ТАК СКАЗАТИ ПРАВДУ, ЩОБ НІХТО НЕ МІГ ЗАПЕРЕЧИТИ, АЛЕ СКАЗАТИ ШАНОБЛИВО, НІЧОГО НЕ РУЙНУЮЧИ

Поділитися
— Чи існує в українському суспільстві потреба в еліті, совісті нації — особах, які є незаперечними моральними авторитетами?..

— Чи існує в українському суспільстві потреба в еліті, совісті нації — особах, які є незаперечними моральними авторитетами? Якою має бути ця еліта?

— Питання еліти належить до головних, без яких годі розв’язати проблеми майбутності.

У розгляді цього питання ми повинні починати від того, що порівнювати Україну з іншими країнами не є коректним. Україна не мала нагоди розвинути свою еліту. Від кінця XVIII століття родова, династична українська еліта послідовно винищувалася або перехоплювалася Москвою чи Польщею. Ми втратили еліту народу. Для нас це, можна сказати, дуже фатальна справа, що та природна еліта, яку мала Західна Європа, пропала. Кілька родів — Шептицькі, Антоновичі, Сапіги до певної міри, може, ще хтось, — ста-рі українські роди, повернулися до зрозуміння своєї приналежності. Але це винятки. Всі інші, якими може хвалитися Москва чи Польща, вони вже не повернулися. XIX століття нічого не відбудувало. Тим менше — XX століття.

Еліта — це щось, що нелегко дається, нелегко виростає і вимагає багато часу. Еліта політична, державна потребує певної свідомості, певного внутрішнього росту. Так, еліта державна — це є люди, які в своїй сім’ї чують розмови про певні ідеали, певний спосіб поведінки, певну візію, розуміння, про певні чесноти, про політику — вони тим живуть, набираються певного відчуття і розуміння державного мислення, державного ставлення до справ. І вони виростають, поглиблюють це своїм власним досвідом, передають це своїм дітям, онукам. І в цей спосіб виростає еліта. Те саме стосується й меншої еліти — міської чи сільської інтелігенції.

Українців не допускали до шкіл, не давали їм можливості розвитку. Пізніше, коли прийшов фашизм і комунізм, то почалося поголовне фізичне винищування інтелігенції, тієї свого роду духовної еліти.

І тому ми мусимо бути свідомі того, що перед нами є великі завдання: збудувати, виховати нову еліту у своїй власній державі. Це потребує часу. І тому сьогодні говорити про еліту — політичну еліту, державну еліту, є абсолютно обов’язково.

Ми не маємо великих державних мислителів. Еліта народу — це мислителі, які передають певні духовні вартості. Я певен, що ми маємо, хоч і нелегко це довести, багато дуже талановитих людей в Україні, які не мали часу дозріти, розвинутися, відчути в своєму рідному домі, в своїй громаді певних — я назву це так — великих ідей, певної візії — власної держави, власних вартостей, які для нашої держави є корисними, певного зрозуміння відношення до сусідів. Нам цього бракує.

У нас часто говориться про олігархію, вказуючи на певних осіб називаючи їх олігархами. Я не бачу в них олігархів. Бо олігархи — це люди, які знають, що робити зі своїм багатством. Люди, які своє багатство вміють ужити, щоб дати іншим людям працю, забезпечити соціальні потреби. Безумовно, вони не розкидаються коштами. Це люди дуже ощадливі. Вони не намагаються показати, що мають велике багатство, чи є кимсь. Абсолютна простота. Безпосередність. Вони не потребують нікого переконувати, що вони є пани.

Дуже багато людей має багатство, нагромаджує його. І як його уживає? Уживає для чисто матеріальних ефектів: якась дуже особлива автомашина або щось таке інше… Але це — багата людина, але не олігарх. Олігарх — людина, яка виросла в багатстві.

Справжня еліта — духовна еліта. Це люди, які вміють бути багатими, вміють бути мудрими, вміють щось зробити, мають оправдану випрацьовану думку. На жаль, ми знайшлися історично в таких обставинах, що ми таких людей не маємо.

Не маємо людей формату Вацлава Гавела. І то не лише в Україні. В цілій східній географії він є лише один, і ніхто йому не рівня. Взагалі, Європа, Західна й Східна, в останніх двох десятиліттях не мали великих людей. Раніше були великі державники — люди типу Аденауера, Шумана, де Голля, Черчілля, вони вміли багато речей зробити. Пізніші, хоча й працюють, є ефективні, але вони не захоплюють. Вони не є особами, які продукують позитивні ідеї світового масштабу, навіть і по їхній смерті діють, розвиваються, дають натхнення людям. Ми мали також і негативних геніїв, типу Леніна, Сталіна, Гітлера. Я мало знаю Гавела, але мені здається, що це особа, якій люди були готові повірити. Він як особистість збуджував та збуджує і сьогодні довір’я народу.

Я особисто є переконаний, що еліти як такої у нас ще немає. Але мусимо робити те, що можемо. Мусимо працювати над тим, щоб цю еліту виховувати, щоб сприяти її духовному ростові, і, скажімо, за 15, 30, 50 років ми вже будемо мати покоління, третє покоління, яке виросло в незалежній державі, яке вже буде думати дуже іншими категоріями від наших сьогоднішніх, від нас, сьогоднішніх людей.

— Якими рисами має володіти політичний лідер України?

— Наша державна структура є недосконалою.
У нас, як у США, Франції, президент є найвищим урядовцем, і це криє в собі небезпеку. Ми маємо сьогодні класичний випадок американського президента, на якого впав більший тягар відповідальности, чим він може знести.

Мені далеко більше подобаються німецька та італійська системи, де президент — це батько народу, який має дуже обмежене правління, обмежені політичні завдання. А для ведення виконавчих справ є бундесканцлер, прем’єр-міністр. І якщо вони помиляються, то люди кажуть, що прем’єр-міністр чи бундесканцлер помилився. Але президент — завжди лишається понад помилкою. Він не є політична фігура. Він є батьківська фігура.

У нашій системі, якій так сприяли творці нашої держави (бачили в тому, видно, якусь користь) все падає на президента. І все добро, і все зло. Ми вимагаємо від президента більше, ніж президент є у стані дати.

І в цій системі той, хто хоче на себе забрати всю відповідальність, мусить мати дуже величезну відвагу. Бо так наша система стоїть, що нелегкий тягар відповідальності впаде на нього.

Якщо вже беремо нашу систему такою, як вона є, то, перш усього, це мусить бути людина, якій суспільство буде довіряти. Яка вміє в кожній ситуації сказати правду, і люди їй вірять. І знають, що вона сама теж вірить у те, що каже, і що вона робить усі можливі заходи, щоб це здійснилося.

Мені здається, що головна річ — це чесність. Чесність, на якій побудоване загальне довір’я людей. Чесність ідей. Це не значить, що є непомильність, що ніколи та людина не зробить помилки. Ні. Але, як станеться помилка, люди скажуть: «Це є нормальна річ, усі ми помиляємося в практичних проблемах». Але мені здається, що не сміє бути сумніву, що все, що робиться, — робиться для загального добра. І це мусить бути певне довір’я народу, яке мусить також поділяти той, хто є президентом, чи взагалі, хто є при владі, але головно — Президент.

Така людина повинна походити з еліти. То значить, із групи людей, які як група втішаються великим довір’ям народу — люди мудрі, які доказали свою мудрість. Які доказали свою відданість певній пануючій ідеї — спільному добру. Із таких повинна походити людина, яка може на себе взяти таку відповідальність.

На жаль, навіть у демократичній системі, за сприянням медіа і грошей, кандидатами стають далеко не наймудріші і найкращі. Немає найменшого сумніву, що нинішня виборча система вимагає дуже великих тіньових грошей. І, на жаль, доказує, що ті гроші в Україні є, і вони не вживаються на те, що треба. Отже, хтось бідний, навіть якби був дуже гідний, не має шансів.

Система не вишукує найбільш елітних людей. Але знову ж, вишукувати таланти — це є ознака візії, якої ми, здається, ще не мали часу розвинути. Бо немає ще критеріїв. Хто для України є найбільш вартісним? — Люди, нині, здається, які є солідні, чесні, віддані, здібні і доказали свою здібність правити. Мені здається, що ми сьогодні не є ще в такім моменті, щоб їх вишукувати. Чому?

Коли я кажу, що ми не є готові, ми ще боїмося, ми ще не є себе певні. То є досить особиста справа, але шукання таких людей — навіть інакодумаючих, але мислячих, які мають здорову думку, — в потребі.

В чому полягає дуже велика трудність сьогодні? Є проблема зневіри в народі. В цьому, думаю, наша трагедія, — народ переконаний у тому, що ми не можемо щось зробити. Мені здається, щоби той наш народ запалити, зелектризувати, зацікавити, дати йому надію, та особа політичного лідера мусила би бути харизматичною постаттю і майже чудо зробити. Щоб народ так запалити, щоб він повірив і віддав свої голоси. Мусить бути надія, що ми можемо щось зробити, бо це є дуже поважна річ.

— Чому люди, які, нехай умовно, вважаються громадськими, суспільними авторитетами, не заявляють активно свою позицію, стикаючись з очевидними зловживаннями з боку влади?

То вони, може, не є такі великі, як ми думаємо. Мені прикро так казати, але це люди продажні. Там є люди, які справді живуть тими ідеалами, про які говорять. Я зараз хотів би на іншу групу людей звернути, з якими напевне щось можна зробити цікавого. А саме: яка їх біда? Що дуже часто люди мудрі, порядні мовчать. Немає відваги говорити, або просто не хочуть говорити. Стають осторонь, немовби вище всіх інших. Мов, політику робить один, а ми скраю. Мені здається, тут варто пошукати тих людей, які втішаються пошаною, довір’ям, можуть щось сказати. І їх заохотити щось сказати. Це може бути, нехай не 10, але п’ять людей, слово яких буде направлено до інших людей, настановить їх яким чином зреагувати. Отже, мені здається, тут варто було б викликати реакцію — піти просто до них і сказати: «Людино добра, ти є такий чоловік, ти є мудра людина, люди тебе слухають. Скажи щось».

Або вони б мусили з власної ініціативи у відповідний спосіб і у відповідну хвилину заговорити. Дуже респектабельно, абсолютно не накидаючись, абсолютно не осуджуючи, не ображаючи нікого, дуже спокійно, врівноважено сказати правду. Сказати правду, щоб ніхто не міг заперечити, але шанобливо, нічого не руйнуючи. То, може, в наших обставинах було б найкраще?

То було б таке сумління народу — люди, які б говорили не маючи жодного власного інтересу, в значенні здобуття — чи їх похвалять, чи їм заплатять, люди, які нічого не очікують, і навіть готові, може, на деякі утиски, але які все ж таки з почуттям своєї громадської, державницької позиції могли сказати — люди добрі, звернім увагу на те, на це, сказати до народу, чи до президента, до уряду, чи до парламенту, до всіх і вся.

Мені здається, що загалом існують дуже реальні можливості для справжнього далекозорого політичного, державного поступу. Політика — то є мистецтво компромісів. Інтереси всіх сторін можуть бути мудро підпорядковані та забезпечені — якщо було б щире бажання компромісу, бо це є найкращий спосіб.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі