Різнокольорова толока, або людський чинник у державному механізмі

Знаєте, попри все, в усьому тому, що відбувається, є великий плюс: суспільство отримало можливість повною мірою усвідомити рівень неспроможності державної машини в цілому і її деталей зокрема. Навіть той, хто не хотів над цим замислюватися чи свідомо захищав себе від подібної інформації, після низки спровокованих сторонами конфлікту функціональних викриттів, побачить, що країна є, а держави майже немає. Це «майже» — данина тим нечисленним політикам, чиновникам, дипломатам, суддям, вузькопрофільним спеціалістам, які левову частку свого робочого часу присвячують державним інтересам. Бій у верхах іще не завершений, але наше завдання не інвентаризувати втрати сторін, а зрозуміти, з якою якістю державної машини ми маємо справу. А далі — як цю машину відремонтувати і змусити ефективно працювати на країну та її громадян.

Працююча в звичайному режимі країна в умовах паралічу політичної верхівки довела, що більшість із нас навчилися жити без державної милиці. Але кожен, хто має малий, середній та й великий бізнес, розуміє, що досягнута й утримувана ним справа існує не завдяки, а всупереч державним зусиллям. Усупереч корупції; усупереч розмножуваній зі швидкістю дрозофіли дозвільно-заборонній системі; усупереч відсутності стабільних і чесних правил гри; усупереч проблематичності захисту своїх інтересів і своєї власності в судах тощо. Те, що люди навчилися мінімально залежати від дер­жави, — це, безперечно, плюс, а ось те, що держава не прагне послідовно й системно створювати умови для максимальної реалізації творчих здібностей представників свого суспільства — одна з відчутних для всіх проблем. По суті, сьогодні роботою державної машини невдоволена більшість. Навіть на Сході країни 67% стверджують, що жити стало гірше. Але річ не тільки в рівні життя, річ у здатності гілок влади чітко виконувати свої функції, а опозиції — стежити за цим виконанням. Ні в мирний, ні у воєнний час суспільство не стало свідком доведеності відповідних потенцій. А якщо завтра війна? Теракт? Чорнобиль? Газ по 230? Тузла? Така держава спроможна адекватно захистити своїх громадян і їхні інтереси? Сьогодні держмашина має дуже низький імунітет. Відповідно, будь-який «вірус», привнесений ззовні або спровокований природною чи техногенною ситуацією всередині країни, може виявитися убивчим. Чим ослаблена держава? Спробуймо про це поговорити.

По-перше, непрофесіоналізмом кадрового складу. Велике переселення бюрократичного народу, влаштоване Віктором Ющенком 2005-го, ознаменувалося виходом із влади прошарку досвідчених бюрократів і впровадженням у неї величезної кількості випадкових, непідготовлених людей. Доповнило картину повернення у владу Януковича і, відповідно, не менш масштабні кадрові чистки, які тривають донині. «Земелі», де могли, змінили «кумів», але Батьківщині від цього легше не стало. Бюрократ — це професія, котрій важливо вчитися, набувати досвіду роботи. Я не хочу, щоб ці висновки були сприйняті як заклик ставитися до бюрократів немов до священної корови. Але розпустити лікарню і набрати на місце лікарів слюсарів, арматурників і кібернетиків?..

Мало того, і помаранчева коман­да Ющенка—Тимошенко, і біло-блакитно-малинова з приходом Януковича спробувала втілити в життя принцип кадрового задоволення партійних квот, які входять у коаліцію. Ішлося не лише про міністрів, а й про їхніх заступників, директорів департаментів, керівників держмонополій і держкомітетів. Різниця лише в тому, що помаранчеві реалізували свої наміри лише частково. Нинішні хазяї виконавчої та законодавчої влади — цілком. Подивіться на число міністерств і заступників у самих міністерствах — невиправдано роздуте. Подивіться, на якому рівні в багатьох держустановах залишилися носії інституціональної пам’яті — у кращому разі на рівні керівників департаментів, а як правило — заввідділів і головних спеціалістів. Усі значимі посади кинуто в топку скріплення коаліції: «Мені байдуже, що він у вас робитиме, нехай хоч скріпки носить, але я мушу дати квоту соціалістам», — заявляв міністрам один із віце-прем’єрів, відповідальний за кадрове задоволення коаліції. Окремі міністри довідувалися про нових заступників у момент голосування Кабміну, без вивчення професійних якостей і навіть формальної співбесіди. Якої якості роботи можна очікувати від людей, котрі не мають навіть приблизного уявлення про сферу їхньої нинішньої відповідальності?

