ТІНЬ ПЕРЕМОГИ

Політична боротьба в Україні давно перестала бути боротьбою особистостей або змаганням програм. Ми можемо лише здогадуватися, як той або інший кандидат (у разі його перемоги восени нинішнього року) має намір проводити військову, пенсійну чи територіально-адміністративну реформу і чи має він намір проводити їх взагалі. Нам залишається тільки висловлювати припущення, як саме майбутній глава держави вибудовуватиме свої відносини з Кремлем і Білим домом. Усі потенційні претенденти на президентську посаду на кожне болюче запитання або відповідають ухильно, або не відповідають зовсім. Тому було б помилкою вважати, що, скажімо, Віктор Андрійович (ставши новим відповідальним квартиронаймачем апартаментів на Банковій) обов’язково спорудить на східному кордоні Велику Конотопську стіну, а на західному — вимостить автобан для натовських танків. Або що Віктор Федорович, підвищившись у ранзі, повісить у себе в кабінеті портрет Путіна і доб’ється негайного виведення нашого військового контингенту з Іраку. «Американський костюм» Ющенка і «московський прикид» Януковича — не більше ніж вбрання для передвиборного карнавалу, зшите для двох Вікторів майстровитими закрійниками з Банкової.

Політична боротьба в Україні — передусім бій технологій. Чорних і білих, мудрих і примітивних, новітніх і добре забутих старих. Нав’язуване виборцеві протиставлення «буржуазного націоналіста, фінансованого Заходом», і «тверезого політика, котрий виступає за дружбу з Росією», — нескладний пропагандистський прийом, який апробовано в 94-му і який, очевидячки, не до кінця втратив актуальність сьогодні.

Утім, використання лише цієї моделі не гарантує владі успіх. Десять років тому з погляду технології все було трохи простіше. До виборів — рукою подати. Тим часом так і незрозуміло, чи буде саме Віктор Янукович «тверезомислячим інтегратором», який опонує «прозахідному націоналістові» Ющенку.

Віктор Федорович, на чиє розкручування вже витрачено сили й кошти, наскільки можна судити, досі мало кого влаштовує як єдиний кандидат від влади.

Зважаючи на все, Янукович не дуже влаштовує Кучму. Люди, котрі потрапляють у головний кабінет країни (сторожко озираючись і закочуючи очі), пошепки розповідають, якими словами Президент відгукується про ділові й особисті риси прем’єра. А публічна активність, яку демонструє останнім часом Леонід Данилович, наводить скептиків на думку, що глава держави остаточно зневірився в офіційному наступникові й усе ще не втрачає надії спробувати щастя самостійно.

Зважаючи на все, Янукович не дуже влаштовує Москву. За розповідями людей обізнаних, багато хто в Кремлі сумнівається у достатній лояльності й передбачуваності ставленика донецького клану. У його готовності виявитися слухняним кремлівським намісником. У його здатності встояти перед спокусою перетворити країну на великий Донбас, на величезну вотчину. У Білокам’яній побоюються, що при Януковичі-президентові рівень політичного впливу на Україну залежатиме виключно від рівня матеріальної зацікавленості глави держави. І підозрюють, що апетити Віктора Федоровича виявляться серйознішими за апетити Леоніда Даниловича.

Зважаючи на все, Янукович не дуже влаштовує партнерів по коаліції. Інакше не було б демаршів із боку Валерія Пустовойтенка, Анатолія Кінаха та Сергія Тігіпка, обережних, але дуже симптоматичних.

Зважаючи на все, Янукович не дуже влаштовує Віктора Медведчука, який мусить займатися, за відсутності кращого варіанту, його кампанією взагалі й відбілюванням його репутації зокрема. Можливо, тому тональність матеріалів про прем’єра в есдеківських мас-медіа когось змусила припустити, що глава президентської адміністрації не так «відмиває» главу уряду, як «топить» його.

Практично всі, від кого так чи інакше залежить можлива перемога Януковича, не довіряють йому сьогодні й побоюються його завтрашнього. І, найголовніше, у всіх зростають сумніви в його здатності стати справжньою альтернативою Ющенку прийдешньої осені. Бо реальний рейтинг прем’єра, який мав би стрімко й істотно зростати, насправді повагом, але невблаганно падає.

Чи залишиться Янукович єдиним кандидатом від влади? Якщо ні, то хто займе його місце? Наскільки велика можливість висунення Кучми? Чи влада, як і раніше, ставить на політичну реформу, і яким чином плани Банкової коригуватимуться у разі реалізації (провалу) конституційних перетворень? Очікувалося, що відповіді на всі ці запитання країна отримає ще в березні. Але надворі — вже червень, визначеності не більшає, а прогнозів і чуток не меншає.

