ТРЕТІЙ — ПОТРІБНИЙ?

Далеко не всі пам’ятають, хто такий Фортінбрас. Це на краще. Фортінбрас — це третій. Поки один головний герой сумнівається й вагається, інший пускається на підступи, прагнучи втримати трон, і разом вони несамовито терзають один одного, десь поруч виникає третій. Він приходить, коли обох супротивників залишається винести зі сцени, кого з почестями, кого без.

Таке трапляється не тільки в датському королівстві. Аналогічне відбувається там, де опоненти занадто захоплені собою та один одним, чим неймовірно набридають усім, зокрема й публіці.

Не виключено, що й у нашому «королівстві» така ситуація можлива. Поки Ющенко «со товарищи» вагаються, а президентська команда захоплена тим, що капостить опозиції... Поки все це відбувається, наближаються вибори. Тим часом, обидві сторони, представлені владою та опозицією, знесиліли у взаємному виснажуванні. Вони вже встигли неабияк розчарувати публіку, як імітацією гри в державу, так і відсутністю виразних сигналів про те, що буде в понеділок після виборів.

Громадяни давно нічого не чекають від влади й уже втомлюються від обіцянок опозиції. Але на сцену публіка видиратися не збирається: мабуть, добре вихована, у дусі радянських традицій.

Актори заморилися, публіка позіхає та чекає, а раптом на сцені з’явиться нова особа: «А ось і я, голосуйте за мене!»...

Останнє загальнонаціональне соціологічне опитування Центру Разумкова* дало такий президентський рейтинг потенційних учасників дійства: Віктор Ющенко — 21,4%, Петро Симоненко — 13,2%, Віктор Янукович — 7,2%, Юлія Тимошенко — 6,9%, Віктор Медведчук — 6,6%, Олександр Мороз — 5,3%, Наталія Вітренко — 5,2%, Сергій Тігіпко — 2,9% (проти всіх названих кандидатів голосували б 8,6%, не брали б участі у виборах 8,2%, вагалися з відповіддю 14,5%).

Усі згадані в переліку представники влади відхрещуються (поки що) від участі в президентських перегонах, зате лідери опозиції заявляють про свою рішучість вийти на старт і перемогти. Як бачимо, ніхто з відомих «акторів» не викликає в публіки зливи овацій і захоплених вигуків «біс!»

Аналізовані в статті результати соціологічного опитування дозволяють припустити, які сценарії та за участю яких акторів можуть бути розіграні в розпочатому передвиборному сезоні.

Влада

Мета влади — втриматися, зберегти капітали й одержати можливість їх примножувати. Для цього перемога на головних виборах життєво необхідна. Варіанти третього терміну Л.Кучми або подовження його повноважень до 2006 р. тут не розглядаються як малоймовірні за нинішніх умов. А перемога на виборах-2004 для влади видається дуже примарною з урахуванням таких обставин.

Рівень повної підтримки дій представників влади вкрай низький: Янукович — 8,8%, Медведчук — 6,4%, Литвин — 6,3%, Тігіпко — 6%. Не дає підстав для обгрунтованого оптимізму і їхній президентський рейтинг: Янукович — 7,2%, Медведчук — 6,6%, Тігіпко — 2,9%, Литвин — 1,7%. Навіть разом узяті вони далеко не дотягують до показника Ющенка. З такими рейтингами потенційні наступники Л.Кучми не потраплять навіть у другий тур.

Як бачимо з таблиці 1, шанси провладних кандидатів перемогти на виборах респонденти оцінюють невисоко: Янукович — 19,1%, Медведчук — 17,2%, решта — ще нижче.

Більшість (53,1%) опитаних, які мають намір на виборах підтримати нинішню владу, вважають за необхідне виставити від пропрезидентського табору єдиного кандидата. Але практично половина (48,1%) активних прибічників влади, очевидно, як і сам Президент, визначитися з гідним наступником не можуть (див. табл.1). Найчастіше в анкетах ставлять позначку проти прізвищ Януковича (18,4%) і Медведчука (16,7%), але вказані відсотки свідчать самі за себе.

