Що вибирають, як вибирають

У країні тривають вибори. Ні, ми не обмовилися, вони вже йдуть. Але вибори ці не мають нічого спільного з правом народу на волевиявлення, закріпленим у Конституції і законодавстві. Для таких виборів не потрібні списки кандидатів, реєстри виборців і урни для голосування. Сьогодні не вибирають політиків. Сьогодні вибирають політики.

І ніяк не можуть вибрати. Алгоритм пошуку єдиного правильного рішення давно винайдений і сформульований гранично просто — «Не знаєш, як діяти — дій за законом». Проте вимагати від вітчизняних «майстрів» компромісу суворого дотримання цього правила — марна праця. Неповага до закону перетворилася на норму. Усі без винятку провідні політичні гравці доклали до цього руку. Усі, кому не лінь, часто й охоче говорять про диктатуру закону і верховенство права. Що, втім, нікому досі не заважало заохочувати беззаконня і примножувати безправ’я.

Давній конфлікт тлумачень природним чином перетворився на війну законів, яка набула в останні кілька тижнів дуже вигадливих форм. Президентський секретаріат, найвищий законодавчий орган і центральний орган виконавчої влади затіяли дивне «соцзмагання»: взаємовиключні, сумнівні з юридичного погляду, нормативні акти плодяться зі швидкістю кроликів. А їхні автори із спокоєм удавів доводять громадськості, що саме їхні законотворчі витвори є істиною в останній інстанції. Чи варто дивуватися одночасному (іноді короткостроковому, іноді тривалому) існуванню двох генпрокурорів, двох глав Центрвиборчкому, двох голів Печерського райсуду, двох губернаторів Київської області і навіть двох керівників оргкомітету з проведення Євро-2012? Відне­давна епідемія «кадрового клонування» поширилася і на Конституційний суд. Інстанція, покликана лікувати хворобу, сама виявилася зараженою.

Не нам судити, чи інфікований цей орган ще й вірусом корупції, наскільки важких форм набула хвороба і як саме слід лікувати від недуги. Ми можемо лише запропонувати ясновельможним ескулапам для початку зцілитися самим. Вилікуватися від правового нігілізму. Подолати залежність від політичної доцільності.

Конституційний суд мав стати єдиним арбітром у постійній суперечці за повноваження, яка не вчора розпочалася, і завтра не закінчиться. Незалежно від того, відбудуться вибори чи ні, незалежно від того, хто прийде до фінішу першим і хто в остаточному підсумку сформує коаліцію. Усі учасники затяжного політичного змагання зробили все можливе, аби позбавити самих себе справедливого арбітражу. Судді, які добиралися не за принципом фахової придатності, а за принципом особистої відданості, не можуть бути безсторонніми. Судді, яких авансом розбещували матеріальними благами, не можуть бути неупередженими. Судді, від яких вимагають рішення, не можуть бути об’єктивними. До цього складу суду накопичилося чимало запитань, і, напевно, не випадково. Але ще більше накопичилося запитань до політиків, які спільно сформували такий суд і спільно дискредитували його в очах громадськості.

Чим закінчиться історія з проведенням дострокових виборів, поки що до кінця неясно. Але перший, сумний висновок можна зробити вже сьогодні. Півтора­місячна бійка практично добила залишки поваги до закону, до його виконавців і творців. Знадобиться чимало часу і чимало зусиль, щоб цю повагу відновити. От тільки незрозуміло, чи є у цих політиків таке бажання.

Тижневої давнини домовленість між главою держави і керівником уряду про проведення дострокової парламентської кампанії, усупереч скептичним прогнозам, більшістю населення спочатку була сприйнята позитивно. Напевно, громадяни просто щиро пораділи тому, що політики, усупереч скептичним оцінкам, не розучилися знаходити компроміси.

Проте після аналізу подій оптимізму поменшало. З’ясувалося, що йшлося про домовленість не між політичними силами, а між двома особами. Для переважної маси союзників, як Віктора Андрійовича, так і Віктора Федоровича, це виявилося несподіванкою. Для багатьох із числа останніх — несподіванкою малоприємною. Що вкотре підкреслювало, як мало значили для президента і прем’єра обіцянки зробити переговорний процес демократичним і прозорим. А ще це демонструвало, як мало для обох значить буква закону. Навіть із формального погляду.

Пояснимо, що маємо на увазі. Ющенко видав, м’яко кажучи, неоднозначний указ, покликаний, за його словами, захистити Конституцію. Проте оголосив, що підкориться будь-якому рішенню Конституційного суду. Янукович відмовився виконувати президентський указ до винесення вердикту КС, що, з погляду права, мало ще більш дивний вигляд. Проте підкреслена повага до беззаперечного авторитету органу конституційної юрисдикції видавалася хорошим виправданням.

Не дочекавшись закінчення розгляду, прем’єр і президент оголосили про укладання перемир’я і проведення дострокових виборів. Президент практично манкірував своїми обов’язками гаранта Конституції, прем’єр практично зрікся власних слів. Аргументація лідерів зводилася до такого: конфлікт — не стільки правовий, скільки політичний, а тому і вихід із нього повинен мати політико-правовий характер і знайти його потрібно шляхом пошуку компромісів у ході переговорів. Вибори були названі єдино можливими шляхом, який убереже країну від розколу.

Збоку це мало такий вигляд: двоє панів зібралися і вирішили. Один наплював на думку партнерів, обіцянки виборцям і власні клятви. Другий — на обіцянки партнерам, дух Конституції і власні укази. І обидва — на залишки авторитету КС як конституційного третейського органу.

На зміну одній демагогії прийшла інша. Якщо вже сторони визнавали, що слід шукати політичне рішення і домовлятися незалежно від рішення Конс­титуційного суду, то що заважало шукати і домовлятися після цього рішення? Хоч би яким воно було. І обидва лідери повинні були зробити усе від них залежне (а від них, на жаль, у цьому питанні залежало надто багато), щоб рішення було винесене і виявилося максимально об’єктивним. Таким чином, противники не лише знаходили компроміс, але й створювали прецедент. Треба було хоч раз поступитися безпринципністю. Але обох мало цікавили буква закону і дух Конституції. Президент розумів, що не в змозі провести через КС рішення, яке його влаштовує. Прем’єр розумів, що рішення може і не дочекатися. От чому два антагоністи так дружно наплювали на КС. От на чому будувався компроміс — на взаємній залежності, а не на обопільній відповідальності.

Подальший розвиток подій показав, що інтереси держави і не були наріжним каменем. Склочні переговори довели: купу проблем, які розколюють країну, сторони охоче тягнуть у майбутню поствиборну Україну. У пошуку компромісів обидва табори поки не дуже просунулися.

Першим з яких мала стати угода про ухвалення нового закону про Конституційний суд і формування нового складу КС на нових принципах.

Кому вірити? І чи є підстави вірити в щирість Ющенка, який збирається зміцнювати законність за допомогою Піскуна і захищати Конституцію з допомогою Гавриша? Чи є підстави вірити в послідовність Тимошенко, котра спочатку обіцяє прийняти будь-яке рішення Консти­туційного суду, а потім відкидає апріорі праведність будь-якого вердикту КС? Чи є підстави вірити в законослухняність Януковича, для якого КС цілком очевидно став спочатку місцем вкладення капіталу, а потім розмінною монетою в торгу з президентом?

Не знаєш, кому вірити й у що вірити. Чи вірити численним заявам про можливі замахи на Ющенка, Януковича, Мороза, Тимошенко, Луценка, Балогу. Що це — правда чи піар-хід? Хто це поширює — супротивники чи союзники? Країна загрузла в брехні, у переплетінні якої не можуть розібратися навіть ті, хто її продукує.

Вибір на користь закону, на користь відкритості, зрештою, на користь країни так і не було зроблено. Поки що сторони вибирають менше зло.

Йти на вибори чи ні? Для Януковича, зважаючи на все, пошук відповіді на це запитання лежить у банальній прагматичній площині. Що краще — уже затиснута в руці квола синиця, котрій постійно намагаються вискубти пір’я? Чи жирний журавель, але у хмарах? Шанс узяти на виборах більше привабливий, але важ­ко віддавати владу, яка вже є.

Що для «Регіонів» краще — вибори влітку чи вибори восени? У спеку простіше «накрити» виборчкоми і зробити потрібний результат. Але до осені шляхом нескладних соціальних маніпуляцій можна підтягти рейтинг влади, а заодно і підтягти рейтинг майбутніх партнерів по коаліції.

Що краще для «Нашої України» — намагатися домовлятися про можливий союз з «Регіонами» уже тепер чи не поспішати, сподіваючись на збільшення рейтингу, диво і зговірливість Тимошенко?

Вибір майбутнього країни вони залишають, як завжди, на потім.

А кого вибирати нам?