Відповідно до однієї з останніх пліток, головний технолог країни Віктор Медведчук остаточно поставив хрест на проекті «Янукович-президент» і всерйоз узявся за проект «Мороз-президент».

На нашу думку, версія досить смілива й не досить правдоподібна. Але, позаяк дедалі більше найрізноманітнішого народу всерйоз береться за її вивчення, ми також візьмемося за її відпрацювання. Отже, спробуємо відповісти на два запитання. Чи можливий альянс влади й лідера соціалістів? І чи стане такий союз гарантією перемоги Олександра Олександровича?

Чи є глава СПУ постаттю, яка влаштовувала б Кучму? Путіна? Медведчука? У всіх трьох випадках відповідь буде негативною. Ризикнемо припустити: для Кремля Мороз — кандидат ще менш бажаний, ніж Янукович. І не лише тому, що він виступив проти ЄЕП і в деяких московських колах має репутацію «червоного націоналіста». Керівництво Росії не любить лівих і не довіряє їм. Виступати в ролі лобіста Мороза свого часу начебто намагався Олександр Волошин, але належного розуміння у високих кабінетах, наскільки відомо, не мав.

Чи схожий Олександр Мороз на людину, якій Леонід Кучма ризикнув би довірити своє безхмарне майбутнє? Безумовно, ні. Вся історія взаємин цих двох людей — історія обопільної недовіри. А «касетний скандал» став тією прірвою, переступити через яку вони — Олександр Олександрович і Леонід Данилович — не змогли б, навіть якби дуже захотіли.

Чи можливе встановлення надійних партнерських стосунків між Морозом і Медведчуком? Дуже сумнівно. Було б необачно говорити про їхнє реальне зближення, спираючись лише на досвід співпраці двох політиків під час просування конституційних перетворень. Наважимося лише припустити: відмінність Олександра Олександровича від Віктора Володимировича полягала в тому, що для першого політична реформа була все-таки причиною, а для другого — приводом. Лідер СПУ і глава АП сумлінно намагалися використовувати один одного, просто в Медведчука це, здається, виходило трохи краще. Але змова між ними майже напевно неможлива. Навіть якщо взяти на віру все те, що сьогодні говориться і пишеться про вождя соціалістів, навряд чи він ризикнув би дати Медведчукові гарантії, яких той від нього чекає. А навіть якби й дав, то Медведчук навряд чи повірив би йому.

Якщо міркувати цілком цинічно, то Мороз не може бути вигідний Медведчуку і з суто технологічного погляду. Він не досить проросійський для Москви, не досить прозахідний для Вашингтона, не досить лівий для Східної України і не досить ліберальний для України Західної. Не розмірковуватимемо про те, наскільки глибоко Мороз загрався з Медведчуком під час конституційної реформи, у нас на це немає ані морального права, ані юридичних підстав. Але навіть якщо всі підозри необгрунтовані — і в політикумі, і в суспільстві репутація глибоко морального політика Мороза вже трохи підмочена. І з цим доведеться рахуватися як самому Олександру Олександровичу, так і тим, хто захоче на нього поставити.

Виходячи з сьогоднішніх передвиборних розкладів, Мороз — непрохідний кандидат. Без підтримки влади він не в змозі перемогти. А прийнявши таку допомогу, він здатний програти все — не лише вибори, а й партію, повагу колег, довіру виборців, політичне майбутнє і політичне минуле.

Суто теоретичні шанси на перемогу в Мороза могли б бути лише в тому разі, якби він виявився єдиним кандидатом від лівого блоку. Але висунення його не тільки від СПУ, а й від КПУ — так само неможливе, як і «призначення» Олександра Олександровича наступником Леоніда Даниловича. Це підтвердили і недавні переговори між керівництвом двох партій. Начштабу СПУ, Йосип Вінський, звертаючись до колег із Компартії, намагався переконати їх: підтримка Мороза — єдиний вихід для комуністів, якщо їх цікавить перемога, а не участь.

Але вся річ у тому, що комуністів цілком влаштовує участь. Ні для кого не секрет, що (з погляду технології) у другому турі президентської кампанії Симоненко вкрай бажаний «партнер-суперник» і для Ющенка, і для кандидата від влади, хоч би хто ним у результаті виявився. Це означає — висуванець від КПУ фактично убезпечив себе від «зняття з пробігу». І він зможе домогтися цілком пристойного підсумкового результату, який гарантує непоганий плацдарм у переддень украй важливих для Компартії виборів-2006. Водночас неучасть представника комуністів у президентській кампанії ставить під загрозу їхній успіх через два роки.

