Розмова Cунь Цзи з Джорджем Бушем. Чи врятує давньокитайський стратег світ від нової війни?

Саміт Китай — США не просто зустріч лідерів двох держав. Це вже щось більше, ніж дипломатія, це, скоріше, гра, де кожен нюанс може мати глобальні наслідки. Голова КНР і лідер китайських комуністів Ху Цзиньтао їхав на першу офіційну зустріч до Джорджа Буша із багажем подарунків. Він віз рішення про покупку «Боїнгів» на суму понад 4 млрд. дол., а за тиждень до нього в США побувала делегація з 200 китайських бізнесменів, що уклала контракти ще на 12 млрд. дол. Ху Цзиньтао казав, що приїхав як друг — «налагодити стосунки з американським народом», хоча в Пекіні визнавали: візит за гостротою дискусії з американськими політиками буде досить проблемним. Тон висловлювань китайського лідера був миролюбний і стриманий. «У світі багато питань, — заявляв Ху, — за які США і Китай могли б нести спільну відповідальність, передусім у просуванні миру та розвитку планети». Цією фразою, сказаною в перший день, він досить чітко окреслив свою позицію на переговорах.

Проте в багажі китайського гостя був особливий подарунок — сувої шовку з вишитим на ньому текстом давнього трактату Сунь Цзи «Про мистецтво війни». Один примірник одержав Джордж Буш. Це, звісно, не багатомільярдний контракт, проте ця дуже лаконічна квінтесенція давньокитайської стратегічної думки стала, мабуть, найсимволічнішим підношенням, яке може багато чого повідати про потаємне в американсько-китайських відносинах. Подарунок, піднесений Бушу (за уважного його прочитання господарем Білого дому), справді може принести конкретні вигоди як американсько-китайському співробітництву, так і в розв’язанні насущних глобальних проблем у цілому. Допоможе краще зрозуміти затаєний задум дій самого Китаю. Хоча й малоймовірно, що китайці самі віддають у руки потенційного супротивника ключі до своїх секретів і задумів.

«Війна — це шлях обману», — писав Сунь Цзи та радив: «Коли ти щось можеш, показуй противникові, що не можеш; заманюй його вигодою; виклич його роздратування та бери його; набувши упокореного вигляду, викликай у ньому зарозумілість». Ху Цзиньтао чинив у минулі дні саме так. Китайський лідер робив усе, аби показати: КНР не збирається кидати виклик Сполученим Штатам. Навіть навпаки, усіляко готовий прислухатися до думки Вашингтона. А той, приміром, наполягає, що Китай має грати за правилами Світової організації торгівлі та ще більше відкрити свій ринок для американського м’яса й інших товарів, яким шлях у Китай заборонено. Дефіцит у торгівлі з Китаєм у 202 млрд. дол. 2005 року стає для американської економіки дедалі істотнішою проблемою, і якби Пекін прийняв рішення ревальвувати юань, американські товари стали б більш конкурентоспроможними, казав Буш. Китайський лідер вислухав це, але дав зрозуміти, що жодних заходів у відповідь, крім отих «подарунків» на 16 мільярдів, які уже зроблено, не буде. Ху Цзиньтао заявив: Пекін не готовий до різкої зміни курсу своєї валюти, а стосовно ситуації, що склалася в торгівлі двох країн, винний почасти сам Вашингтон. Своєю зарегульованістю експортних процедур він не дає Китаю можливості купувати високотехнологічну продукцію американських фірм. Контракти в цій сфері поточного року становили лише 720 млн. дол.

Китайський лідер також відкинув обвинувачення в тому, що Пекін не вживає заходів для боротьби з незаконним тиражуванням продуктів американської інтелектуальної власності. Гість, «набувши упокореного вигляду», навіть домовився з главою компанії «Майкрософт» Біллом Гейтсом, аби той став його особистим консультантом з усіх питань стосовно знаменитої операційної системи останнього. Хоча відомо, що китайці не особливо поважають Windows, але китайський голова, відвідавши віллу Гейтса, признавався, що має справу з дітищем американського мільярдера практично щодня. І запевнив: у його комп’ютері ПЗ на 100% ліцензійне.

Цікаво, що проблеми суто політичні в двосторонніх відносинах були ніби на другому плані. І це при тім, що адміністрація Буша перебувала під найжорстокішим пресингом із боку неурядових організацій і «яструбів» усередині президентської команди, котрі вимагали порушити на переговорах питання про права людини в КНР, переслідування за політичними й релігійними мотивами, про жорсткість контролю над ЗМІ. Проте від самого початку було зрозуміло, тут узагалі не було шансів домогтися бодай чогось.