У принципі така ж ситуація і з міністрами. Якщо вам колись удасться випити по-приятельськи філіжанку кави з екс-прем’єром Тимошенко, екс-прем’єром Єхануровим і чинним прем’єром Януковичем, — вони вам відверто розкажуть про те, що охоче позбулися б більшої частини членів їхнього Кабміну. Бо на практиці побачили низький рівень, а то й неспроможність людей, котрі стоять біля керма цілих галузей. Тотальне прагнення до формування виконавчої, судової, а через закриті списки і законодавчої влади головним чином за принципом персональної лояльності до лідерів політичних сил — одна з убивчих хвороб нашого політикуму.

Цілком очевидно, що якісно склад наступної Верховної Ради навряд чи вдасться змінити. Отже, політичним силам уже сьогодні необхідно думати про те, щоб змінити підхід до створення майбутнього уряду. Країні необхідний Кабінет технократів, а не розподіл трофеїв між своїми.

По-друге, держава ослаблена безвідповідальністю бізнесу у владі. У тому, що влада в країні належить бізнесу, — не сумнівається практично ніхто. Але я б конкретизувала: влада в країні належить бізнесменам, які створили свої статки у період дикого первинного накопичення капіталу. Ця обставина надзвичайно важлива: йдеться не про потомствених бізнесменів, а про людей, котрі мають цілком однозначний склад розуму, що диктує цілі і засоби їх досягнення. Швидкий розум, здатність оперативно приймати рішення, уміння тримати удар і завдавати його; і при всьому цьому моральний бар’єр, який перестрибується на одній ніжці, і нульовий рівень поваги до закону та суспільних інтересів. Ці риси об’єднують бізнесменів усіх політичних кольорів. Не тому, що вони не хочуть, — вони не можуть думати про країну. Бо якби вони про неї думали — вони б ніколи не створили свої капітали у той час тими способами і в таких обсягах. Бізнесмени, котрі присутні практично у всіх політичних силах, а в найбільших — домінують і визначають політику партій та блоків, не можуть і не повинні керувати державою.

Сьогодні хтось може сказати впевнено, що політика в галузях формується відповідно до інтересів розвитку цих галузей, а не до інтересів Бойка чи Івченка (у секторі газу), Деркача (у секторі атомної енергетики), Ахметова (у сфері зв’язку, металургії та енергетики), Азарова (у сфері фінансів), Пригод­ського (в «Укрзалізниці») і т.ін. і т.п.? А хто контролює формування цієї політики? Кабінет міністрів, на якому рішення приймаються зі швидкістю руху титрів? Опозиція, зайнята виключно боротьбою за владу? Суспільство, яке має замість інформації «потьомкінські села», побудовані прес-службами різних міністерств, відомств і служб? РНБО, що міняє секретарів, як ящірка хвости? Президент, який давно відмовився від пріоритету концентрації у своєму апараті інтелекту? Генпрокуратура, що працює за політичними наводками і, у кращому разі, індиферентно ставиться до правопорушень у сфері відповідальності її політичних покровителів (хоч би якого кольору вони були)? Спецслужба, яка втратила орієнтацію у просторі і давно вже змирилася з тим, що її цінують не за дивом збережені мізки, а за вуха технічних підрозділів і м’язи «Альфи»? Контрольно-ревізійне управління, здатне, сидячи на колоді, всім колективом трудитися над діставанням порошинки з ока?

Абсолютно впевнена: доки великі бізнесмени першої хвилі не дадуть спокій стерну держави і не займуться тим, чим повинні займатися — розвитком бізнесу, виробництва, створенням робочих місць, оцивілізовуванням конкурентних методів тощо, — якісні зміни у країні неможливі. До речі, приклади тих, хто відпустив рятувальний круг, зокрема депутатський мандат, і не втопився — є. Віктор Пінчук зробив це не з доброї волі. І що? Хіба суспільство не виграло від того, що великий бізнесмен почав працювати над своєю «недоторканністю» шляхом ініціювання і фінансування безлічі корисних та цікавих проектів у найрізноманітніших сферах: від боротьби зі СНІДом до галереї сучасного мистецтва; від «Свободи слова» до студентських програм? Меценатство, як і депутатський мандат, навряд чи допоможе Віктору Михайловичу в інвентаризації комерційних відносин із Ігорем Коломойським. Однак це допоможе небожителю адаптуватися до суспільства, а суспільству, яке не любить багатих, прийняти їхнє існування. Інший приклад — Олександр Ярославський. Цей дуже великий український бізнесмен свідомо відмовився від участі у виборах 2006 року, незважаючи на гарантоване місце у списку однієї з провідних партій. Продавши пакет «Укрсиббанку» великому французькому банку, Ярославський свідомо прийняв цивілізовані правила гри, зрозумілі його новому партнерові. На прибутковості його бізнесу — банківського, будівельного, хімічного — відсутність депутатського значка жодним чином не позначилася. А ось підвищення цін на газ, можливо, позначилося. Але хіба Ярославський може вплинути на інтереси тих, хто стояв за Івченком, або тих, хто стоїть за Бойком?