Легко прогнозоване небажання КПУ підтримувати Мороза обумовлене й низкою інших причин. Ігнорування Петром Миколайовичем президентських виборів серйозно б’є по його авторитету. До зняття з посади першого секретаря ЦК навряд чи дійде, але навіщо ризикувати? Крім того, навіть якщо Симоненко раптом і захоче підтримати Мороза, йому цього не дадуть зробити ані ЦК, ані регіональні організації. Суперечності між крайовими філіями КПУ та СПУ набагато глибші, ніж це може видатися на перший погляд. Харківщина, Чернігівщина, Житомирщина, Полтавщина, Херсонщина, Сумщина — ось неповний перелік місць, де представників двох братніх партій в одну упряжку можна буде загнати хіба що палицею. А у Вінниці (за свідченням обізнаних людей) тамтешні комуністи значно краще ладять із «буржуазними націоналістами» з «Нашої України», ніж із «соціально близькими» соціалістами.

Ну і, нарешті, остання причина, цілком самодостатня. В КПУ ніхто не вірить у перемогу Симоненка. Але в перемогу Мороза вірять ще менше. Тому максимум того, що пропонується Олександру Олександровичу, — підтримати Петра Миколайовича в обмін на «прохідні» місця для соціалістів у єдиному списку КПУ й СПУ на виборах-2006. Ця умова висувалася лідерові Соцпартії і рік тому, але тоді така постановка питання Морозу та його соратникам не здавалася образливою. Нині ж вони вважають зазначену пропозицію непристойною. У відповідь на обурення соціалістів комуністи лише знизали плечима. І натякнули на те, що після виборів-2004 СПУ взагалі може зникнути з політичної сцени, а тому найбільш завбачливі соціалісти повинні писати заяви в КПУ вже сьогодні. Не подобається? Є інший варіант: об’єднатися прямо тепер і висунути єдиного кандидата. Якого звати... Правильно, Петро Миколайович Симоненко.

Одне слово, Мороз практично приречений іти на вибори самостійно. Та ось чи приречений він іти на вибори? Дивна річ, ще рік тому, коли рейтинг довіри до Олександра Олександровича був, напевно, все-таки трохи вищий, його участь у кампанії-2004 аж ніяк не здавалася вирішеною справою. Чого більше в його сьогоднішньому пориві? Розпачу? Образи? Прагнення довести всім, і передусім самому собі, що його рано списали з рахунків? Прагнення підвищити політичну ціну? Чи він піддався на умовляння оточення, в якому напевно є люди, котрі намагаються банально заробити на ньому? Чи ним рухає турбота про рейтинг партії, якій напередодні парламентських виборів необхідні очки?

Точні відповіді на ці запитання може дати хіба що сам Олександр Олександрович. Хай там як, а на вибори він (якщо судити з його сьогоднішнього настрою) піде майже напевно. І це якраз цілком влаштовує сьогоднішню владу, котру, як і у випадку з Симоненком, може не влаштовувати перемога соціаліста. Але її, як і у випадку з Симоненком, влада не боїться. А ось участь Мороза їй на руку. Ініціативність Мороза, по суті, легалізувала інтриги Банкової під час проштовхування конституційної реформи. Його кандидатство здатне допомогти легалізувати майбутні передвиборні інтриги.

Розмови про єдиного кандидата від опозиції завжди дратували владу. Ефективна інтеграція чотирьох політичних сил викликала в Банкової сумніви, але гіпотетично можлива поява висуванця «четвірки» серйозно збіднювала арсенал протидії. Зняття єдиного кандидата з реєстрації могло обернутися дуже великим галасом із непередбачуваними наслідками. А ось якщо, приміром, «відчіплюють», Ющенка, але при цьому на дистанції залишаться Симоненко і Мороз, — ризик наразитися на великий скандал істотно знижується. Цю небезпеку, схоже, усвідомлюють і в «Нашій Україні». І тому днями представники «НУ» відновили перервані було переговори з Морозом. І начебто висловили готовність обміняти його неучасть у кампанії на підтримку ющенківцями політичної реформи та різні кадрові «пряники». Але відмовитися необхідно нині. Олександр Олександрович у щирість переговірників не повірив і пообіцяв відмовитися від претензій на президентство лише після схвалення конституційних змін. І як перший крок до досягнення компромісу запропонував підписати пакт про ненапад у першому турі. У будь-якому форматі — «четвірки», «трійки», «двійки». Це вже, своєю чергою, не влаштувало «Нашу Україну». Діалог знову перервався, так і не розпочавшись.

Як розвиватимуться події далі, залишається тільки здогадуватися. Можна лише припустити, що всі герої нашого сьогоднішнього матеріалу — і Олександр Мороз, і Петро Симоненко, і Віктор Янукович, і Віктор Ющенко найближчим часом офіційно оформлять своє кандидатство. Не можна виключати того, що двох останніх у найбільш непідходящий момент можуть зняти з реєстрації. Не можна виключати й того, що результати самих виборів можуть визнати недійсними. І в нові перегони включаться інші кандидати. Але це вже буде інша історія.