«Руїна» в головах. Українська влада ввійшла в період напіврозпаду

5 червня опівдні вбито директора київського радіоринку. Два чоловіки зайшли до його кабінету прямо під час наради. Витягнувши зброю, примусили присутніх лягти на підлогу й холоднокровно випустили в директора вісім куль. Дев’ятий постріл — у голову — був контрольним. Переконавшись, що Геннадій Супруненко мертвий, убивці спокійно вийшли на вулицю й зникли — благо відвідувачів на ринку того дня було дуже багато.

«Даремно преса розповідає, що в Україну повернулися кримінальні розбірки 90-х років, — поскаржився наступного дня заступник міністра внутрішніх справ Микола Куп’янський. — Насправді кількість замовних убивств з року в рік скорочується». З керівниками МВС важко сперечатися — їм за посадою належить заспокоювати співгромадян, але асоціації з 90-ми виникли не тільки в журналістів. Постріли на Караваєвих Дачах змусили відчути себе незатишно і людей, дуже далеких від ЗМІ. А найнеприємніше — надто природно навіть таке, показово цинічне, вбивство вписалося в загальну картину української дійсності.

У країні, де закони суперечать один одному, де Конституцію не виконують, а «нюхають», непокорою пишаються, де суди здатні приймати протилежні рішення з інтервалом у десять хвилин, прокуратурою керують одночасно три генеральні прокурори, а пересування військ може зупинити будь-який даїшник, злочинці рано чи пізно починають почуватися безкарними, а законослухняні громадяни — беззахисними. Україна занадто близько підійшла до небезпечної межі. Якщо вже не переступила через неї.

В очікуванні сьомого указу

У той час, коли одні журналісти штовхалися на радіоринку, намагаючись з’ясувати бодай якісь подробиці справи про вбивство Геннадія Супруненка, інші в затишному зальчику агентства УНІАН слухали Степана Гавриша. Степан Богданович, якого призначено за квотою президента, але який так і не склав присяги конституційного судді, — певне, як новий фаворит Банкової й просто юрист — роз’ясняв зміст нового указу глави держави. Саме 5 червня Віктор Ющенко вкотре призначив дострокові вибори. Якщо бути буквоїдом, це був уже шостий указ на ту саму тему (з огляду на три «укази про припинення указу»). І третя дата всенародного голосування. Після 27 травня і 24 червня настала черга 30 вересня. Саме про неї домовилися президент, спікер і прем’єр у ніч на Зелені Свята.

Утім, як з’ясувалося, і з шостого разу точно потрапити в конституційне поле юристам Банкової виявилося не під силу. Хоча, як кажуть, вони дуже намагалися. Навіть залучили до роботи над указом колишніх суддів КС. Зокрема нинішнього представника Кабміну Василя Німченка. Тільки в підсумку все вийшло «як завжди». У документі, приміром, немає ані слова про розпуск парламенту, тільки про дострокові вибори. Експерти, близькі до секретаріату, цим навіть хваляться — мовляв, раз про розпуск не йдеться, то немає й потреби посилатися на статтю 90 Конституції, яку Ющенко не любить. Проблема тільки в тому, що без припинення повноважень нинішньої Ради про жодні дострокові вибори мови бути не може.

Ще смішніша історія зі спробою обійти вимогу Основного Закону стосовно того, що вибори призначаються в 60-денний термін після підписання президентського указу. Як не рахуй, між 5 червня і 30 вересня термін удвічі більший. Але президентові юристи не розгубилися. Вони вирішили взагалі не зважати на цю конституційну вимогу. Замість цього, журналістам почали на пальцях пояснювати, що дату 30 вересня закладено... в законі про дострокові вибори.

Можливо, на Банковій така технологія комусь і видалася витонченою. Але на опонентів великого враження вона не справила. Депутати в ліпшому разі знизували плечима, у гіршому — жаліли президентських канцеляристів. А правознавці від коаліції навперейми пропонували свою допомогу в написанні нового указу — вже сьомого. За умови, що вже цей документ має бути написаний вчасно, тобто на початку серпня.

