Транзитний термінал

Поділитися
Куди приведе позаблокова політика України?

Навесні 2010-го Віктор Янукович прийняв рішення відмовитися від курсу на вступ України до НАТО і проголосив політику позаблоковості. Верховна Рада закріпила її юридично, ухваливши закон «Про основи внутрішньої та зовнішньої політики». Минуло два роки. Що змінилося за цей час? Як статус позаблоковості позначився на безпеці України? І чи стали ми, українці, почуватися в більшій безпеці? З боку представників правлячої партії та виконавчих органів влади звучать заспокійливі слова. Експерти ж вважають: хоча тема позаблоковості й не займає перших шпальт газет, ця політика не знизила, а посилила для нашої країни гостроту проблеми забезпечення своєї безпеки.

Виступаючи на Міжнародному форумі «Позаблокова політика України в європейському контексті», організованому Інститутом світової політики та Офісом зв’язку НАТО, апологети зовнішньополітичного курсу президента Януковича говорили, що на міжнародній арені «вдалося досягти стабілізації у відносинах із найбільшими партнерами», а всередині країни «стало більше суспільної злагоди та взаєморозуміння». Перший заступник секретаря РНБОУ Олександр Медведько навіть пов’язав позаблоковість зі зростанням товарообігу України з Росією та ЄС. Член Партії регіонів, заступник голови парламентського комітету із закордонних справ Леонід Кожара, у свою чергу, запевняв, що завдяки цьому статусові Україна отримала можливість головувати в ОБСЄ у 2013 році! А міністр закордонних справ Костянтин Грищенко вважає, що позаблоковість дозволила нашій країні бути більш нейтральною під час недавнього українського головування в комітеті міністрів Ради Європи і що так буде і в ОБСЄ.

Ухваливши рішення про позаблоковість, Київ справді на певний час збив температуру у своїх відносинах із Москвою. Але щедрого подарунка українського президента ніхто не оцінив. Ні Захід, який зафіксував у 2008-му на Бухарестському саміті НАТО можливість майбутнього членства України в альянсі, ні Росія, що підштовхує Київ до вступу в Митний союз і активнішої військової співпраці у рамках СНД. Сьогодні Україна має напружені відносини з ЄС і США, українсько-російські відносини знову переживають кризу, а в нашої країни немає зовнішніх гарантій її суверенітету та територіальної цілісності. І вже абсолютно точно такими не є положення Будапештського меморандуму, який передбачає тільки проведення консультацій.

Можна назвати й інші негативні аспекти політики позаблоковості. Зокрема, вона ускладнює процес реформування армії. Реалізовуючи курс на вступ у НАТО, Україна орієнтувалася на те, щоб стати в майбутньому частиною колективної системи безпеки. Тепер ми мусимо спиратися на власні фінансові ресурси й технічні можливості. А це вже зовсім інші гроші. Яких, до речі, немає в українському бюджеті. За словами колишнього міністра закордонних справ Володимира Огризка, «нейтральна Швеція на свою оборону щорічно виділяє 5 млрд. євро. Україні потрібно витратити близько 22 млрд. євро. А ми витрачаємо один млрд. євро».

Відкритим залишається й питання, як співвідноситься позаблоковість із політикою євроінтеграції. Декларований зовнішньополітичний пріоритет України - членство в Європейському Союзі. Але Лісабонська угода прописує обов’язкову колективну відповідальність країн-членів ЄС: якщо одна з них стане жертвою агресії, то інші зобов’язані надати допомогу й підтримку всіма можливими засобами. Чи піде на це позаблокова Україна? Але ж навіть Швеція і Фінляндія після вступу до Європейського Союзу відходять від своєї політики нейтралітету. Держсекретар фінського МЗС Пертті Торстіла констатував: «Ще в 1995 році, коли Фінляндія разом із Австрією та Швецією приєдналися до Євросоюзу, ми сказали «до побачення» нашій нейтральності. Ми не можемо бути нейтральними в рамках Європейського Союзу»…

Обравши роль позаблокової держави, нині Україна ввійшла в зону перманентної турбулентності. Хоча Леонід Кожара й запевняє, буцім «не справдилися прогнози, що позаблоковий статус означає входження в «сіру зону», - ця заява не відповідає дійсності. Що визнає й сам український президент. У своєму щорічному посланні до Верховної Ради Віктор Янукович констатував: позаблокова Україна перебуває в «сірій зоні», яка існує між «НАТО/ЄС, з одного боку, і Росією з афілійованими з нею структурами (ОДКБ, ЄврАзЄС, Митний союз та ін.)» з іншого. А, як зазначив заступник міністра закордонних справ Чехії Іржі Шнайдер, «дуже небезпечно розглядати країну як «міст» у питання безпеки. Мостом інколи проходять танки»…