Практично від усіх великих українських бізнесменів мені доводилося чути одну й ту ж сентенцію: «Нам не потрібні жодні преференції, нас абсолютно влаштовують однакові, справедливі і стабільні правила гри для всіх». Дуже добре. А тепер запитання: що наш великий бізнес зробив для того, аби ці правила гри встановити? Не свої правила, отримавши у спадок від виборів Кабінет міністрів, податкову, МВС та прокуратуру, а «однакові, справедливі і стабільні для всіх». Та вони навіть не зібралися! Ні тоді, коли вже була очевидною провальна політика із забезпечення енергетичної безпеки, ні під час епідемії рейдерства, яка з усією очевидністю продемонструвала розруху судової системи, ні напередодні політичної кризи, що опосередковано загрожувала вдарити і вдарила по рівню капіталізації приватних підприємств. Може, вони скинулись і зібрали найкращі уми для написання законопроектів, покликаних відродити судову систему в країні? Може, намагаючись зазирнути в майбутнє, налагодили систему пошуку нових людей, із якими все одно доведеться працювати в майбутній владі? Може, привселюдно висловили стурбованість дисбалансом із виплатою ПДВ? На жаль, ні. Далі розмов про роль великого бізнесу в переломний момент історії справа поки що не пішла. А самі великі бізнесмени обмежилися будівництвом особняків для одних, відбудовою пам’яток історії для інших, оплатою «партійних витрат» для третіх. До речі, більшість великих і дуже великих бізнесменів, незалежно від того, є вони членами партій чи взагалі стоять осторонь видимих політичних баталій, роблять свої внески в партійні каси якомога ширшого спектра політичних сил. Читачі дуже здивувалися б, дізнавшись, які політичні проекти, окрім власних, фінансують провідні бізнесмени «Регіонів» і «Нашої України», наскільки всеїднощедрий Коломойський. Розкладання яєць у різні партійні кошики можна пояснити тільки одним: за будь-якої конфігурації влади великий бізнес хоче зберегти доступ до державних ресурсів і захистити себе від можливого перерозподілу власності. Тим часом великий бізнес досі нічого не зробив для того, аби сприяти виробленню тих-таки загальних і незмінних правил, а також забезпечити повагу і недоторканність приватної власності будь-якого масштабу — від малого НП до імперії олігарха. Хоча на сьогодні зміна форм державної активності великого бізнесу була б надзвичайно актуальною. Очевидно, має рацію Олександр Пасхавер: не дозріли вони до розуміння своєї соціальної відповідальності та політичної ролі.

Утім, дехто намагається шукати застосування собі в системі не тільки особистих, а й національних інтересів. Ось, наприклад, Рінат Ахметов, як уже згадувало «Дзеркало тижня», за великі власні гроші замовив американській компанії розробку комплексної програми реформ для України. Дуже добре! Припустимо, західні експерти напишуть програму, яка враховуватиме докладне опрацювання місцевих особливостей, стан галузей, ментальну специфіку, а не кальку з рекомендацій виданих раніше урядам Африки і Латинської Америки. А тепер запитання: за яким принципом добиратимуться люди, здатні реалізувати цю програму? За принципом лояльності і партійних квот? І що, знову Рудьковський, Барановський, Івченко, Червоненко, Губський, Шуфрич, Цушко?.. Йдемо далі. Пам’ятаючи про кадрову складову, поставимо собі ще одне запитання: як забезпечити реалізацію цієї програми; як у коаліції з комуністами зробити землю товаром; як забезпечити реалізацію реформ на місцях у конституційно-розбалансованій системі побудови влади; як забезпечити активізацію відносин із впливовими у світі альянсами, якщо Кабмін не в змозі за п’ять місяців прийняти щорічний цільовий план «Україна–НАТО», навіть після того, як його давним-давно затвердила Росія? Як формувати бюджет, якщо в середині року ніхто й гадки не має, скільки коштуватиме газ у 2008-му? Як приймати закони при відсутності згоди з ключових питань і при потенційній можливості збереження і в майбутньому парламенті ідеологічно несумісної коаліції? Як реалізовувати напрацювання у країні, де діє і серед політиків, і серед чиновників чіткий принцип «свій-чужий»?