У розділі «Про правила стратегічного нападу» Сунь Цзи писав: «Краще з кращого — підкорити чужу армію не воюючи» ... «Перемагають, якщо знають, коли можна битися, а коли не можна». Ці постулати знадобляться американському президентові при вирішенні, мабуть, головного питання, яке стояло на порядку денному зустрічі двох лідерів, — ядерної програми Ірану. Китай чітко дав зрозуміти, що не є прихильником воєнної операції проти Ісламської республіки та, як і раніше, виступає за мирний діалог. «Якщо мети не можна досягти, не використовуй армію. Доти, доки не загрожуватиме небезпека, не вступай у війну», — казав Сунь Цзи, застерігаючи, що не кожне застосування сили виправдано. Китай чудово розуміє: для США ядерна програма Ірану в своєму нинішньому стані не є загрозливою. Багато хто взагалі сумнівається в її успіхах, а якщо вони й будуть, то через десятиліття. Тому поквапливість Вашингтона в превентивних заходах проти Тегерана (а тим паче односторонні дії зі «зміни режиму») однозначно принесе поразку та проблеми, порівнянні (якщо не гірші) з іракськими. «Війна любить перемогу й не любить тривалості»... «Ніколи ще не бувало, аби війна тривала довго й це було б вигідно державі. Хто не розуміє до кінця всієї шкоди від війни, не зможе зрозуміти до кінця й усієї вигоди від війни». Це слово китайського класика Джорджу Бушу слід було прочитати ще до нападу на Ірак, в Ірані Вашингтон може повторити помилки. Правда, Іран куди більше від Іраку й Афганістану залучений у міжнародні відносини. Минулого тижня він здійснив несподіваний маневр, гідний мудрого стратега, — подав заявку на повноправне членство до Шанхайської організації співробітництва. Питання розглядатиметься в червні, і в разі позитивного розгляду Іран ввійде в організацію, яка фактично є першою структурою, де Пекін ненав’язливо, але цілеспрямовано відпрацьовує методи свого регіонального домінування. ШОС створює Китаю надійні «тили» в питаннях боротьби з тероризмом і сепаратизмом, а тепер буде головною структурою в рамках, де розв’язуються проблеми диверсифікації джерел природних ресурсів. Підключення Ірану до ШОС дозволить остаточно перекроїти енергетичну карту Євразії на «китайський штиб», дозволить Пекіну дотягтися до ресурсів країн Перської затоки. До речі, на саміті ШОС у червні, крім прийому Ірану, найважливіше питання порядку денного — енергетична політика організації. Прокладка енергетичних артерій із центральноазіатських республік на Китай і домовленості Путіна протягнути дві нитки газопроводів туди ж із Сибіру справді можуть викликати заздрість у Вашингтоні. Адже вони не йдуть у жодне порівняння з тими скромними «досягненнями», які США отримали в результаті операції в Іраку. А Китай одержав чи одержить усе необхідне без війни. У цьому плані США зробили собі й Європі ведмежу послугу, коли заступилися за Україну в газовій суперечці з Москвою. Обіцянка Путіна віддати газ Китаю стала своєрідною реакцією Кремля на дії Києва разом із Брюсселем і Вашингтоном. Цікаво, що такий поворот, на думку експертів, не вигідний ані Україні, ані Європі, ані навіть, за великим рахунком, Росії, а вигідний лише Китаю. Тут не можна не пригадати ще одну мудрість: «хто добре б’ється, управляє противником і не дає йому управляти собою».

Проте чи зможуть США реально скористатися мудрістю китайця Сунь Цзи, аби хоч якось вплинути на становище? Серед тих, хто напевно знайомий із трактатом «Про мистецтво війни», — держсекретар Кондоліза Райс. У останні місяці вона й міністр оборони Дональд Рамсфельд наполегливо намагаються повернути увагу президента США від теми боротьби з глобальним тероризмом до теми боротьби з глобальним домінуванням Китаю. Із архівів було витягнуто стратегію, розроблену ще на початку 90-х рр. минулого століття. Вона передбачала створення потужної коаліції в складі США, Південної Кореї, Японії і Тайваню, що виступала б чинником стримування китайських амбіцій на лідерство в регіоні. Проте стратеги у Вашингтоні після 11 вересня 2001 року занадто були зайняті війною з глобальним тероризмом і недооцінили перспективи, які відкрилися Китаю у внутрішніх районах Азії. Райс тепер пропонує взяти на озброєння інший не менш відомий постулат Сунь Цзи: «Найкраща війна — розбити задуми супротивника», і спробувати нехай із запізненням, але якось порушити ідилію у відносинах Китаю з Росією (що, утім, малоймовірно) і центральноазіатськими республіками. На сам Китай навіть такі пожежні заходи, певне, не справлять серйозного впливу — він дуже добре засвоїв мудрість: «мало сил у того, хто повинен бути всюди напоготові, багато сил у того, хто змушує іншого бути всюди напоготові», і ще — «непереможність міститься в собі самому, можливість перемоги — в супротивнику».