Рішення про будівництво централізованого сховища відпрацьованого ядерного палива під Києвом неприпустимо приймати кулуарно

18 жовтня 2011 року парламент України прийняв у першому читанні проект Закону України «Про поводження з відпрацьованим ядерним паливом» (реєстраційний номер 8795). Головне завдання запропонованого проекту – законодавчо закріпити місце будівництва у Чорнобильській зоні відчуження централізованого сховища відпрацьованого ядерного палива реакторів типу ВВЕР, якими оснащені майже всі вітчизняні АЕС. З одного боку таке рішення здається логічним: чим щороку платити росіянам сотні мільйо­нів доларів за зберігання відпрацьованого українськими АЕС ядерного палива, чи не краще ці кошти спрямувати на потреби вітчизняної атомної галузі? З іншого боку існують побоювання, чи варто під Київ «підкладати» ще одну ядерну «бомбу» уповільненої дії? Редакція DT.UA пропонує читачам дві крайні точки зору на цю актуальну проблему.

Основна ідея прийнятого Верхов­ною Радою у першому читанні проекті закону України під реєстраційним номером 8795 полягає у фактичному, законодавчо затвердженому розташуванні поблизу Києва полігону для зберігання радіоактивних відходів та матеріалів. Це при тому, що ніхто не скасовував Закон України «Про Загаль­нодержавну програму зняття з експлуатації Чорнобильської АЕС та перетворення об’єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему», згідно з яким на Чорнобильській АЕС має бути здійснено демонтаж реакторних установок та очищено майданчик, щоб максимально зняти обмеження і регуляторний контроль на зазначеній території. Тобто в ідеалі, відповідно до програми, на місці Чорнобильської АЕС має врешті-решт залишитися зелена галявина.

Спроби узаконити радіоактивне сховище під Києвом уже були. Схо­жий законопроект подавався до Вер­ховної Ради в 2009 році під реєстраційним номером 5050, і називався він «Про розміщення, проектування та будівництво централізованого сховища відпрацьованого ядерного палива реакторів типу ВВЕР віт­чизняних атомних електростанцій». Але його розгляд у сесійній залі неодноразово переносився, відтак законопроект так і не був розглянутий із причин, про які можна лише здогадуватися.

Активна фаза погодження з громадськістю будівництва централізованого сховища відпрацьованого ядерного палива в Чорнобильській зоні відбулася ще 2008 року. Громадськими слуханнями, які проводилися у м.Славутич того ж таки 2008 року, було рекомендовано схвалити таке розміщення сховища на місцевому дорадчому референдумі більшістю голосів мешканців Іванківського і Поліського районів та м.Славутич Київської області. Проведення такого референдуму також було передбачене чинним на той час законодавством, зокрема Законом України «Про порядок прий­няття рішень про розміщення, проектування, будівництво ядерних установок і об’єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами, які мають загальнодержавне значення». У цьому законі йшлося про те, що до проекту закону про розміщення, проектування та будівництво ядерної установки або об’єкта, призначеного для поводження з радіоактивними відходами, які мають загальнодержавне значення, обов’язково додаються результати консультативного референдуму в регіоні, в якому розглядається можливість будівництва об’єкта.

Оскільки ж ініціатори будівництва сховища відпрацьованого ядерного палива під Києвом, очевидно, передбачали результати референдуму не на свою користь, то вирішили в людей навіть не запитувати, а змінити закон, та й по всьому. Вже у червні 2009 року було внесено зміни до Закону України «Про порядок прийняття рішень про розміщення, проектування, будівницт­во ядерних установок і об’єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами, які мають загальнодержавне значення», якими обов’яз­ковість дорадчого референдуму скасовувалася. Це при тому, що прийняті зміни, за висновками головного нау­ково-експертного управління Верхов­ної Ради України, невиправдано звужували права громадян на безпечне для їхнього життя та здоров’я навколишнє природне середовище, участь в обговоренні та внесенні пропозицій до матеріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об’єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища. Окрім того, такий підхід не відповідав конституційному припису про недопущення звуження змісту та обсягу наявних прав і свобод громадян при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів (стаття 22 Конституції України) і не узгоджувався з регламентованими положеннями, зокрема, законів України «Про охорону навколишнього природного середовища» (статті 9-11) та «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» (розділ ІІ, стаття 20) стосовно права громадян, їх об’єднань у сфері використання ядерної енергії та радіаційної безпеки.

Як наслідок, референдум проведений не був. Натомість згаданий законопроект під реєстраційним номером 5050 подали до Верховної Ради, ос­кільки додавати результати референдуму до нього вже не було потреби. Але, як зазначалося, законопроект залишився не розглянутим із невідомих для нас причин. Мож­ли­во, однією з причин була відсутність не лише результатів місцевого дорадчого референдуму, а й інших необхідних документів (тех­ніко-економічне обґрунтування, рішення про по­год­ження розміщення, висновок державної екологічної експертизи, звіт щодо заходів з інформування суміжних держав про можливий вплив зазначеного об’єкта у транскордонному контекс­ті), що засвідчували б доцільність такого проекту.

Відтоді питання, здавалося б, втратило гостроту, а тема будівництва сховища тривалий час не порушувалася ні в урядових структурах, ні у ЗМІ. А тому поява нового законопроекту зі старим змістом стала несподіванкою. Також насторожує його «закамуфльована», порівняно з попереднім варіантом, назва і намагання розглядати законопроект за спрощеною процедурою в сесійній залі. Тут слід зазначити, що спрощена процедура останнім часом стала вельми популярною для прийняття непопулярних рішень.

Це при тому, що законодавством передбачена особлива процедура розгляду таких законопроектів. Так, зокрема, статтею 8 Закону України «Про порядок прийняття рішень про розміщення, проектування, будівництво ядерних установок і об’єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами, які мають загальнодержавне значення» передбачається, що проект закону про розміщення, проектування, будівництво об’єкта, призначеного для поводження з радіо­активними відходами, які мають загальнодержавне значення, доповідається на пленарному засіданні Вер­ховної Ради України членом уряду, який відповідає за реалізацію державної політики у відповідній сфері. Натомість доповідав із законопроекту заступник міністра. Складається враження, що проблема будівництва централізованого сховища відпрацьованого ядерного палива навмисне мінімізується, подається як несуттєва і неварта уваги громадян. Такий собі технічний епізод у здійсненні політики «відкладеного рішення» щодо ядерних відходів. На жаль, вітчизняні ЗМІ також стали на позицію спостерігачів у цьому вкрай важливому питанні.

Безумовно, проблема зберігання відпрацьованого ядерного палива мусить вирішуватися. Але поспішні, необґрунтовані рішення в цьому питанні неприпустимі. Тим більше що зберігати радіоактивні матеріали планується невизначений час (хоча чинне законодавство вимагає зазначати термін зберігання ядерного палива) у безпосередній близькості до кількамільйонного мегаполіса, столиці держави. До оцінки ризиків та вибору оптимального (не лише з економічного пог­ляду, а й із позицій безпеки) розміщення сховища слід залучити широке коло експертів та науковців.

На моє глибоке переконання, на даному етапі законопроект має бути відхиленим. Повернутися до його розгляду можливо лише після отримання висновків незалежних експертів і обговорення цих висновків широкою громадськістю. Інакше може виникнути ситуація, схожа на скасування переходу на зимовий час: спочатку скасували, а тільки потім почали думати про можливі збитки і втрати. Однак ігри з ядерними матеріалами значно небезпечніші за ігри з часом.