Сербія: потрібно програти красиво

Занадто багато поставлено на карту на нинішніх виборах глави держави в Сербії. Перший тур 20 січня, вже за традицією в цій країні, визначив лідерів перегонів, але не дав результатів і відповідей на запитання, якими переймаються громадяни. Усі очікують розв’язки чергової балканської драми 3 лютого, коли чимало сербів зроблять вибір, подібний до того, що робили на початку нинішнього століття, коли голосували за закінчення ери правління Слободана Мілошевича і бажали для своєї країни нового світлого майбутнього. Вирішували, якій бути Сербії в сучасному світі.

Перемогти, щоб програти

Нинішні вибори нагадують ті, що були 2000 року, бодай тим, що, як і вісім років тому, в них узяли участь понад 60 відсотків виборців. Такого сплеску політич­ної свідомості громадян Сербія давно не знала. Після першого туру розрив між головними кандидатами Томіславом Ніколичем від сербської радикальної партії і демократом Бори­сом Тадичем становить лише чотири відсотки. Це не дає можливості лідеру перегонів бути упевненим у своїй остаточній перемозі. (2004 року Та­дич вирвав перемогу в Ніколича саме в другому турі.) Хоча інші кандидати значно відстали, вирішальними в ході другого туру голосування будуть уподобання виборців, які віддали в першому турі свої голоси за Велимира Іліча — кандидата помірковано націоналістичної партії «Нова Сербія». Він посів третє місце з більш як 7% голосів. Саме йому, а не партнеру по політичному табору Тадичу напередодні дня голосування виявляв свою підтримку найвпливовіший політик країни — прем’єр-міністр Воїслав Коштуніца, лідер Демократичної партії Сербії. Він не висував своєї кандидатури на виборах, однак саме від підтримки того чи іншого кандидата членами його партії залежатиме результат виборів.

На думку белградських аналітиків, ще одним важливим чинником другого туру стане явка виборців. Якщо вона буде такою ж високою, як у першому, — переможе Тадич, якщо ні — збільшуються шанси на перемогу Ніколича. Проте в це мало хто вірить, ураховуючи, що Ніколич у ході виборів зрадив себе і зовсім не поводиться, як личить радикалові, а навпаки, сентиментально апелює до почуттів і сердець людей. Своїм талісманом у нинішніх перегонах він обрав переможницю Євробачення-2007 Марію Шерифович, яка на мітингах радикалів виконує свій хіт — пісню «Молитва» і таким чином готує сербів до майбутніх випробувань. Його позиція із двох найважливіших для сербів питань — статусу Косово і європейської інтеграції — звучить так: Сербія має відмовитися від переговорів із ЄС про своє можливе членство, якщо в результаті втратить свій суверенітет над Косово і Метохією. (Такої ж позиції дотримується, до речі, й Коштуніца.) Як альтернативу Ніколич бачить подальше зближення Белграда з Москвою аж до ухвалення моделі російсько-білоруського альянсу і розміщення в Сербії російських військових баз. При цьому Ніколич заявляє, що серби не стануть на захист Косово зі зброєю в руках, а тільки «почнуть боротьбу» в якомусь більш піднесеному сенсі. «Забравши Косово, нам вир­вуть серце», — сказав він на одному з мітингів, у черговий раз розкручуючи тему свого головного гасла, що закликає сербів голосувати за Ніколича «всім серцем».

На цьому тлі Борис Тадич сприймається значно радикальніше. Виступаючи на черговому засіданні Ради Безпеки ООН щодо Косово 18 січня, він заявив буквально таке: «Сербія ніколи не визнає незалежності Косово і збереже свою територіальну цілісність усіма можливими демократичними засобами. Якщо ж у Косово почнеться насильство, а KFOR не зможе захистити сербів, ми готові за згодою компетентних міжнародних органів забезпечити їм захист». Нагадаємо, що Белград справді має право за резолюцією №1244 ввести в Косово поліцейський контингент у разі, якщо ситуація там вийде з-під контролю ООН та командування НАТО (а факт проголошення незалежності краю Белград цілком може витлумачити саме так). Ці заяви Тадича стривожили Європу і США. Проте в ході передвиборної кампанії всередині країни Тадич виступає не лише за суверенітет Сербії над Косово. При цьому він не готовий відмовитися від європейської інтеграції і каже, що ці дві найважливіші для сербів теми не слід пов’язувати між собою. Белград наполягає: якщо Косово залишиться в складі Сербії на момент прийому країни до ЄС — проголошення незалежної Албанської держави на сербській території стане безглуздим. Водночас на основі європейських правил і норм можна буде спокійніше вирішити ті проблеми краю, яким ООНівська адміністрація не змогла дати ради протягом останніх восьми років. У цьому принципова відмінність позиції Белграда від нав’язуваних йому варіантів прийому Сербії і Косово до ЄС як окремих членів та реінтеграції в рамках єврозони. В Угоді про стабілізацію та асоціацію з ЄС Сербія вже тепер хотіла б бачити пункт про визнання Брюсселем її суверенних прав над Косово. (Такий документ ЄС нібито готувався підписати вже наприкінці січня, аби продемонструвати реальну підтримку Тадичу, але серед європейських країн виникли суперечки саме через Косово, а також через те, що Белград мав узяти додаткові зобов’язання із співробітництва з Гаазьким трибуналом щодо колишньої Югославії.) Проте розуміючи, що вмовити Брюссель нереально, Тадич готує сербів до прощання з Косово заради європейської інтеграції. При цьому нинішній лідер Сербії нічого не має проти Росії, але в антиєвропейській позиції Ніколича його головний суперник бачить загрозу скочування країни до ситуації 90-х років, коли Сербія опинилася в ізоляції. Тадич у своєму інтерв’ю, заочно відповідаючи Ніколичу, сказав: «Для Сербії шлях до Росії в даний момент більш відкритий, а я відкрию ще й шлях до Європейського Союзу»!

Косово в обмін на Європу

З погляду будь-якого серба, такий обмін був би неадекватним. Для багатьох Косово усе ще має більшу цінність, ніж належність до Європейського Союзу з усіма його перевагами та цінностями. Так вважають люди, котрі на своєму віку стали свідками розвалу Югославії, коли внаслідок війн і референдумів від «центру» відкололися колишні республіки. І от тепер їм запропоновано змиритися з останньою, але, мабуть, найважчою втратою.

У сербському суспільстві досить і тих, хто вважає, що «війну» програно, і вибори президента Сербії є лише черговою спробою відтягти неминуче — проголошення албанцями краю дер­жавності з опертям на підтримку ззовні, а саме — Євросоюзу і Вашингтона.

Албанська влада краю заявила про готовність зробити це за кілька тижнів після підбиття підсумків президентських виборів у Сербії. Вона вже спокійно чекає зручної нагоди (а можливо, прямого сигналу від своїх закордонних покровителів), коли їхній акт незалежності буде визнано. За словами косовського прем’єра Хашима Тачі, дату проголошення незалежності вже погоджено з Вашингтоном і НАТО. В альянсі, щоправда, поспішили відхреститися від цієї заяви, сказавши, що ведуть пошук «скоординованого і контрольованого способу» вирішити проблему статусу Косово.

Про те, що переговори відбуваються, свідчить кілька сигналів із дипломатичних кіл. США почали активно продавлювати рішення Радбезу, відповідно до якого всю подальшу відповідальність за Косово Об’єднані Нації передають Євросоюзу. Якщо ще торік серби боялися повернення косовської теми в ООН, то сьогодні акт передачі «косовського питання» із Радбезу в Єврокомісію фактично позбавляє їх можливості розраховувати на допомогу своїх партнерів — Росії та Китаю. Останні навряд чи зможуть заперечувати проти одностороннього акта Брюсселя щодо визнання незалежності Косово. Чи, наприклад (що більш імовірно), початку реалізації Євросоюзом плану врегулювання проблеми Косово, складеного торік Марті Ахтіссаарі, котрий передбачає створення Албанської держави під наглядом тимчасової міжнародної адміністрації за 120 днів. Ряд експертів вважають, що відлік цих днів перехідного періоду почнеться безпосередньо після 3 лютого, і кульмінації — передачі всієї повноти влади албанцям — слід очікувати влітку. Тоді, власне, й буде вирішено, наскільки реально незалежним буде Косово. Цей графік узгоджується з думкою деяких експертів про те, що проблема Косово перебуватиме в підвішеному стані ще й через вибори президента Росії. Російські дипломати вже неодноразово давали зрозуміти своїм балканським протеже, що вони хоч і проти незалежності краю, проте у конфлікті навколо статусу Косово не будуть більш «просербськими», ніж самі серби. І в разі, якщо в Белграді зрештою вирішать здати край в обмін на перспективу європейської інтеграції для Сербії, Москва явно не бажає виглядати заручником домовленостей свого меншого партнера з Євро­союзом і США. Кремль також буде зацікавлений вийти з косовського глухого кута з гідністю, не допустивши принаймні того, щоб нова ситуація на Балканах (і в разі відокремлення Косово, і в разі прийняття Сербії до ЄС) стала ударом по його інтересах.

Непрямим свідченням таких зусиль стала різка активізація російської дипломатії на Балканах. Насамперед візит Володи­мира Путіна до Болгарії 18 січня з метою підписання енергетичного проекту «Південний потік» та ухваленого слідом за ним рішення сербського уряду продати росіянам контрольний пакет наф­тової держкомпанії Naftna Industrija Srbije (NIS). Для укладення цього, як подейкують, мільярдного контракту Тадич і Коштуніца (важливо, що прем’єр підтримав цю угоду, попри критику навіть членами його кабінету і протести інших компаній-заявників, які жадали від Белграда прозорого тендера з продажу NIS) злітали в п’ятницю до Москви. Можливо, саме таким чином Белград вирішив розплатитися з росіянами (а компанія NIS продається за надзвичайно заниженою ціною) за все вже зроблене для сербів. На думку енергетичних експертів, із газопроводом, що пролягає по дну Чорного моря до Болгарії, і базою з розподілу газу на території Сербії «Газпром» зробив іще один дуже важливий крок на шляху до отримання доступу до європейського енергетичного ринку, обійшовши всі перешкоди, котрі щоразу на шляху експансії російської газової монополії намагається встановити Брюссель. Байдуже, увійде Сербія до ЄС із Косово чи без нього, вона потрапить туди як економічний і енергетичний сателіт Росії. Уже до 2010 або 2013 року Європа (у разі реалізації проектів «Південного» та «Північ­ного» потоків) може в прямому значенні опинитися в обіймах російської газової труби, по якій європейським споживачам потечуть додаткові 40—50 мільярдів кубів газу на рік. І тоді мало в кого виникне бажання шукати альтернативу російському паливу. Як видається, саме за таких розрахунків і міркувань стратегічного характеру втрата Сербією Косово для росіян небагато значитиме й у будь-якому разі не сприйматиметься як акт поразки на дипломатичному фронті, хоча, по суті, таким і є.