Того, хто похитнувся, — підштовхни?

Цього засідання Синоду чекали, наче наступної серії детектива, - адже попередня серія закінчилася, як заведено, на найцікавішому місці. Чутки про те, що «Синод готується таємно», став явою, ще перш ніж можна було щось підготувати. Реакція предстоятеля на свою «недієздатність» і тривалий «бюлетень», на якому його намагаються утримати турботливі підлеглі, як і годиться за законом архієпископа Ньютона, викликала протидію - офіційні особи «неофіційно» взяли під сумнів. Що? Та все! І те, що предстоятель «має повноваження не погодитися з рішенням Синоду», і те, що він це зробив самостійно, і те, що він це зробив абсолютно свідомо, і навіть те, що він узагалі це зробив. Те, що починалося трагічно - УПЦ мало не втратила предстоятеля, - продовжувалося драматично: жалісливі підлеглі рвонули на всі боки ковдру з іще теплої постелі. Потім сюжет почав дрейфувати у бік детективу - замелькали економічні зловживання та схована в надійній кишені печатка, якої ніхто й не думає повертати. Але наступна серія виявилася вже не детективом, а комедією дель арте. У кожному разі, у фіналі нової - та аж ніяк не останньої, слід гадати, - дії віршомаз П’єро отримує визначені йому законами жанру зо два дзвінких ляпаси. А шанована публіка завмирає, передбачаючи наявність за лаштунками Карабаса-Барабаса з його знаменитим батогом із кількома хвостами. Густі бороди, облачення, панагії, церковні й лікарняні інтер’єри не додають дійству ні благоліпності, ні сподівання на милосердний фінал, ні навіть звичайної пристойності.

Не слід звинувачувати автора цих рядків у цинізмі і, як це тепер заведено, «антицерковності» - не моя вина, що картина відкривається така цинічна: живого предстоятеля, що перебуває при здоровому глузді, викреслюють зі списку діючих. Нехтують його волю. Ділять його повноваження. Спішно розправляються з його людьми. Все це під чуйним керівництвом закордонних, але дуже зацікавлених колег, акомпанемент мовчання більшості «своїх» та плутані коментарі «офіційних осіб». Вони це роблять неохоче. Говорять мало, погано зводячи кінці з кінцями. Що залишає безліч можливостей для тлумачень, різночитань і коментарів неофіційних. Ось в УПЦ КП, наприклад, охоче коментують. Для них те, що відбувається, прямо подарунок. Повторюється двадцятилітньої давності історія з відстороненням патріарха Філарета - коментатори задоволено смакують аналогії, на відмінностях не акцентуюючи. Кажуть, в УПЦ КП вже готові прийняти всіх, хто внаслідок скандалу втратить своє місце в УПЦ.

Немає підстав сумніватися, що на такий відважний крок - ослухатися свого предстоятеля - українські єпископи-фрондери могли піти, лише заручившись підтримкою вищого керівництва. Власне, про те, що вони цю підтримку отримали, стало зрозуміло ще тоді, коли патріарх Московський ніби мимохіть згадав про «недієздатність» недужого митрополита Київського.

Однак ситуація склалася доволі груба, і до кінця незрозуміло, що може виграти в результаті Москва. Невже там справді так бояться «автокефалістів»? Чи муляє око постать митрополита Київського? Надто любимий паствою - що особливо відчувається під час патріарших візитів в українські єпархії, які викликають у народі значно менше ажіотажу, ніж візити митрополита Київського? Надто сильно впливає на українську владу, якій останнім часом щось надокучила патріарша опіка? Надто уважний до сумнівної «молоді»? Можливо, у цьому контексті Москві коли й не вигідніше, то принаймні спокійніше було б мати в Києві маріонеткового митрополита, який, без підтримки в церковних масах і українському політикумі, сидів би на Печерських пагорбах, як в облозі, і пам’ятав би, що вся надія - тільки на Москву. Заохочуючи вже багато років чвари в українському єпископаті, Московська патріархія «поділяючи - панує». Але рано чи пізно поділюване може нарешті поділитися. А якщо вона таки зруйнується, ця тендітна, майже ефемерна єдність - хто й що від цього виграє?

Тим, хто з обов’язку служби зобов’язаний у цій ситуації зберігати пристойність, не заздрю. Важко вийти на публіку й не моргнувши оком пояснити, чому критику рішень Синоду (що складається з людей, з яких жоден не є Папою Римським) названо «антицерковною діяльністю». Або підбирати слова виправдання того факту, що, всупереч волі предстоятеля, Синод усе-таки зібрався. В офіційних коментарях більш-менш чітко сформульовано дві позиції: потреба управляти церквою в її повсякденному житті та необхідність підготуватися до святкування 20-річчя перебування митрополита Володимира на Київській кафедрі. Тобто єпископат відмовляється слухатися свого предстоятеля не через норовливість, а з високою метою - як слід ушанувати його в знаменний день. Сюрприз готують, слід гадати. А щодо вирішення нагальних «поточних питань церковного життя», то, фактично, єдиним питанням, винесеним і блискуче вирішеним на Синоді, була персона архієпископа Олександра Драбинка.

Сподіваюся, читач вибачить, коли не стану тут переказувати плітки про «аморальний спосіб життя» владики, про його «хамські вибрики» та цитувати саркастичні віршики владики про колег по служінні. Всього цього більш ніж досить в Інтернеті, куди й відсилаю не дуже гидливих. Давно відомо, що в молодого владики - маса недоброзичливців із-поміж владик «старих». Власне, причини їхньої до нього нелюбові було описано зо два роки тому в листі, надісланому українськими владиками своїм побратимам у РПЦ перед виборами патріарха Московського. Він містив докладні скарги на його «неповагу до старших», прагнення «порулити» від імені митрополита Київського, а також - і це, до речі, цікаво - в ньому йшлося про «чехарду» зі створенням нових єпархій і призначеннями «молодих єпископів», чия репутація, звичайно, «сумнівна».

«Створення нових єпархій», які з’являлися в результаті поділу наявних, звісно, нікому зі «старих» єпископів сподобатися не могло. Між іншим, перед самою хворобою предстоятеля УПЦ ходили розмови, що на новому Синоді може бути розглянуте питання поділу Одеської митрополії. Тобто глибока особиста антипатія митрополита Одеського до архієпископа Олександра набирає ще й цілком матеріального мотиву.

Не беруся давати оцінку особистим рисам нинішнього секретаря митрополита Київського, але ті ініціативи, котрі йому приписують, наприклад осуд «політичного православ’я», відмова від пропаганди «Русского мира» всередині церкви, утвердження автономного статусу УПЦ де-юре й приведення внутріцерковних документів у відповідність до цього статусу, - навряд чи можна зарахувати до розряду «обурливих». У крайньому разі, вони спірні. А церква так і не змогла прийняти загального й остаточного рішення з цих позицій. Їх принесли в жертву «єдності». Ви знаєте, вона така слабка, що не дозволяє ні Синоду, ні навіть Архієрейському собору приймати важливі для церкви рішення. Митрополит Володимир, який поставив перед собою як завдання номер один саме «збереження єдності», при кожній загрозі цій «єдності» волів робити крок назад. Відкриваючи своїм колегам можливість себе цим шантажувати. Саме тому, що багато важливих питань через відсутність єдності в УПЦ було відкладено, з нинішньої скандальної ситуації викараскатися буде нелегко, тим більше - без втрат. На час випробування владою УПЦ таки зберегла єдність - як конгломерат удільних князівств, без чіткої системи управління, без Статуту, без бажання більшості єпископів створювати якусь загальну церковну політику або хоча б розробити загальне бачення розвитку церкви. Більшість єпископату влаштовує статус-кво, і тому кожен, хто спробує його порушити, ризикує стати головним героєм скандалу.

Офіційно секретаря митрополита Київського обвинувачують у тому, що він, скориставшись безпомічним станом предстоятеля, видає свої бажання за його волю. Що відкриває майже нескінченні можливості для спекуляцій. Але навіть якщо припустити найгірше (що предстоятель справді недієздатний і сподівань на його повернення - жодних), то єпископат діяв би трохи інакше: було б призначено намісника, якомога швидше скликано Собор для виборів нового предстоятеля.