Утім, за великим рахунком, сарказм коаліціянтів цього разу видається не зовсім доречним. Віктор Ющенко просто не міг чекати. Якби він не скасував квітневих указів — ЦВК і місцеві влади були б зобов’язані їх виконувати, тобто готувати вибори... 24 червня. Але обмежитися самим скасуванням для Ющенка було рівнозначно капітуляції. Призначити голосування в конституційні терміни — на 60-й день після указу — означало демонстративно розірвати угоди від 27 травня (так званого пакту маленьких лебедів). З усіма наслідками, що випливають із цього. Тому й використали нехай сумнівний з юридичного погляду, але вже випробуваний механізм — підписання «проміжного» указу, який через два місяці можна буде скасувати й дати дорогу «остаточному папірцеві», ухваленому (будемо сподіватися) вже в цілковитій відповідності Конституції. Нинішні пропозиції опонентів, до речі, у серпні можуть придатися — принаймні для того, щоб убезпечити вибори від спроб оспорити указ у Конституційному суді.

За дужками, щоправда, залишається інша, глибша проблема. З кожним новим указом — особливо якщо від самого початку зро­зуміло, що виконувати його ніхто не збирається, — громадян мимоволі привчають до того, що владні приписи можна (а іноді й треба) не виконувати. І за це не буде ніяких санкцій. Можна сперечатися, чому так відбувається — чи то рішення явно нездійснен­ні, чи то Банкова неспроможна їх здійснити на практиці, чи то коаліція виявилася надто упертою, — список причин можна подовжувати до нескінченності, але результат один — владу поступово перестають сприймати серйозно. А влада, позбавлена авторитету, перестає бути владою.

Змагання безсилих

Олександрові Морозу, до речі, останній указ президента сподобався. Не весь, звісно. Але резолютивну частину документа спікер назвав бездоганною — комплімент, на який у секретаріаті навряд чи могли розраховувати. Закиди (а як же без них) викликала перша частина указу, в якій ідеться про причини оголошення дострокових виборів. Мороз упевнений, що президент не може посилатися на рішення з’їздів «Нашої України» та БЮТ, а Верховна Рада стає неправомочною тільки з того моменту, коли 151 депутат офіційно відмовиться від мандата — причому в індивідуальному порядку, і ЦВК визнає, що списки кандидатів, за рахунок яких можна було поповнити склад парламенту, вичерпані. Саме тому спікер наполегливо пропонує опозиціонерам прийти в зал і хоча б послухати, як голова зачитає їхні заяви про вихід із фракцій і припинення повноважень.

«Нашоукраїнці» й бютівці йти нікуди не хочуть. І обвинувачують Мороза в казуїстиці, порушенні домовленостей і бажанні будь-якою ціною втриматися на спікерському кріслі. Чого гріха таїти — розставатися зі статусом голови Верховної Ради лідерові соціалістів справді не хочеться. Навіть якщо президент і переконує дипломатів у нелегітимності чинного парламенту — поки депутати ходять на засідання, Мороз залишається спікером і другою людиною в державі. Цим можна пояснити багато що — аж до відмови видавати нашоукраїнцям і бютівцям їхні трудові книжки. Багато що, але не все.

Узагалі-то й опозиціонери не хочуть грати за морозівськими правилами не тільки через особливу принциповість чи, не дай боже, через каверзи. Вони справді не впевнені у своїх силах. Деякі з тих же нашоукраїнців невесело жартують: якщо фракція ще раз повернеться в зал засідань, нехай навіть для одного-єдиного голосування, дуже можливо, що потім із залу вийде один В’ячеслав Кириленко. Про настрої в опозиційному середовищі добре знає й Мороз. Тому й грає в гру «вірю — не вірю».

Із погляду тактики, час грає на користь біло-синіх. Із кожним днем опозиціонерів, охочих зробити «парламентське харакірі», стає менше. За словами Михайла Чечетова, вже чотири десятки «кінахівців» «прасують шнурки» в надії поповнити лави «Нашої України» й продовжити «плідно працювати над законодавством». Ще анекдотичніше виглядають обіцянки Миколи Замковенка й Олександра Ковтуненка відновити в Раді фракцію БЮТ. Блок Тимошенко без самої Тимошенко — такого креативу в українській політиці не було з 2002 року, коли Олександр Ржавський створював об’єднання «За Ющенка», не повідомивши про це самого Віктора Андрійовича.

Безумовно, і Мороз, і інші лідери коаліції залишаються реалістами. І розуміють, що осінні вибори скасувати швидше за все не вдасться. Але це — не єдина мета комбінації. Досить і того, що нерви «помаранчевим» добряче попсують. А заразом і виборцям продемонструють, «як усе запущено» в БЮТ і «Нашій Україні», лідери яких із труднощами контролюють власні фракції. Куди, мовляв, таким країною управляти!

