Соборність України XXI століття

Наближається черговий День української соборності, День злуки. Свято, яке нині сприймається як досить дивне. Майже 90 років тому люди дуже раділи, що тепер вони можуть належати до однієї дер­жави, що «західняки» й «східняки» тепер просто українці. Нині, хоч як прикро це кон­статувати, до існування в межах однієї держави більшість українців ставиться просто толерантно — і це найпозитивніший варіант. Далі йде за наростаючою — від «легкого здивування» до «щирого обурення». Аж до готовності за будь-яку ціну виправити помилку наївних предків.

Що ж, ейфорії загальної єдності початку ХХ століття навряд чи можна сподіватися сьогодні. Та й навряд чи варто цього прагнути. Власне, й вигоди державі від цього не буде особливої, і без запуску потужної машини ідеологічного насильства не обійдеться. Тож нехай уже люблять Україну і братів-українців з інших регіонів хто як може. Для країни набагато більше користі від формування так званого «прагматичного патріотизму». Це коли не плачуть над рушником і, можливо, навіть мовою володіють не так уже й добре, віддаючи перевагу російськомовним фільмам і газетам — але(!) ті фільми й газети є українськими. Це коли вважають якіснішими і смачнішими українські продукти, більш натуральним і приємним на дотик український текстиль, безпечнішими й гарнішими українські іграшки, надійнішими українські банки тощо.

«Прагматичний патріот» щиро вважає, що саме в цій країні йому вигідніше жити, працювати, створювати власний бізнес. Він переконаний, що аж ніяк не найзручніше законодавство — це привід для боротьби за внесення змін, а не для еміграції.

Якщо кожен наш підприємець буде впевнений, що, представляючи саме Україну, легше конкурувати на світовому ринку, — це вже можна буде вважати неабияким досягненням Української держави у сфері формування патріотизму. І якщо «західняк» почне думати, як заробити разом зі «східняком», це зміцнить Україну набагато надійніше, ніж спільні гімн і герб. Якщо кожний регіон почне сприймати решту України принаймні як найближчий і найвигідніший ринок збуту — уже плюс. Тим більше що в умовах глобальної світової конкуренції і відкритості української економіки на шляху до СОТ пріоритетом для України стане розвиток виробництва і послуг саме для внутрішньонаціонального споживання.

Наступним кроком стане пошук бізнес-партнерів усередині країни для завоювання зовнішніх ринків. Потрібно буде активізувати внутрішні схеми співробітництва, використовуючи розподіл виробництв і ресурсів. Адже дотепер, після виключення України із союзних схем розподілу, цей процес відбувався занадто мляво для такої досить масштабної економіки, як українська.

Для львів’янина не буде друга і брата дорожчого за донеччанина, як тільки нормально запрацює вітчизняна вуглевидобувна галузь, а ціни на імпортні енергоносії остаточно злетять під хмари — за нормальної економіки, коли вітчизняні підприємства взагалі матимуть змогу працювати з нормальним прибутком і без тіньових схем (тобто за нормального, відкритого і такого, що просто працює, а не якогось ідеального законодавства). Коли Закарпаття і Крим працюватимуть в одному режимі повноцінної, ефективної туристичної галузі України, вони стануть кращими партнерами, аби оптимально конкурувати з Росією, Туреччиною, Чорногорією...

Знову ж таки — енерго- і ресурсозалежний Крим своїм основним і природним партнером бачитиме Донецьк, Харків, Полтаву і Київ, а не Москву, Сочі і Краснодар. Тому що отримувати максимальну цілорічну вигоду від туристів можна тільки маючи належне законодавче, ресурсне, технологічне, транспортне забезпечення, забезпечення відповідної міжнародної політики і вигідних домовленостей. А це залежить від рідної держави і аж ніяк не від сусідньої, що є прямим конкурентом Криму (і чим далі, тим більше — бо Росія якраз орієнтується тільки на себе і дбає про свою вигоду, як це й має робити будь-яка нормальна дер­жава).

Реалізуючи ефективну дер­жавну програму інноваційного розвитку і максимально повно використовуючи технологічний, кадровий, науковий потенціал першої столиці, Харків узагалі стане надзвичайно цінним і незамінним партнером для всіх регіонів України без винятку. Нікому й на думку не спаде пригадувати, наскільки близько і до якого саме кордону він розташований, до чиєї столиці звідти ближче. Коли успішність вітчизняного бізнесу в усій країні буде так чи інакше зав’язана на харківських розробках, харківських кадрах, харківських проектах — це місто любитимуть усі українці. Кожен пишатиметься, що Харків — «це наше, українське».

Причому слід наголосити на головному — такі схеми впровадження «прагматичного патріотизму» є природними, вони не передбачають жодного примусу, порушення чиїхось прав і не йдуть урозріз із чиїмись бажаннями. Оскільки бажання жити в достатку — спільне, однакове для Заходу і Сходу України. І від держави, парламенту, уряду, місцевих органів влади тут не потрібно якихось специфічних зусиль, якихось окремих витрат. Треба просто продовжувати реформувати економіку, створюючи умови для максимально ефективної і відкритої їхньої роботи, для мінімальної залежності бізнесу від примх чиновників. Просто ліквідувати корупційні схеми, що ставлять у залежність від чиїхось приватних інтересів всю країну, всіх її громадян.

Щойно держава створить бодай прийнятні умови для вітчизняного бізнесу — люди самі дійдуть висновку, що бути патріотом вигідно.

Тож Злука XXI століття для України — це спільні економічні проекти. Саме економіка стане базисом для відтворення спільної культури, усвідомлення належності до єдиної нації, незалежно від етносу. Таку Соборність сучасні українці приймуть з тієї ж радістю, що й політичну Соборність початку ХХ століття.