Потенціал зростання президентського рейтингу представника влади у разі концентрації зусиль на підтримці одного кандидата також незначний. Янукович і Медведчук, якщо виходити з сьогоднішніх оцінок, можуть домогтися максимум 10%, Литвин і Тігіпко — 7%, навіть з урахуванням громадян, котрі не визначилися зі своїм вибором.

Кандидат від влади братиме участь у президентських виборах у явно несприятливих для перемоги умовах. Належність до влади, що скомпрометувала себе як усередині країни, так і за її межами, що має мінімальну довіру громадян, — ці важкі гирі можуть потопити будь-якого, навіть цілком достойного претендента. Кандидатові доведеться, бодай про людське око, ніби дистанціюватися від влади, дозволяти собі критику на її адресу.

До речі, питання єдиного кандидата непросте не тільки в плані вибору конкретної персоналії, а й у сенсі її підтримки конкуруючими фінансово-промисловими групами. Не факт, що призначений Президентом наступник автоматично одержить на свою підтримку наявний у них фінансовий, організаційний, медійний та інші ресурси.

Влада максимально зацікавлена в тому, щоб не допустити консолідації опозиції. Їй вигідно, щоб від опозиції у виборах брало участь якнайбільше кандидатів. Не виключене стимулювання президентських амбіцій лідерів другого ешелону — Грача, Тарасюка (майбутнього лідера НРУ). Є, до речі, Вітренко, Кононов та інші партійні лідери, із якими влада може порозумітися.

Цілком зрозуміло, що стандартний набір ресурсів підтримки кандидата від влади — підконтрольні ЗМІ, бюджет, держапарат, зокрема на рівні регіонів — на головних виборах буде не настільки ефективним, як це було в березні й липні минулого року. Провладні ЗМІ себе дискредитували, їм мало довіряють, тож медійна підтримка, передусім центральних телеканалів, не дасть значимого результату, понад те — може навіть зашкодити.

Розуміючи, що контроль над витрачанням бюджетних коштів буде жорстким як ніколи, шукатимуть (думаю — вже шукають) й інші джерела фінансування — доходи від масштабної контрабанди найпопулярніших товарів широкого вжитку, гроші фінансово-промислових груп підтримки (зокрема одержані від тіньової приватизації та передачі підприємств в управління), російський капітал, кримінальні «общаки» тощо.

Підтримка губернаторів, яких і новий президент призначатиме (зніматиме), навіть у разі схвалення парламентом конституційної реформи у варіанті Леоніда Даниловича, не буде беззастережною. Переймаючись особистим майбутнім після 2004 р., губернатори киватимуть головою на знак згоди, але яйця — акуратненько розкладатимуть у різні кошики.

Теоретично, влада може зробити диво, такий собі надпотужний економічний ривок, який настільки надихне громадян, що вони кардинально переглянуть своє до неї ставлення. Можна спробувати створити додатково два-три мільйони робочих місць, хоча б для сезонних робіт, погасити заборгованості, відчутно підвищити зарплати й пенсії. Теоретично — оскільки вся попередня практика нинішнього керівництва не свідчить про реалістичність таких планів.

Певний, хоча, цілком зрозуміло, обмежений ефект дасть реалізація планів установлення «патронату» над неурядовим сектором (аналітичні центри, соціологічні служби), впливовими політологами та журналістами — з метою створення сприятливого для влади інформаційного фону виборчої кампанії. В одних випадках це буде пропозиція більш вигідних умов фінансування, в інших — тиск із боку величезної кількості контрольних і наглядових держструктур.

