенко зробив усе від нього залежне, щоб Блок Литвина не став прямим союзником коаліціянтів. У приватних розмовах автору цих рядків про такий факт говорили представники всіх фракцій, що дозволяє довіряти отриманій інформації. Додатковий мінус. Ющенко не знехтує нагодою покритикувати Тимошенко. Вона ж, якщо залишиться вірною тактиці 2005-го, переважно відмовчуватиметься. Втім, сьогодні леді Ю — до краю стиснута пружина. Її розпрямляння — справа часу й напряму, та аж ніяк не місцезнаходження...

Четверте. Різні економісти по-різному оцінюють нинішнє економічне становище країни. Синтезувавши численні точки зору, припустимо, що умови для старту в майбутнього Кабінету не досить сприятливі. Зростання цін на енергоносії, рівень інфляції, плачевний стан ЖКГ (у цій сфері запас міцності наблизився до критичної позначки), отриманий у спадок «чужий» бюджет; колосальний обсяг роботи з підготовки до Євро-2012. Додайте до цього купу обіцянок, що їх неможливо реалізувати. Виконання яких необхідно хоча б означити. Подужати таку ношу, з урахуванням усіх перелічених вище обставин, практично неможливо.

П’яте. «Регіони», опинившись в опозиції, зітхнути вільно не дадуть. Президент Юлії Володимирівні в цій історії — не соратник. Останні події остаточно переконали, що з Януковичем він почувається значно комфортніше, ніж із Тимошенко.

Кількість і якість можливих «плюсів» пропонуємо визначити самостійно. Аби переконатися, що, попри всі можливі вигоди, Тимошенко значно краще залишатися в опозиції.

Але. По-перше, публічна відмова від прем’єрства моментально вдарила б по рейтингу. По-друге, нам здається: вона до такої міри була націлена на перемогу, що перебування в опозиції скрупульозно не прораховувала. Та й психологічно відмовитися від мрії, коли вона — за два кроки, непросто.

Сумніви Юлії Володи­мирів­ни, швидше за все, опосередковано проявилися в запропонованому нею Кабінеті. Хтось із політиків, глянувши на перелік можливих віце-прем’єрів (Турчинов, Вінський, Немиря) поставив не позбавлене логіки запитання: «Вона формує Кабінет чи виборчий штаб?»

Не виключено, що Тимошенко залишає за собою і такий шлях: зробити крок, на який її просто прирікають. Закласти матеріальний, організаційний і PR-фундамент майбутньої президентської кампанії. Піти після першого ж конфлікту, обов’язково гучно гримнувши дверми. А далі — здогадайтеся самі.

«Каплей росы окажется иней,

Оранжевый цвет превратится в синий»

Говорячи про відносну зумовленість прем’єрства Юлії Володимирівни, ми не виключали, що активний опір «Регіонів» трансформується в політику непротивлення. Остаточної позиції в ПР ще не визначили. Янукович і Ахметов (так само, як і Ющенко з Тимошенко) у процесі болісного пошуку меншого зла. Але натяки на можливе рішення виявляються. Один із регіоналів на тривіальне запитання «Що далі?», відповів коротко, але красномовно: «Юля. У них іншого шляху просто немає. У нас поки теж».

Розберемо ситуацію. ПР погодилася на дострокові вибори під обіцянку Ющенка створити так звану широку коаліцію. Виконано її не було. Цю обставину в «Регіонах» оцінюють по-різному. Половина схильна вважати гаранта банальним «кидалою». Друга половина вважає, що довгоочікуваний альянс не склався через нездатність почесного президента «НУ» контролювати «свою» фракцію. З огляду на такі різні допущення, «донці» однаково не вірять у швидке створення нової коаліції після розвалу нинішньої. Логіка перших: кинув раз — кине і вдруге. Логіка других: хто дасть гарантію, що «НУ—НС» піде на союз із нами?

Наступний аргумент. «Непрем’єрство» Тимошенко, швидше за все, означає не лише розвал коаліції, а й розвал «НУ—НС». Причому ймовірність того, що більша частина виявиться союзниками Тимошенко, неймовірно висока. Нині. Поки існують ілюзії та надії. Інша річ, розмірковують регіоналові аналітики, якщо коаліція розвалиться природним шляхом. Уряд загрузне в проблемах, Тимошенко загрузне в суперечках із президентом. Фракції, змушені приймати сторону одного із суб’єктів конфлікту, неминуче пересваряться між собою. Сам по собі факт формування помаранчевого уряду вже поглибить тріщину між партнерами — посад на всіх явно не вистачить. А незадоволений боєць — потенційний дезертир. Відверте втручання Ющенка в процес комплектації Кабінету, характер деяких дібраних ним кандидатур — зайвий привід для невдоволення. Кілька місяців від сили, і шлюб із розрахунку обернеться розлученням із доброї волі. У «Регіонах» схильні вважати, що саме добровільне розставання «сердечних» із помаранчевими створить кумулятивний ефект, убиваючи рейтинг і тих і інших. Дозволимо собі засумніватися в справедливості такого припущення, але визнаємо за потрібне про нього згадати.

У ПР вважають, що остаточний політичний крах партій Майдану зробить більш згідливими і Ющенка, і Литвина та Ко, і багатьох, хто сумнівається в «НУ—НС». Ворог, позбавлений ілюзій, здатен стати другом. І тоді — здрастуй, коаліціє! «Донці» із попутниками вирушають у владу під знаменом рятівників Батьківщини, покликаних ліквідувати наслідки чергового бездарного правління помаранчевих. Чим не план.

Однак. Є у Партії регіонів товариші, котрі ані дня не хочуть перебувати в опозиції. Так склалося, що товариші ці мають у рідній організації авторитет, і решта приречені дослухатися їхньої думки. І навіть обслуговувати її: заява Партії регіонів із вимогою до Балоги «припинити тиснути на депутатів із метою забезпечення голосування за Тимошенко», — просто потішна. Віктор Борисові — орден. Борис Віктору — алібі.

Після чергового сеансу спілкування між Балогою та Колесніковим товариші багатозначно звертають перст у бік Банкової і вимовляють: «Браття! Настав наш час. Є сигнал! Удруге він Юлю не внесе...». Брати зітхають і підкоряються. Юлю вносять. Але товариші знову беруть слово: «Браття! Терпіння! Так було потрібно. Надійшов новий сигнал! Потрібно завалити голосування. Втретє не внесе точно...» Браття скрегочуть зубами і підкоряються. У надії на інтуїцію лідерів. З вірою в те, що станеться диво, і слова з пісні Макаревича, винесені в підзаголовок, стануть явою.

Однак подобається таке не всім. Один впливовий регіонал справедливо зауважив: «Наша сила в їхній безсилості. Їхня сила в нашій бездіяльності».

От уже, їй-богу, ні додати ні забрати...