Тільки навряд чи все це додасть очок коаліції, не кажучи вже про парламент у цілому. Потішаючись над розбродом і хитанням у «помаранчевому» таборі, біло-сині взагалі-то теж не можуть похвалитися стратегічними розробками чи хоча б принциповістю в обстоюванні національних інтересів. Громадянам просто вкотре демонструють, що обидва табори вітчизняної політики гідні один одного й змагаються між собою хіба що в політичному безсиллі.

Отаманщина XXI століття

Показово, до речі, що прем’єр від з’ясовування стосунків у парламенті демонстративно дистанціювався. Як, утім, і від офіційної підготовки дострокових виборів. Сам Віктор Янукович пояснює все просто — він цих виборів не хотів і не хоче, нехай, мовляв, створенням умов для вільного волевиявлення займаються ті, хто на них наполягав, — президент і опозиція. А якщо в них щось не виходить — провини уряду в цьому немає.

При цьому прем’єр не забуває нарікати на фактичний розвал вертикалі виконавчої влади, яка віднедавна служить одразу двом панам, але по суті — тому з них, кому вигідно. Неначе не Кабмін зовсім недавно грав у ту ж саму гру, охоче виконуючи постанову Верховної Ради, але відмовляючись підкорятися президентським указам. Мін’юст, між іншим, і шостого указу Ющенка від 5 червня «не визнав», точніше — оголосив його «не відповідним Конституції».

Нашоукраїнці відразу обвинуватили Олександра Лавриновича в тому, що він «підміняє Конституційний суд». Не будемо уточнювати, з чиєї вини нинішній КС виявився в тому стані, у якому він тепер перебуває, але думка не може не сподобатися. Для тлумачення Конституції в країні справді мають бути спеціально навчені люди, інакше кожен трактуватиме закони на свою користь. Президент — на свою, парламент — на свою, уряд — на користь прем’єра, я вже не кажу про можливий політ фантазії депутатів сільради села Іванківці. Якщо дати можливість кожному, кому заманеться, привласнювати повноваження — з’їзд у Сєверодонецьку може видатися форумом українських інтегральних націоналістів.

У вітчизняній історії таке вже бувало. Недарма епоху після смерті Хмельницького історики називають Руїною. «Два українці — три гетьмани» — цій приказці вже триста років. Та й на початку минулого століття з’ясовування стосунків між Центральної радою і гетьманом, гетьманом і Директорією, не кажучи вже про «білих» і «червоних», закінчилося тим, що суверенітет центральної влади поступово скоротився до території під вагоном, у якому засідав уряд. Решту території було поділено між самопроголошеними «повітовими республіками» й самопризначеними отаманами. А потім, як в анекдоті, «прийшов лісник і всіх вигнав». Змучене отаманщиною населення змирилося навіть із приходом більшовиків — яка-не-яка, а тверда влада, спроможна навести нехай своєрідний, але лад.

Можна, звичайно, порадіти тому, що наразі на українському обрії «визволителів» під червоними прапорами не спостерігається. А всі сусіди випромінюють виняткову миролюбність, якій і Махатма Ганді позаздрив би. Але питання однаково залишаються. Скажімо, за якою ціною «демократи чистої води» збираються поставляти нам газ? Щоб предметно поговорити на цю тему, українські переговірники — як мінімум — повинні мати міцний тил. А про який тил може йтися, якщо вітчизняних політиків навіть власні виборці не сприймають серйозно? Можна, звичайно, ображатися на Путіна за зменшувально-пестливе «рєбята» й обурюватися з приводу жартів про «українську тиранію», але для цього — хоча б — не треба влаштовувати між собою тендер на право представляти інтереси Росії у власній країні. Нехай цим займається Віктор Черномир­дін, робота в нього така.

От тільки чомусь не віриться в «самовиховання» українських політиків. Їхньої енергії зазвичай вистачає тільки для того, щоб привласнити повноваження, відібрати чужу власність і насолити конкурентові. Підозрюю, втім, що на таку хворобу страждають не тільки вітчизняні політики. Просто на захід від Бугу їх у спину штовхають власні громадяни. І не тільки на виборах. А в Україні громадянське суспільство існує головним чином у звітах грантоотримувачів перед грантодавцями (не обов’язково зарубіжними). І поки жителі «батьківщини дрімаючих ангелів» не зрозуміють, що Руїна в них у головах, ними так і будуть правити отамани — у костюмах від ZILLI і страусячих штиблетах, а міліцейські генерали переконливо розповідати, що стрілянина на ринку свідчить про підвищення показників із розкриття злочинів.