Єпископи цього не роблять. Вони скликають Синод, причому тільки для того, аби відшмагати на ньому свого співбрата. «Він заслужив», - повторюють усі коментатори, від Кураєва до митрополита Митрофана, який управляє Київською митрополією. Що ж, їм видніше. Може, й заслужив. Але, даруйте, якщо йдеться не мало не багато про «хулу на Духа Святого», то він заслужив не виведення зі складу Синоду й не позбавлення посади голови ВЗЦЗ УПЦ. Позбавлення сану він заслужив із наступним засланням у віддалений монастир для замолювання гріхів. Але в коментарях офіційні особи заспокоюють публіку: не хвилюйтеся, ми його просто трохи покартали, ми сподіваємося, він запам’ятає урок, він же залишається вікарним єпископом і секретарем митрополита Київського. Формулювання «хула на Духа Святого» - це, знаєте, метафора. Але, вибачте, журнал Синоду - не збірка поезії. Та коли опальний єпископ спробує смикатися, з такою «метафорою» в біографії і до позбавлення сану недалеко. До речі, те, що митрополит Володимир підписав ці рішення Синоду (чи теж «секретар примусив»?) пов’язують саме з його побоюваннями за долю протеже. Зрештою, той молодий, енергійний, не позбавлений здібностей та амбіцій, у нього є шанси дожити до кращих днів, а тепер йому треба вийти з пригоди із найменшими втратами для репутації.

Можливо, це так. Для всіх нас було б краще, якби це було так. Бо інакше дуже важко пояснити, чому предстоятель УПЦ підписав журнали Синоду, який зібрався всупереч його волі, на що є також ним підписаний документ. Небажання йти проти «соборного розуму церкви», втіленого в Синоді? Ще один жест доброї волі у бік «церковної єдності-за-будь-яку-ціну?»

До речі, нинішня історія має ввійти в підручники з предмета «релігійна журналістика», якщо його колись введуть у програми журфаків і/або духовних академій. Церква не може й не повинна вивалювати все, як на сповіді, на сторінки та екрани ЗМІ, як радять надто гарячі голови. З багатьох причин, головна з яких - відповідальність за віру мільйонів людей, вона не повинна стати заручником суто людських вад священноначалія. Але невідання, в якому свідомо і вперто тримає своїх вірних керівництво УПЦ, прагнення оголошувати «антицерковним» будь-яке ЗМІ, яке дозволяє собі критичні публікації, «хулою на Духа Святого» - критику на адресу тих чи інших своїх рішень, породжувані невіданням чутки й плітки, компромат на фігурантів скандалу, що «зливається» церковними ж каналами, на наших очах убивають репутацію церкви в суспільстві.

На те, що відбувається, вірні дивляться з гірким подивом - незалежно від того, чиї ідеологічні позиції їм ближчі. Єдність, за яку всю свою кар’єру предстоятеля так турбувався Блаженніший, у цьому світлі виглядає вже зовсім інакше. Адже церква - це не «громадянське суспільство», де влада перебуває під постійним пресингом, підозрою, критикою й загрозою бути переобраною. Тут має панувати гармонія, побудована на авторитеті й слухняності. Адже люди, які зібралися на Синод, можливо, й дбають про якісь не до кінця зрозумілі пастві інтереси церкви, але при цьому порушують найпростіші принципи людської порядності. Та й із слухняністю щось не так, - адже предстоятель церкви не благословив збиратися на Синод без його участі. А вони зібралися.

Ослухавшись свого предстоятеля, владики церкви поставили під сумнів у принципі категорію слухняності. Якщо вони ослухалися, то чому решта мають бути слухняні? Якщо вони нехтують принципами порядності «в ситуації, що склалася», то чому решта мають вважати їх непорушними? Адже «ситуації» в кожного трапляються.

Просто дуже хотілося зробити те, чого робити, взагалі-то, не можна. Не можна, за канонами, відсторонити предстоятеля від управління церквою, доки він живий. Не можна вважати «недієздатною» людину без виправленого за формою медичного висновку. Не можна нехтувати ієрархією та слухняністю. Не можна просто взяти і публічно відшмагати архієрея, не надавши жодних доказів його вини, віддавши це на відкуп записним інтернет-пліткарям. І етикою теж нехтувати не можна. Але дуже хотілося. І виявилося, що в такому разі - можна. Розумієте? Можна! Усе можна, якщо комусь це потрібно, а то й взагалі - «політично необхідно».

Але не псуватимемо спектакль тінню Достоєвського та його «проклятими запитаннями». Додивімося до кінця - і хай поможе нам Бог.