Що залишається ще? Спробувати скопіювати досвід опозиції — щотижня їздити по всіх регіонах, виступати в колективах, безпосередньо розмовляти з людьми. Але проблема в тому, що владі ні з чим виходити до народу. Крім роздавання крупи, обіцянок заасфальтувати дорогу чи газифікувати сільську вулицю, перекидаючи підконтрольні бюджетні ресурси з одного округу в інший. Але крупи на всіх не вистачить, так само як асфальту й газу. Залишаються слова, частіше — пустопорожні. Рапорти про нестримне зростання ВВП та стабільну гривню на народ враження не справляють. З одного боку, ВВП, або, як раніше говорили, «засіки Батьківщини», — це далеко й малозрозуміло, з іншого — стабільність гривні більшості населення важко належно оцінити через відсутність гривні в кишені, навіть для покриття мінімальних витрат сім’ї. Водночас люди бачать, як швидко зростає добробут влади і як безпросвітно зубожіє народ. І його не обдуриш.

Медведчук недавно заявив, що всі майбутні політичні баталії влада виграє, проте стосовно президентської кампанії його оптимізм мало хто поділяє навіть у владних структурах. Якщо збережеться нинішня політика й нинішні тенденції, влада приречена, ніхто з її претендентів не вийде в другий тур. Може скластися унікальна для України ситуація, коли влада між першим і другим туром одержить можливість поповнити когорту незацікавлених спостерігачів і на тлі пакування валіз зосередитися на забезпеченні прозорості та демократичності виборів.

Унікальність ситуації може полягати й в іншому: не виключено, що після тривалої війни на знищення Президентові таки доведеться поставити на Ющенка, якщо операція «наступник з-поміж своїх» завершиться нічим. У принципі, Віктор Андрійович міг би виправдати довіру й надії Л.Кучми, що не кажи — він його двічі врятував від реальної відставки в минулому, та й у майбутнє дивиться з розумінням і без оскаженіння.

Наведені в статті розклади й оцінки можливі лише в разі проведення більш-менш «нормальних» виборів. Не виключено, що брудні політтехнології та підконтрольна нинішній владі державна машина внесуть у них істотні корективи. Єдиний шанс влади забезпечити перемогу відкрито висунутого й підтримуваного нею кандидата — тотальне застосування адмінресурсу в усіх його проявах, включно зі зняттям кандидатури Ющенка за дві години до завершення кампанії рішенням якогось місцевого суду.

Ми розуміємо, яке майбутнє чекає на країну в такому разі, про це сказано й написано чимало, зокрема на шпальтах «ДТ». Влада теж повинна розуміти, що перемога таким шляхом не залишиться для неї без наслідків. Ідеться не про те, що прірва між державою та її громадянами ще більше поглибиться, на це влада ніколи особливо болісно не реагувала. І не про те, що без нас відійдуть європейські та євроатлантичні поїзди (ЄС і НАТО) разом із їхніми цінностями, нормами й високими стандартами життя. Захід уже сьогодні, поки що на неформальному рівні, починає посилати сигнали застереження: президентська кампанія в Україні (не голосування, а саме кампанія) відбуватиметься під жорстким контролем із боку пулу західних держав. Тож перемогу таким шляхом не буде зараховано їхніми арбітрами, такі вибори не буде визнано легітимними, а президент, що переможе у такий спосіб, може виявитися надовго ізольованим від спілкування з лідерами демократій, які себе поважають.

Опозиція

Ціль опозиції — одержати владу, й усі четверо її лідерів (Ющенко, Симоненко, Тимошенко, Мороз) заявляють про свою готовність це зробити. Кожен із них говорить про наявність конструктивної програми дій, так само як і про команду, спроможну реалізувати програму. Утім, обидва ці твердження для багатьох далеко не беззаперечні.

Опитування свідчать, що довіра до опозиції не зростає, а радше падає, наростає розчарування. Діяльністю опозиційних фракцій у парламенті не вдоволені 55,1% опитаних (щодо пропрезидентської більшості оцінки ще жорсткіші — 65%). Утім, у частині законотворчості опозиція справді працює активніше: її представники підготували 1310 законопроектів — проти 908, ініційованих більшістю.

Народ дедалі менш схильний підтримувати акції протесту, ініційовані опозицією. В ефективність таких акцій не вірять і самі лідери опозиції, що, втім, не заважає їм оптимістично заявляти про участь в акції 9 березня тільки в Києві 200 тисяч чоловік (успіхом можна буде вважати цифру вдесятеро меншу).

Не маючи доступу до ЗМІ, опозиція змушено здобула досвід безпосереднього спілкування з народом. Але двічі приїжджати на мітинги в одне й те саме місто їй уже ні з чим: немає нових ідей, немає значимих результатів, немає нових постатей, врешті. Падіння інтересу громадян до таких зустрічей було помітним у вересні минулого року на тлі малоуспішних спроб опозиції організувати щоденне спілкування з киянами на Майдані Незалежності. Опозиція, як і влада, приїжджає на мітинги в розкішних джипах і мерседесах, у дорогих костюмах (що явно не відповідають декларованим доходам), і це не залишається непоміченим учасниками акцій.

За покликом серця на мітинги протесту мало хто приходить. Якщо влада забезпечує потрібну кількість учасників акцій за допомогою держчиновників, то опозиція змушена вдаватися до фінансових вливань. Якщо цього не робити, навіть перші особи не зберуть на мітинг у глибинці більше 500—1000 чоловік, переважно стареньких комуністів чи аж надто політично активних громадян. На організації «спілкування» з народом багато хто навчився робити бізнес.

Опозиція постійно просить у влади прямий телеефір. На місці влади я виділив би лідерам опозиції дві години на день прямого ефіру, це безпрограшний крок. Не претендую на абсолютну точність, але десь на четвертий-п’ятий день народ перестав би це дивитися. Думаю, довше інших слухали б Тимошенко й Мороза, але теж недовго. Позиції Симоненка всім відомі й уже досить давно, він буде змушений повторюватися. Стосовно Ющенка, то він або не має, або має, але не озвучує відкрито своїх позицій із важливих для народу питань. Правда, Віктор Андрійович повторюватися не буде — важко повторити імпровізовані незрозуміло-заумні сентенції. Ющенка вже не розуміє не лише народ, його перестали розуміти журналісти, експерти й навіть найближчі соратники.

У лютому опозиція підготувала законопроект про себе саму, яким передбачено узаконити тіньовий (опозиційний) уряд. Побоююся, що багато хто дуже розчарується, побачивши список тіньових міністрів, обіцяну нову команду. А про те, що поділ майбутніх портфелів може розколоти опозицію задовго до перемоги на виборах, годі й говорити.

Не дивно, що опозиційність кандидата, за даними опитування, лише для 28,4% буде визначальною для вибору громадян на президентських виборах. Для 37,3% факт опозиційності (не опозиційності) кандидата не має ніякого значення, ще 5,8% підтримають кандидата, котрий відкрито не підтримує ні опозицію, ні чинного Президента — разом 43,1% індиферентних щодо опозиційності (ще 11,3% точно підтримають представника влади; 17,2% вагалися відповісти).

Рівень цілковитої підтримки дій лідерів опозиції перевищує показники представників влади: Ющенко — 22,1%, Симоненко — 14%, Тимошенко — 11,4%, Мороз — 10,2%. У президентському рейтингу стартові умови опозиції також кращі: Ющенко — 21,4%, Симоненко — 13,2%, Тимошенко — 6,9%, Мороз — 5,3%.

Як видно з таблиці 1, серед чотирьох лідерів опозиції найбільше шансів перемогти на виборах, на думку респондентів, має Ющенко (43,8%), шанси решти оцінюються помітно скромніше: Симоненко (15,5%), Мороз (6,8%) і Тимошенко (6,3%). Таким чином, майже половина всіх опитаних, незалежно від їхніх особистих переваг (влада чи опозиція), бачать у Ющенку реального претендента на посаду глави держави.

Переважна більшість (68%) громадян, котрі збираються підтримати на виборах опозицію, переконані в необхідності висування від чотирьох опозиційних сил єдиного кандидата. Ним найчастіше резонно називають Ющенка — 37,7% (див. табл. 1).

Розрахунки показують, що президентський рейтинг Ющенка може зрости з нинішніх 21,4% до 30% (за рахунок частини електорату Тимошенко — на 3,8%, Мороза — 2,4%, Симоненка — 2,4%). Навіть з урахуванням тих, що не визначилися зі своїм вибором, у першому турі Ющенко як єдиний кандидат від опозиції сьогодні не зміг би перемогти — його максимальний показник становить 35%. Для порівняння: Тимошенко, якщо її підтримають Мороз і Симоненко, могла б сьогодні набрати близько 11%. Якщо Мороз зніме свою кандидатуру на користь Симоненка, то за лідера КПУ готові проголосувати до 17%.

Таким чином, при збереженні нинішніх тенденцій, перемогти в першому турі нікому з представників опозиції не вдасться, тож її головним завданням буде не допустити виходу в другий тур кандидата від влади. Оскільки для Ющенка вихід у другий тур практично гарантований, в інтересах опозиції (і особисто Ющенка) — забезпечити в першому турі підтримку Симоненка (це можливо за рахунок електорату Мороза, котрий, певне, навряд чи виставить свою кандидатуру — третя поразка стала б несправедливим фіналом для політика його масштабу). Тимошенко, котрій вийти в другий тур буде важко, не має широкого поля для маневру в рамках «четвірки». Малоймовірно, що вона зніме свою кандидатуру на користь комуністів, тож майже приречена домовлятися з Ющенком.

Ресурс опозиції: потенціал невдоволення чинною владою; значимий багаж позитива, нагромаджений Ющенком у період прем’єрства й Тимошенко на посадах віце-прем’єра й голови бюджетного комітету ВР; відносно високий і стабільний президентський рейтинг Ющенка й Симоненка; можливість підтримки Ющенка донецькими.

Випробування для опозиції — готовність і спроможність її лідерів до узгоджених дій; запланований на осінь тест на «проросійськість» Ющенка (позиція його блоку щодо газотранспортного консорціуму та Єдиного економічного простору).

Абсолютно обгрунтованими є претензії опозиції до чинної влади. Таку владу справді потрібно змінювати. У принципі, не настільки важливо, ким персонально необхідно замінити Л.Кучму. Важливіше інше — влада повинна оновитися по суті. Новий лідер повинен переконливо показати всім (народу, старій владі й, головне, владі новій), що так керувати країною не можна, це неприйнятно й карано.

Безсумнівно, потрібно змінювати й систему влади. Важко не погодитися з Ющенком, котрий не хоче, щоб його діти залежали від Президента, навіть якщо той дуже добрий. Проте Віктор Андрійович протягом року чомусь не вніс на розгляд парламенту законопроект про перерозподіл (обмеження) президентських повноважень, більше того — він, напевне, досі чітко не визначив свою позицію з цього питання і віддає перевагу ухильним відповідям на прямі запитання журналістів.

У кожному разі, незалежно від результату виборів, свою позитивну роль лідери опозиції (Тимошенко, Симоненко, Мороз) уже відіграли. Завдяки їхнім зусиллям і, передусім, Юлії Володимирівни, за останні півтора-два роки й у практиці політичної боротьби, й у свідомості народу вдалося утвердити ставлення до опозиції як до життєво важливої інституції держави. І за це їм повинні бути вдячні не лише всі ми, громадяни країни, а й представники нинішньої влади, котрі завтра чи післязавтра неодмінно опиняться в опозиції.

Вичерпала себе влада, але близька до цього й опозиція. У майбутніх баталіях навколо політичної реформи ця тенденція поглибиться. Ловлю себе на думці, що, заповнюючи опитувальну анкету з запропонованими кандидатами у президенти, скоріш за все, поставив би хрестик у графі «проти всіх» — за владу точно не голосуватиму, але й серед нинішніх лідерів опозиції рятівника нації не бачу. Як не бачать у жодному з них майбутнього Президента України ні в Москві, ні у Варшаві, ні в Берліні, ні у Вашингтоні.

Народ

А тепер давайте подивимося на таблицю 2. Наведені в ній цифри волають про конституційне та правове невігластво населення (до речі, саме з ним Президент вирішив обговорити складні конструкції реформи Основного Закону). Правда, ті самі цифри свідчать, що декларативне джерело влади інтуїтивно непогано розібралося в тому, як розпайовано владу в Україні, й із повним правом відвів собі цілком адекватне реальній картині місце. Але час від часу небожителі зобов’язані «проходити через урну», і це, мабуть, єдина реальна можливість населення відчути себе джерелом влади.

Для громадян України ці вибори будуть інакшими. Час віри в майбутні звершення загадкових обранців в ім’я народу минув. У владі побували всі нинішні претенденти, і про кожного з них можна судити за справами. Разом із довірою до слова минулася довіра до гасел і програм. Почасти обиратимуть, оцінюючи зроблене, почасти — не зроблене: помилки, зловживання, афери...

Настрій людей у день виборів угадати неважко — він визначається реаліями їхнього життя, про які сказано багато. Зупинимося лише на двох, але фокусних, у яких зосереджується й результується все інше, — безправ’я та відсутність соціальної перспективи. Переважна більшість громадян упевнена, що в країні не забезпечено їхні основні, життєво важливі конституційні права: на працю й можливість своєю працею заробляти на життя (78,5%); на достатній життєвий рівень свій і родини (89,9%); на охорону здоров’я (80%); на соціальний захист (78,2%); на житло (74,7%); на освіту (71,1%). 76% громадян не бачить нині в Україні перспектив для себе; 68,2% — і для своїх дітей, не будучи впевненими в тому, що, живучи в рідній країні, вони матимуть захист від зазіхань на їхні права та свободи. Кожен п’ятий (20,8%) українець не впевнений у тому, що його діти будуть вдячні йому за те, що він дав їм життя.

У своїх нещастях люди, здебільшого виправдано, звинувачують владу. І не тому, що вони патерналісти, у чому влада звинувачує кожного, хто претендує на допомогу держави. Урешті-решт, платники податків наймають владу саме для допомоги собі. Крім того, допомоги у вигляді субсидій, виплат і пільг чекають лише 15,6% громадян, та й то — тільки для малозабезпечених (пригадаємо, що бідних, навіть за офіційними даними, у нас значно більше). Інші чекають робочих місць (19,4%), нормального рівня зарплат (54,6%), нормальних умов для підприємництва (5,0%), кредитів на нормальних умовах (3,2%). Влада цього забезпечити не спромоглася. Та й не прагнула. Занадто довго убожіючий народ спостерігав бурхливе зростання добробуту влади, занадто довго його тримали за «боввана» в польському преферансі, то заспокоюючи черговими обіцянками, то лякаючи черговим ворогом реформ: лівими, парламентом, західними радниками...

Влада зробила все, щоб викликати в переважної більшості своїх громадян стійке неприйняття. Підтримка дій центральних органів влади протягом останніх років не піднімається вище 5—8%. Довіри до влади немає, поваги — теж. Народ відчужений від влади гранично, впливу на неї не має, не вважає себе її джерелом. 83,7% громадян упевнені, що не мають ані найменшого впливу на центральну владу, 79% — на місцеву; 86,2% — не почуваються господарями своєї держави; лише 3,5% — думають, що їм реально належить влада в Україні.

Тож не дивно, що переважна більшість громадян країни не хоче бачити майбутнім президентом країни кандидата від влади. Передусім — нині діючого Президента. 81,6% опитаних не підтримали б внесення змін у законодавство, які дозволили б обрання Л.Кучми президентом на третій термін поспіль; 77,8% — негативно поставилися б до висування його кандидатури на виборах-2004, навіть якби для цього знайшлися законні підстави; 69,6% — підтримали б добровільну відставку Л.Кучми.

За будь-якого іншого кандидата, якого підтримує чинна влада, обов’язково проголосували б лише 11,3% майбутніх виборців.

Опозиція, зі свого боку, зробила чимало, щоб народ перестав реагувати на її заклики й акції, що закінчуються нічим. На парламентських виборах електорат висловив довіру не провладним силам. Від своїх обранців він чекав перемог, звершень і повалень. Не дочекався. Причини цього були як об’єктивні, так і суб’єктивні. Та хіба за відсутності в країні критичної маси незалежних ЗМІ проста людина може в цьому розібратися? Після виборів минув рік, а люди, як і раніше, не відчули реальної надії на поліпшення ситуації. Її не змогли дати ні влада, ні опозиція.

У результаті, рейтинг довіри владі так і залишився нижче плінтуса, а рівень підтримки акцій протесту опозиції знизився — із 42,9% у серпні минулого року до 38,7% у лютому поточного. Готовність до участі в таких акціях, не вельми висока й у вересні, нині становить лише 7,2%. А враховуючи, що у вересневих акціях справді взяли участь менше третини (31,1%) з тих, що збиралися...

Народ невдоволений життям і владою, він не вельми вдоволений опозицією, але при цьому мовчить. Ні сам по собі, ні під прапорами опозиції до кардинальних дій він вдаватися не збирається. Тим часом, 31 березня минулого року ми переконалися, що сказати своє вагоме слово громадяни спроможні. Проте, народ буде почутий винятково в тому разі, якщо вибори будуть виборами, а не тотальною адмінресурсною фальсифікацією. Сьогодні люди не вірять у чесні вибори майбутнього президента: лише 20,8% вважають, що вони будуть демократичними; понад половину (51%) переконані в протилежному.

Усім зрозуміла ціна цих виборів. Вона еквівалентна не одній долі, не п’яти рокам президентського терміну, а принаймні трьом-чотирьом п’ятирічкам нашого з вами життя. Виборчий бюлетень — це квиток на поїзд, який може довезти до цивілізованого майбутнього, а може — у яке завгодно минуле: радянське, лубочне, корумповане. Надати людям можливість обрати шлях самостійно, не дозволити адмінресурсу й цинічним політтехнологам загнати громадян у теплушки й товарняки, що йдуть у потрібному комусь напрямі — ось головне завдання всіх небайдужих до майбутніх виборів. Розмова про те, як забезпечити їхню прозорість і демократичність — ще попереду, але надовго відкладати її не можна, аби ще раз не вийшло «...як завжди».

Питання про якість виборів надзвичайно важливе, але не менш важливе й питання про якість вибору. Як уже відзначалося, свої шанувальники є в нинішньої влади (11,3%), істотно більше їх в опозиції (28,4%), але решта (60,3%) із своїм героєм досі не визначилися й перебувають в чеканні його виходу на політичну сцену.

Третя сила

Відразу наголосимо: не факт, що дочекаються. Проте масштабна ніша, у якій може з’явитися претендент під умовною назвою «третя сила» чи «темна конячка», існує. Її було намацано й під час парламентських виборів, проте нею бездарно скористалися КОПи, «Жінки за майбутнє» й інші перспективні генерації. Та й сама ніша була вужчою, порядку 30—35%, оскільки на парламентських виборах опозиція, і передусім «Наша Україна», авансувалася народною довірою. На виборах президентських вони вже будуть оцінюватися.

Розраховувати, що населення саме висуне зі своїх рядів нового лідера, котрому надасть вотум довіри, навряд чи варто. Громадянське суспільство в Україні не настільки розвинене, та й найактивніші громадяни вже зосереджені в політичних таборах — влади чи опозиції. Активним пошуком третього кандидата можуть зайнятися кілька сил, причому як внутрішніх, так і зовнішніх.

На перший погляд, ніхто при владі й в опозиції не зацікавлений у появі ще одного, тим паче потужного конкурента. Проте, і в опозиції, й у владі є сили, які, в разі висування єдиного кандидата (від кожного табору), виявляться аутсайдерами й не матимуть бажаного впливу на майбутнього президента. У такій ролі можуть опинитися деякі партії, що входять в опозиційні блоки, або деякі фінансово-промислові групи, з яких складається президентський пул. Вдало знайдений кандидат, спроможний відповідати сподіванням «безгоспного» електорату, може якісно змінити становище тих, хто нині перебуває в тіні щасливіших і харизматичніших, або заможніших і наближеніших колег.

Якщо говорити про зовнішні чинники, то найбільш небайдужа до результатів президентських виборів в Україні сусідня Росія. Кремль вирішує питання з Банковою і нібито виявляє готовність підтримати того, кого буде названо наступником. Проте в Москві не довіряють беззастережно українському Президенту, не підтримують варіант його третього терміну, не бачать гарантованих потенцій обіграти Ющенка, а серед відомого переліку потенційних наступників поки що не знайшли спроможного не обіцяти золоті гори, а виразно з Кремлем про щось домовитися та твердо дотримуватися домовленості. Не в захваті Москва й від Віктора Андрійовича: про всяк випадок заграє з ним помаленьку, але не полюбляє.

У принципі, у Росії небезпідставно вважають, що мають досить важелів, аби змусити будь-якого українського президента себе поважати. І все-таки, політтехнологічним поглядом Москва нишпорить по Україні в пошуках того, кому вона могла б результативно допомогти прийти до влади в стратегічно важливій для неї державі. Росія готова до роботи з конкретним договороспроможним кандидатом.

Набагато меншою мірою до цього схильні Сполучені Штати. Зате вони висловлюють готовність, на відміну від попередніх виборів, серйозніше підійти до проведення жорсткого моніторингу виборчої кампанії та власне процесу волевиявлення. Вони знають ціну українській владі й не в захопленні від кандидатів, котрі представляють опозицію. Людини, яку в Америці вважали б потенційним рятівником України, у Вашингтоні не бачать. Але не можна виключати, що вони її шукають чи почнуть шукати з наближенням виборів.

Навіть за умови практично тотального контролю влади й опозиції (меншою мірою) над ЗМІ, потужної протидії обох таборів появі «третього» кандидата, можливих суперечностей у позиціях США й Росії з цього питання, електоральний чинник, терпіння якого ще довго перевірятиме і влада, й опозиція, може відіграти свою несподівану і, не виключено, вирішальну роль.

Представники обох таборів, у принципі, погоджуються, що час для розкручування когось третього ще є. Більше того, люди при владі вже шукають варіант прохідного кандидата, за яким можна сховатись і зберегтися після 2004 р. Тому існує загроза лже-«третьої сили» (варіанти — силовик, губернатор, молодий реформатор тощо). Опозиція свої цілі маскувати не збирається, але лідери її другого ешелону теж опрацьовують запасні варіанти на випадок, якщо їхні перші номери втратять шанси чи ініціативу.

Проте, сьогодні запитання без відповіді одне: хто ця людина? Хто спроможний здобути симпатії електорату, не представляючи при цьому ні владу, ні опозицію? Хто має досить незаплямоване минуле і спроможний переконливо сказати щось нове про майбутнє? У кому Росія побачить людину слова, а Америка — людину справи?

Попит на кандидата від умовного, рівновіддаленого від влади й опозиції, центру є. В умовах ринкової економіки попит неминуче породжує пропозицію. Ми поки що живемо в країні з перехідною економікою та перехідною політикою. Передвиборний політичний ринок ще має запас часу на реагування, й він не такий і малий. Осінь — час театральних прем’єр. Почекаємо.