З одного боку, доки бізнес перебуватиме при владі, приватна і корпоративна політика завжди домінуватиме над державною; смаківщина — над об’єктивним визначенням пріоритетів розвитку; обслуговуюча роль правоохоронних органів та судів — над професійним обов’язком і правом.

З іншого — поки бізнес не усвідомить своєї соціальної та дер­жавної відповідальності, політики не зможуть ввійти в русло реалізації державних інтересів. Тільки сприяти цьому бізнес має, головним чином, перебуваючи поза владою. (Наприклад, навіщо Ахметову мандат? Можливо, найзаможнішому громадянинові краще очолити Союз промисловців і підприємців?) Приймати владу на себе можуть лише ті бізнесмени, яким є що запропонувати суспільству, а не взяти в нього. Сьогодні при закритих списках і при обрізаному в правах усенародно обраному президенті суспільство дуже обмежене в можливостях прямо та оперативно впливати на функціонування державних інститутів. А ось бізнесмени, навіть — фантастичний варіант — ті, хто відмовився від мандатів, — іще довго будуть до влади ближче, ніж виборці. І якщо бізнес не зрозуміє, що капусту не тільки можна рубати, а й треба її висаджувати, відновлюючи поле для поновлення циклу, то наші політики ще довго займатимуться безцільним садівництвом, «оббиваючи груші».

І тому третьою причиною, що ослаблює державу, можна назвати домінування політиканства над політикою. Цілком очевидно, що боротьба, яка ось уже котрий рік із різним ступенем активності відбувається на владному олімпі, має дуже мало спільного з битвою за інтереси мас. Сьогодні це битва за інтереси сотень, ну нехай тисяч, наділених владою, із тими, хто її прагне. Причини аж ніяк не в концептуальних різночитаннях при формуванні бюджету, аграрної політики, реформуванні судової системи, визначенні зовнішніх і внутрішніх загроз, забезпеченні енергетичної безпеки та реалізації програм енергозбереження. Причина — у прагненні до концентрації влади, за великим рахунком, з однією метою — шлюзувати фінансові та ресурсні потоки в потрібні русла, потрібним людям. Саме це прагнення, помножене на непрофесійний кадровий призов, деідеологізацію політичних об’єднань і пасивність мас, дало той результат, який ми сьогодні маємо. Нинішніх політиків, і передусім лідерів, із якими суспільство змушене прожити ще якийсь період часу, — необхідно змусити шукати інших людей і реалізовувати інші підходи в управлінні державою. Їх необхідно змусити зважати на тих, хто вміє вирішувати державні питання, а не просто «терти», «розводити», підкуповувати та продаватися. Власне, до останнього переліку і зводиться суть політичних процесів, які бурхливо виникають у країні. Хто формує погляди та лінію поведінки лідерів держави і опозиції? Чи багато в оточенні політиків першої лінії системних аналітиків (не плутати з купленими політологами), стратегів (не плутати з залученими політтехнологами), людей, які досконально розбираються в якихось сферах (крім конвертації та офшорної справи)? Таких небагато. Ще менше тих, хто не тільки знає, а й уміє системно працювати на досягнення поставленої мети на високому державному рівні. Зате є ті, хто знає: як купити австрійський банк; як виканючити хрест у вселенського патріарха Варфоломія і «діляночку» у Черновецького; як заробити на НАКівських закупівлях; як зняти з клієнта по півтори штуки за сотку при оформленні обл­радою документів на землю; що запропонувати депутатові, аби він змінив політичну прописку; як поставити під особистий контроль керівництво цілої автономної республіки й конвертувати це в колосальні земельні наділи… Мізки, налаштовані на визначення, обстоювання та реалізацію державних інтересів в оточенні українських політичних лідерів, — велика рідкість. Утім, у декого виникають проблеми навіть із мізками, покликаними реалізувати інтереси власної політичної сили — доводиться користуватися інтелектуальними здібностями «суміжників»…

Домінуючий принцип лояльності та вірності кольору прапора сприяє обмеженню доступу до влади менеджерів і професіоналів із державним мисленням ,котрі й без того з труднощами туди просочуються. Якщо в результаті виборів на країну вкотре буде посаджено одноколірну владу; якщо партійні політичні еліти продовжать вироджуватися в рамках своїх умовно-ідеологічних кадрово-закритих громад; якщо не буде відкрито полювання за людьми іншої професійної якості, котрі ще не збилися в нові партійні проекти, проте існують, то Україна стане не просто легкою здобиччю для будь-кого, хто захоче накласти на неї лапу; не просто загрозою для цивілізованого світу, про що вже нині лунають голоси в Європі, — бездарна й неспроможна державна машина стане основною небезпекою для своїх громадян, які за всієї своєї втоми та пасивності на це не заслужили.