Не входячи до жодного з військово-політичних союзів, Україна не тільки продовжує бути об’єктом міжнародної політики, а й фактично залишається наодинці з потенційними загрозами. Противники позаблокового статусу вважають, що «не можна забезпечити свою безпеку поза будь-якою системою безпеки». Та й заступник начальника Генштабу ЗС України Григорій Саковський, у свою чергу, визнає: «Жодна країна світу не здатна самостійно забезпечити свою безпеку». Тому сьогодні дипломати, військові, експерти для посилення безпеки країни мусять вишукувати різні способи. Адже участь у миротворчих операціях НАТО, про які так часто люблять згадувати апологети позаблоковості, забезпечення безпеки в гарячих точках планети - самій Україні безпеки не гарантує.

«Україна готова співпрацювати з альянсом настільки глибоко, наскільки альянс хоче співпрацювати з нами, беручи до уваги наш статус», - така сьогоднішня позиція Києва. За словами представників альянсу та українських органів влади, співпраця йде навіть активніше, ніж у часи президента Віктора Ющенка. Перевезення вантажів НАТО українською військово-транспортною авіацією, участь наших солдатів в операціях Північноатлантичного альянсу, проведення спільних навчань не тільки дозволяють Києву продовжувати домагатися взаємосумісності, а й не дають зачинити двері до цієї організації.

Сьогодні в Києві багато хто розглядає позаблоковість як тимчасовий, а не постійний статус. Колишній заступник міністра закордонних справ Олександр Чалий констатує: «На рівнях виконавчої влади в неї не вірять, розглядаючи її як тактичне рішення». І на форумі практично всі його учасники погоджувалися з тим, що позаблоковість - це «транзитна» ланка, проміжний етап від політики євроатлантичної інтеграції до політики або постійного нейтралітету, або євразійської інтеграції, або… вступу до НАТО.

То яким буде вибір України у середньо- і довгостроковій перспективі? Багато що залежить від політичного керівництва країни. Як два роки тому, без обговорення, докладних розрахунків, воно прийняло рішення про зміну зовнішньополітичного курсу, так само через кілька років президент знову може прийняти рішення відмовитися від політики позаблоковості й оголосити новий вектор розвитку. Втім, якщо таке й станеться, то не в найближчому майбутньому. Погодимося з думкою заступника директора Центру Разумкова Валерія Чалого, який вважає, що «у середньостроковій перспективі повернутися до політики вступу в НАТО неможливо».

Причин, із яких у Києві не відмовляться від позаблоковості, кілька. Одна з них полягає в тому, що малоймовірно, аби найближчими роками вдалося змінити політику європейських країн: позаблоковість на даному етапі задовольняє наших партнерів - Сполучені Штати і Європейський Союз. Хай дедалі менше, але цей статус поки що влаштовує й Росію. Як зазначив один із експертів, «щоб розірвати цю злагоду, необхідно дуже постаратися. Це буде надзвичайно непросто, якщо взагалі можливо». Та й чи є в української влади бажання взяти на себе таку відповідальність? Тим більше що позаблоковий статус дає Києву поле для маневру на геополітичній дошці. З одного боку, він дозволяє активно співпрацювати з НАТО без серйозних зобов’язань проводити демократичні реформи, з іншого - допомагає відбиватися від російських пропозицій тісніше співпрацювати з ОДКБ.

Але колись Києву доведеться зробити вибір. Цього хочуть і на Сході, і на Заході. Зокрема і в Німеччині, де свого часу не підтримали Києва у його бажанні отримати План дій щодо членства в НАТО. Тепер у Берліні хочуть зрозуміти не тільки, що таке позаблоковість, а й куди рухається Україна. Колишній міністр закордонних справ НДР Маркус Мекель, як і багато інших представників країн - членів ЄС, говорив на форумі: «Ключовим питанням є те, яку орієнтацію бажає мати Україна». І погодимося зі словами цього шанованого німецького політика, який стверджує, що «безпека - це не ізольоване питання. Не можна його розглядати поза контекстом інших питань розвитку держави». Вибирати ж необхідно між Європою й Азією, демократією та авторитаризмом, верховенством права і беззаконням, високим рівнем життя та вбогістю. Але, як справедливо зазначив колишній очільник польського МЗС Адам Ротфельд, лише справжні лідери, виходячи зі стратегічного бачення, приймають правильні рішення.

Поки що Україна залишається буферною зоною між Європейським Союзом і Росією, за 21 рік своєї незалежності так і не зробивши остаточного цивілізаційного вибору свого шляху розвитку.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі