Справедливість є. Нею треба користуватися

Розмірковування на тему «Як нам облаштувати Україну» у цій країні ніколи не були дефіцитом. Та при цьому завжди відчувався брак оригінальних і водночас прагматичних міркувань. Пропозиції Михайла Папієва (який зазначив, що в даному разі йдеться не про погляд члена уряду, а про приватну думку політика та громадянина) здалися нам цікавими, хоча й небезперечними. Важко судити, чи будуть колись реалізовані його досить несподівані ідеї, викладені у наведеній нижче статті. Однак те, що вони викличуть жваву дискусію, у «ДТ» сумнівів не викликає.

Законність апелює до громадянина, справедливість — до людини. Ця стаття — наша заявка на постановку на порядок денний теми соціальної справедливості, запрошення до дискусії про те, де шукати цю саму горезвісну справедливість. Адже не секрет, що численні перегини в державному управлінні призвели до того, що більшість наших громадян дотепер живуть із переконанням, що їх обдурили. Тому категорія «справедливості» була, є і залишається першочерговою. Де­які політичні сили, спекулюючи на справедливості як морально-етичній категорії, починають говорити про необхідність третьої революції. Мовляв, у 1991 році ми одержали незалежність, у 2004-му — свободу, а під час третьої революції маємо здобути справедливість.

Так, ми повинні затвердити справедливість і закріпити її як основу основ життєдіяльності нашого суспільства. Але ми маємо прийти до справедливого суспільства не революційним, а еволюційним шляхом. Не можна людське щастя будувати за рахунок щастя конкретних людей. Нам потрібна нова соціально-економічна доктрина. І ми бачимо контури цієї доктрини. У чому ж її суть?

У 1991 році більшість громадян України, голосуючи за незалежність країни, передавали з вуст у вуста істину, яка перетворилася на якусь мантру: Україна має величезні природні ресурси, землю, водяні артерії, газо- і нафтотранспортну системи, повітря, ліси, гори. А ще — надра, які містять практично всю таблицю Менделєєва. А скільки слів було сказано про українські чорноземи, про їхню унікальність і привабливість! Мовляв, вийдемо із Союзу — і все це добро відразу ж почне працювати на користь усіх нас, кожного окремого громадянина України.

Ми здобули незалежність. І де все це, обіцяне нам Батьками-Засновниками? Все це є. Це — не міраж. Проте через принципову помилковість Генерального Плану Будівництва Держави всі блага, які надає своїм громадянам Україна, як виявилося, належать невеликій групі осіб — найбільш заповзятливим, які швидко зрозуміли, як «нічиє» перетворити на «своє», використовуючи для цього державні інститути і владу. Адже сьогодні у всіх розвинених країнах капітал виконує величезну соціальну функцію. Але не в нас. Тому перед нами стоїть завдання найважливішого стратегічного значення у частині відновлення справедливості.

Для цього необхідні заходи, які дозволяють виправити зроблені колись помилки. Громадяни України — у повній відповідності з Конституцією — мають стати повноправними господарями своєї країни, її природних багатств. І відчувати свою співпричетність до процесів, що відбуваються у країні, — оскільки ці процеси безпосередньо пов’язані з їхнім матеріальним добробутом. Просто треба по-новому подивитися на проблему використання природних і мінеральних ресурсів України.

Пам’ятаєте кота Матроскіна з відомого мультфільму? «Вот холодильник — он чей? Государственный! А холод, который он дает, чей? Наш! Мы же его из-за холода брали». Кому належать вугільні шахти, заводи, газети, пароплави? Олігархам. А повітряний простір, де літають літаки? Річки, якими сплавляються вантажі? Земля? Надра? Ці природні багатства, які мають належати кожному українському громадянину, насправді є нічийними, неврахованими, вони приносять користь лише тим, хто вчасно зрозумів справжню ціну дармівщини. І, що найгірше, привласнені суперприбутки працюють не на Україну і не в Україні. Сьогодні можна сміливо стверджувати, що кожен громадянин України недоотримує тисячі доларів, які могли б істотно змінити його життя і життя суспільства загалом. Україна могла б вилікуватися від багатьох пороків і уникнути десятків ризиків.

Вся річ у тім, що на самому початку процесу будівництва держави наші Батьки-Засновники не врахували таке просте питання, як вилучення рентних відрахувань.

Рента — слово вочевидь не з нинішнього економічного лексикону. Хоча фаховим економістам це слово добре відоме. Енциклопедія Брокгауза і Єфрона на початку ХХ століття давала таке визначення ренти: «Рента, 1) додатковий дохід, одержуваний підприємцем понад певний прибуток на витрачені працю і капітал; утворення Р. зумовлене найбільш сприятливими умовами, за яких один підприємець знаходиться перед іншим, наприклад, обробляє кращу ділянку землі, має привілей тощо...» Далі йдуть ще кілька визначень ренти — але усі вони (крім, можливо, довічної ренти) канули в Лету.

Однак зверніть увагу на ключові слова: «додатковий дохід... понад певний прибуток». Саме цей «додатковий дохід» робить багатих ще багатшими, а бідних утримує у їхньому незавидному становищі, позбавляючи будь-якої перспективи. Особливо, якщо йдеться про надприбутки, які найчастіше заробляються з допомогою використання загальнонародного надбання — природних ресурсів. Вони утворюються і, як правило, залишаються у офшорах або у тіньовому секторі економіки.

За всіма експертними оцінками, природоресурсний, транзитний і рекреаційний потенціали України оцінюються як одні з найбільших у світі. Розумно скористатися цим потенціалом в інтересах добробуту української людини — одне з найголовніших наших завдань.

Як зазначав у одній зі своїх публікацій академік М.Згуровський, «...якщо концентрація багатств не узгоджується із соціально справедливими принципами їхнього споживання усіма членами суспільства (великі значення GINI індексу), то його розвиток починає стримуватися. Яскравим прикладом такого негармонізованого суспільства є Росія, яка за рахунок торгівлі сировинними ресурсами нагромадила в своєму стабілізаційному фонді величезні капітали, які не спрямовуються на адекватний суспільний розвиток. Як наслідок, вона знаходиться на 156-му місці серед 191 країни — члена ООН за індексом нерівності розподілу соціальних і матеріальних благ (GINI Index 45.62). Для порівняння: Україна знаходиться на 79-му місці цього списку (GINI Index 28.96).

В Україні питання ренти порушувалося дотепер окремими інтелектуалами і далі кулуарного, камерного обговорення не рухалася. Жодна політична сила не поклала ідею ренти в основу своєї політичної програми. Жодна фракція в парламенті не виступила з ідеєю зміни системи оподаткування для встановлення справедливості в суспільстві. А тим часом вирішення завдання, здається, лежить на поверхні. Колишній керівник Світового банку Стігліц (лауреат Нобелівської премії в галузі економіки) писав, що завдання будь-якого уряду — не досягнення надвисоких показників у економіці, не економічний розвиток, а забезпечення стабільного соціального захисту населення. І якщо ми хочемо побудувати дійсно соціальну державу, то насамперед слід звернутися до того фундаменту, на якому будується будь-яке суспільство — до суспільної власності (до речі, закріпленої у нашій Конституції як «власність Українського народу», але старанно ігнорованої нашими політиками).

Держава стягує податок на додану вартість, який нібито містить у собі і деякі рентні платежі. Вже кілька років на практиці працює механізм стягнення обов’язкових платежів на користь Пенсійного фонду, які нараховуються на базу, що є, по суті, «рентною базою» — це додаткові відрахування при оплаті вартості мобільного зв’язку. Додана вартість і отриманий прибуток природно містять у собі і прибутки, походження яких зумовлене використанням соціального блага, прихованого в кожному продукті (сировина). Податок на додану вартість і податок на прибуток наповнюють бюджет, задовольняють інтереси держави — але не суспільства. Можливо, як один із варіантів, необхідно розщепити цей податок на власне ПДВ і на рентний внесок? У такому разі буде враховано, що ПДВ (у розмірі 10% або інакше) з’являється там, де з’являється додана вартість — тобто в результаті застосування праці і продажу товару. Рентний внесок (на тому ж рівні або інакше) — лише при використанні надр, землі, повітря й інших природних багатств, які належать народу (суспільству), — як відновлювальних, так і невідновлювальних.

Проте рента стягується через ПДВ, та й то найменшою мірою, основна частина ренти «ховається» в прибутку. Треба «дістати» ренту з прибутку й повернути її тим, хто має право нею розпоряджатися. Що для цього потрібно?

По-перше, зробити визнаним факт наявності та несправедливого привласнення ренти — причому законодавчим шляхом. Гадаю, в Конституції України слід закріпити право кожного громадянина України на частину ренти, одержуваної в результаті експлуатації «власності українського народу».

По-друге, механізми справедливого перерозподілу мають випливати з «перших принципів»:

— введення, розшифрування, роз’яснення конституційного поняття «власність Українського народу», що дасть можливість визначити базу ренти;

— потрібне створення фактично двох бюджетів — суспільного й державного.

По-третє, слід найближчим часом створити в Україні рентну палату, яка підпорядковуватиметься Верховній Раді України. Рентна палата має враховувати рентні платежі й спрямовувати їх за цільовим призначенням. Рента не може йти в державний бюджет, оскільки ці кошти не є державною власністю і не отримані від її використання. Це — власність народу, громадськості, суспільства, але не дер­жави!

Усе це не заміняє собою ПДВ, не є завуальованою формою податку з обороту і т.д. Та ми пропонуємо, відштовхуючись від Конституції, установити — як базу — рентний податок, а потім встановлювати інші податки. У Конституції України не передбачене поняття «податок на додану вартість». Зате стаття 13 каже про власність Українського народу. Давайте стави­тися з повагою до Конституції, й конституційну норму розглядати як наріжний камінь соціально-економічних відносин.

Як робочий варіант ми розглядаємо можливість того, що рентні відрахування повинні направлятися в три фонди.

По-перше, ми маємо зберегти середовище проживання людини, природу і спрямовувати частину відрахувань до Фонду охорони навколишнього середовища, забезпечити розвиток природної, відновлювальної, бази країни. Тобто потрібно, щоб частина коштів, отриманих від ренти, йшла на відтворення природних багатств країни, розвиток заповідних зон, очищення річок, розвідку надр, на екологічні програми. Ми повинні не тільки експлуатувати природу країни — ми маємо в міру можливостей відтворювати природні багатства, думаючи про майбутнє.

По-друге, ми повинні створити умови для розвитку кожної конкретної людини, і заснувати фонд соціальних гарантій. Це ті кошти, які дозволять підтримувати і розвивати охорону здоров’я, освіту, програми для захисту малозабезпеченого населення.

По-третє, ми маємо забезпечити майбутнє нації та створити національний рентний фонд, де частка кожного громадянина України буде абсолютно персоніфікована. Тобто кожний із 46 мільйонів громадян України дістає реальну можливість одержувати дивіденди від того, що хтось використовує нашу спільну землю, повітря, воду.

Ми вивчили цілу низку рентних моделей, що існують у різних країнах світу — в Арабських Еміратах, у Росії, у Канаді тощо — і спробували, з урахуванням недоліків і слабких моментів у їхньому функціонуванні, створити український варіант системи рентних відрахувань. Наприклад, у Канаді земля, надра, водні ресурси, гідроелектростанції перебувають у суспільній власності, а рента надходить до бюджету провінцій. У тій самій Росії Стабілізаційний фонд не передбачає права громадян на відкриття особових рахунків — мовляв, не можна людям давати гроші на руки, проп’ють, промотають.

У тому й річ, що гроші з рентного рахунку громадянин не зможе зняти за власним бажанням у будь-який момент. Ці кошти повинні мати цільове призначення: їх можна використовувати для придбання житла (у Росії є пропозиція кожного громадянина забезпечити сімнадцятьма квадратними метрами «соціальної» площі, на які може розраховувати пересічний росіянин), для здобуття освіти, під час оформлення страховки тощо. Як і кошти Стабілізаційного фонду, надходження від рентних платежів можуть повноцінно інвестуватися в економіку через накопичувальну систему пенсійного забезпечення.

Справедливо? Відповідь очевидна. Якщо ми будуємо соціальну державу, то давайте забезпечимо наших громадян реальними соціальними можливостями та живими грошима, а не ваучерами чи сертифікатами. Власність Українсь­кого народу має працювати на суспільство — як у цілому, так і на конкретних громадян. У 1993 році, коли громадянам видавали на руки сертифікати, вони не змогли відчути себе власниками величезної кількості приватизованих підприємств — власність виявилася віртуальною. Саме тому нині слід зробити все, щоб власність українського народу була не віртуальною, а реальною. І з цією метою особові рахунки громадян, а також постійні звіти уряду про стан справ в економіці й — зокрема — про баланс на особових рахунках громадян мають стати нормою повсякденності.

Політика, держава наповняються конкретним змістом. Громадяни вибирають структури влади, які повинні управляти державою і країною. Кошти з Держбюджету спрямовують на функціонування держави — як апарата влади (включаючи вертикаль чиновників, армію, міліцію, дипломатичну та фіскальну служби), рентні відрахування йтимуть на розвиток країни та суспільства, а також на соціальні гарантії для кожного конкретного громадянина. Влада повною мірою стане «слугою народу», «дворецьким» і навіть «економом» народу, якому народ вручив в управління свою власність і з якого під час чергових виборів запитає з усією суворістю за стан справ у його, у народній, економіці. Та без живих грошей, без власного особового рахунка, без усвідомлення того, що десь у банку на депозиті лежить певна сума «на чорний день», народ не зможе усвідомити себе власником — така вже природа людини

Слід узяти до уваги те, що в нашому суспільстві існує спотворене уявлення про державу як про якийсь Абсолют. Насправді тільки за тоталітаризму держава абсолютизувалася (Беніто Муссоліні говорив, що головне гасло фашистів — «Усе для держави, нічого поза державою, нічого проти держави», Володимир Ленін писав: «Ми не визнаємо нічого приватного, у нас усе — суспільне, тобто — державне»). У демократичному суспільстві мають співіснувати та взаємодоповнюватися (але не підміняти одне одного) держава та країна. Держава — як апарат здійснення влади на якійсь території. Суспільство — як сума ініціатив окремих членів суспільства та їхніх об’єднань. Звідси має виникати розуміння того, що інтереси в усіх суб’єктів на якійсь території — різні, і суспільні інтереси можуть йти врозріз із державними.

На даний момент задоволення інтересів здійснюється з таких джерел:

— особисті інтереси задовольняються з прибутку самого громадянина і з держбюджету;

— державні — із держбюджету;

— суспільні — із держбюджету.

Ми пропонуємо уточнити конституційне поняття «власність Українського народу», передбачивши розщеплення надходжень у держбюджет від використання цієї власності на суспільну та державну складові. При цьому ми можемо одержати таку картинку:

— особисті інтереси задовольняються з доходів самого громадянина, суспільного бюджету та державної частини бюджету;

— державні — із державної частини бюджету;

— суспільні — із суспільної частини бюджету.

Може виникнути зауваження, що гроші з однієї кишені ми попросту захотіли розкласти по двох кишенях. Це не зовсім так.

1. Уточнення поняття власності українського народу відкриє можливість для визначення реальної частки в прибутку компаній суспільної складової та складової від вкладеної праці.

2. Формування суспільного бюджету дасть можливість забезпечувати цільове використання суспільних фінансів.

3. У теперішніх умовах гроші від суспільних благ переважно привласнюють компанії, адже немає власності — немає й підстав твердити, що вони мають якесь особливе походження.

4. Перебуваючи в Держбюджеті, суспільні гроші використовуватимуться не лише на суспільні потреби, а й на потреби державних функцій, які мають задовольнятися з коштів, отриманих від податків і використання державної власності, але не ренти.

5. Зрештою власність Українського народу допоможе визначити, чи варто виділяти на державні потреби таку кількість коштів, як нині. Можливо, варто взагалі перерозподілити нинішні надходження до Держбюджету у різних пропорціях? Наприклад, дуже ймовірно, що розрахунки економістів засвідчать: державі цілком вистачить 30% надходжень (Держбюджет), а левову частку коштів потрібно витрачати саме на суспільні програми й на розвиток суспільства.

Навіть за приблизними підрахунками закріплення поняття власності Україн­ського народу і ренти дозволить вивільнити саме на суспільні потреби значну кількість коштів, які нині не враховуються і просто привласнюються заповзятливими ділками. Ми виконали нескладні підрахунки, що грунтувалися на статистичних даних, і спробували побачити для початку реальний обсяг ренти, що стягується разом із податками, а також оцінити обсяг потенційно можливого одержання ренти, якщо громадські інституції підійдуть до цього питання з усією серйозністю. Зазначимо, що потенційно можливі обсяги фінансових надходжень оцінені приблизно — тут ще знадобляться додаткові дослідження фахівців.

У наведеній вище таблиці ми надаємо читачеві можливість самому переконатися в наявності величезних доходів, одержаних у результаті експлуатації власності Українського народу. Зазначимо, що тут ураховано далеко не всі джерела одержання цих доходів. Детальні дослідження з цієї тематики тривають. Наведені дані — результат наукових розрахунків і узагальнень. У правій колонці таблиці — приховані резерви, потенційно можливі обсяги надходжень від експлуатації власності Українського народу. Це й є власне рента, про яку йдеться, — основа багатства країни загалом і кожної сім’ї, кожного громадянина зокрема.

Пропонуємо поміркувати про додаткові переваги, які створюють введення понять власності Українського народу, ренти та ідея створення рентної палати.

Демографічна ситуація у країні така, що населення України неухильно скорочу­ється. Понад те: скорочується кількість про­дуктивних сил. Сьогодні нас уже не 52, не 50 і навіть не 46 мільйонів. Рік-два, і Україна буде змушена відчиняти шлюзи для робочих рук із інших держав світу. Створення Рентної палати забезпечить права корінного населення і чітко окреслить господарів країни й найманих працівників, які приїхали сюди лише з метою заробітку. Зрозуміло, що емігранти, котрі приїхали до країни на певний термін, права на володіння своєю частиною ренти не мають. Хіба ж це не втілення гасла «Україна для українців!» (коли, звісно, під українцями розуміти всіх громадян України)?

Знову ж таки: якщо рентні платежі будуть спрямовуватися і на виплату допомоги при народженні дитини, це може істотно поліпшити демографічну ситуацію.

За кілька років кількість пенсіонерів в Україні перевищить кількість працюючих громадян. Як сформувати пенсійний фонд? Сьогодні він формується з відрахувань працюючих громадян. А завтра? А зважаючи на те, що більшість роботодавців приховують реальний прибуток своїх працівників, виплачуючи гроші в конвертах (така вже в нас корумпована система)? Рентна палата також дозволяє дати відповідь на поставлене запитання.

Введення в ужиток поняття ренти і про­зорий механізм формування Рентної палати та структурних фондів зніме питан­ня права власності на той або інший об’єкт. Хіба важливо для пересічного громадянина, хто володіє заводом чи підприємством, якщо цей власник справно сплачує ренту?

Автоматично знімається питання щодо перетворення землі на товар. Приблизна вартість усієї землі — верхнього її шару, плодоносного, гумусу — 43 трильйони доларів. Яка частина цієї суми поповнить рентний фонд? Відповідь очевидна.

Звідси й новий погляд на питання «соборності» України. Що сьогодні об’єднує кримчан, донеччан, галичан, закарпатців? Тільки умовність: спільне проживання на спільній території із загальною юрисдикцією. Саме тому питання сепаратизму незмінно — перед кожними виборами — з’являється у порядку денному. Громадяни окремих регіонів підходять до питання єдності країни, керуючись ірраціональними поясненнями: «Так має бути», «Так історично склалося», «Так звикли». За Станіславським: якщо в першому акті на сцені з’являється рушниця, у третьому вона обов’язково вистрілить. Перетворення громадян на реальних власників країни зніме проблему сепаратизму — жодна розсудлива людина не піде на те, щоб власними руками знищувати своє майно. Кримчанин у Севастополі ніколи не піде вимагати приєднання Криму до Росії, знаючи, що саме українські надра наповнюють його особовий рахунок у банку. Те ж саме стосується львів’ян і донеччан — усіх без винятку жителів України.

Нарешті наші громадяни перетворюються на власників, починають реально цікавитися громадським життям, бо від цього залежить їхній дохід, добробут, майбутнє їхніх дітей і онуків. Звідси зміцнення і розвиток українського середнього класу, який на сьогодні становить близько 9% від усього населення і не має вирішального впливу на життя країни.

Хоч як це дивно, у впровадженні ренти починають бути кровно зацікавлені навіть горезвісні олігархи: при введенні поняття ренти автоматично відпадає — причому назавжди — поняття реприватизації. Рента унеможливлює будь-яку економічну революцію, бо сама по собі є революцією в українській економіці.

…Колись Нострадамус говорив про новий порядок, який має бути побудований на берегах Борисфену. Можливо, цей порядок буде пов’язаний саме з упровадженням поняття справедливості та побудови справедливого суспільства — з допомогою введення рентних відрахувань і акцентування уваги на власності Українського народу — як власності всіх громадян України?