Провал лейбористів і шотландський сюрприз

Вибори до місцевих органів влади в Британії відбуваються якраз посередині між загальними парламентськими виборами. Традиційно в результатах місцевих виборів оглядачі й політичні експерти намагаються роздивитися електоральні пристрасті й скласти за ними карту майбутнього. Проте в останнє десятиріччя британські місцеві вибори настільки неперед­бачувані, що здатні швидше поплутати карти, ніж внести якийсь логічний порядок в історію законодавчих органів. Так, лейбористи з часу свого приходу до влади 1997 року постійно втрачають істотний відсоток голосів на місцевих виборах, часто втрачаючи навіть самі місцеві ради, але при цьому завзято виграють загальні парламентські вибори. Нинішній третій пар­ламентський термін лейбористів, до речі, з незмінним лідером партії й прем’єр-міністром Тоні Блером, перший такий рекорд в історії лейбористської партії.

Проте вибори до місцевих органів самоврядування, які пройшли 3 травня 2007 року, найімовірніше, виявляться останніми для лейбористів. Не тільки тому, що Тоні Блер, усіма способами відтягуючи сумний, але давно задекларований момент розставання з прем’єрською посадою, нарешті покидає Даунінг-стрит. Про що й оголосив у четвер уранці 10 травня на засіданні Кабміну. Далі попрямував у свій виборчий округ Седжефілд на північному сході Англії, оскільки обіцяв своїм виборцям, що вони перші дізнаються про його відхід із посади.

Лейбористи перебувають при владі занадто довго. Із травня 1997 року. Такий вередливий виборець, як британський, не тільки розпещений найдавнішою демократією у світі, але й який запам’ятав уроки попереднього 18-літнього правління консерваторів, нині хоче змін. І те, що Тоні Блер передає кермо влади своєму наступникові й соратнику міністрові фінансів Гордону Брауну, зовсім не означає перемогу лейбористів на наступних парламентських виборах 2010 року. Британці, по-перше, добряче втомилися від популістської риторики лейбористів, а по-друге, навряд чи простять правлячій партії участь у війні в Іраку. Та й партія консерваторів, яка оговталась від летаргічного опозиційного сну, знайшла молодого й діяльного лідера Девіда Камерона, який дедалі більше імпонує британцям своїм завзяттям, активністю й іншими бійцівськими якостями лідера. До речі, неважко помітити, що за ті ж самі властивості десять років тому Британія віддала перевагу тоді молодому й діяльному Тоні Блеру.

Отже, останні місцеві вибори в Британії завершилися для лейбористів важкою поразкою. Тільки в Англії вони втратили близько 470 місць і контроль над вісьмома місцевими радами. А консерватори виграли 38 рад і 870 місць. Проте прем’єр Тоні Блер, як завжди, не втрачає оптимізму, заявляючи, що отримані результати зов­сім не трагедія для лейбористів. І нагадує: втрати на попередніх місцевих виборах не перешкоджали їм вигравати парламентські. «Комусь здалося, що буде повний розгром, але нічого такого не сталося, — запевнив Блер. — Між загальними виборами завжди доводиться приймати удар, але він слугує для нас хорошим стартовим майданчиком». І, правда, на місцевих виборах 2004 року лейбористи мали ще жалюгідніший результат, ніж нині, але зуміли виграти наступну парламентську кампанію й знову сформували уряд.

Проте травневі вибори в Британії проходили не тільки на рівні місцевих рад. У Шотландії й Уельсі громадяни обирали власні парламенти. І якщо в асамблеї Уельсу лейбористам удалося зберегти чисельну перевагу (з 60
місць вони виграли 26, втративши лише три мандати в порівнянні з попередніми виборами), то результати голосування до шотландського парламенту вже охрестили «сенсаційними». На них здобули перемогу прихильники Шотландської національної партії (ШНП). Із 129 місць ШНП одержала 47, буквально вирвавши один мандат із рук лейбористів, які завоювали в результаті 46 місць. Решта мандатів у шотландському парламенті розподілилася так: 17 дісталися консерваторам, 16 — лібералам-демократам і 2 — «зеленим».

Історія, як відомо, розвивається за спіраллю. Але тільки кожен новий виток відзначається певними особливостями, часом несподівано яскравими. Вперше вибори до парламенту Шотландії й асамблеї Уельсу проходили у травні 1999 року. Дива вони тоді не явили й, власне, його ніхто й не очікував. Деволюція не переросла в революцію. Лейбористи залишилися біля влади, отримавши досить багато голосів, але не більшість. Націоналісти, попри передвиборну словесну похвальбу, недобрали очікуваного. А консерватори підібрали майже все, що загубили на місцях дві ліві партії — лейбористи й ліберали-демократи.

Від травневих виборів 1999-го, коли шотландці обирали склад свого парламенту, залежав, за великим рахунком, шлях, яким би вся країна рушила в майбутнє — у межах Британського Королівства чи поза ним. Тоді шотландці віддали перевагу першому. Вперше за останні 300 років вони створили свій парламент, проте майже три чверті тих, хто голосував, висловилися проти сепаратизму. 129 парламентських місць розподілилися так: 56 — лейбористи, 35 — ШНП, 18 — консерватори, 17 — ліберали-демократи, по одному голосу — «зелені», соціалісти й незалежні.

Водночас на заході Британії вперше обирали ще один місцевий парламент — асамблею Уельсу, де з 60 місць лейбористи одержали 28, а націоналістична партія Плейд Кімру — 17.

За деволюцію (передачу влади або повноважень) жителі Шотландії й Уельсу проголосували на референдумах у вересні 1997 року, чим розпочали процес руху влади з Лондона до Едінбурга і Кардіффа. У червні 1998-го такий же референдум увінчався успіхом у Північній Ірландії. Лейбористи, борючись за владу з консерваторами на загальних виборах 1997 року, перемогли значною мірою за рахунок обіцянок децентралізації влади, потім внесли їх до програми уряду й почали виконувати.

Уряду Блера вдалося погасити «віддільні процеси», що зароджувались на просторах Британії, саме проведенням референдумів і наступною деволюцією в Шотландії й Уельсі. Часткова передача влади з Лондона до місцевих парламентів не дозволила піднятися хвилям націоналізму, що пробуджується. Тоді, правда, ніхто не брався пророкувати, у що могли трансформуватися деволюційні досягнення в майбутньому.

І от година пік настала. Нині Шотландія переповнена ідеями про повну незалежність. Правда, не всі шотландці, а лише та третина, що голосувала за ШНП. Лідер шотландських націоналістів Алекс Салмонд ще напередодні виборів обіцяв у разі перемоги його партії розпочати процес виходу провінції зі складу Великобританії. Після дивом вибореної перемоги Салмонд уже встиг заявити, що до 2010 року проведе обіцяний референдум. Проте не все так просто. Для формування урядової коаліції ШНП доведеться домовлятися з дрібними партіями. Зрозуміло, що консерватори на союз з націоналістами не підуть, а ліберали-демократи, на яких сподівався Салмонд, не поділяють головну мету ШНП — вихід зі складу Великобританії. Залишаються «зелені», які вже згодні примкнути своїми двома голосами до ШНП. Але тоді в націоналістів вийде усього лише створення уряду меншості. Для референдуму про відділення — це червоне світло.

Консерватори тим часом зло­втішаються з приводу результатів лейбористського реформування країни. Примітно й те, що вибори до шотландського парламенту і оголошення їх результатів збіглися з красномовним ювілеєм — 1 травня 2007 року виповнилося 300 років із моменту підписання Акта про Унію, який приєднав Шотландію до Англії, внаслідок чого виникло Сполучене Королівство. Відносини між англійцями й шотландцями завжди були непростими. Але от у січні нинішнього року соціологічні опитування показали, що більшість жителів як в Англії, так і в Шотландії, швидше сказали б «так», ніж «ні» цивілізованому роз’єднанню двох частин Великобританії.

Часи змінилися. Кажуть, на спокійні уми шотландців певний позитивний вплив справив приклад нових держав, що з’явилися у Центральній і Східній Європі, а також на пострадянському просторі. Твердження досить спірне й навряд чи доказове. Проте щось безсумнівно змінило сподівання вагомої частини шотландського електорату. Наприклад, 1999 року дві третини жителів Шотландії вважали себе швидше шотландцями, ніж британцями, однак лише 27% проголосували тоді за ШНП, яка закликала до незалежності п’ятимільйонної країни. Тоді ж «злі» англійські журналісти казали, що шотландці відмовилися від сепаратизму із суто прагматичних міркувань. У 70-ті Шотландія набула статусу географічно ізольованої території, й британський уряд став виділяти на душу населення в Шотландії коштів на 22% більше, ніж в Англії. Порядок існує й досі. Втім, англійці здебільшого незадоволені тим, що податки, які збираються в Англії, практично субсидують соціальний сектор Шотландії. На це шотландці відповідають, що прибутки від експорту шотландської нафти йдуть не в шотландську, а в загальну британську казну.

Те, що жителі півночі залишилися в межах Британії й більшість голосів віддали за лейбористів, багато в чому є заслугою міністра фінансів шотландця Гордона Брауна, чиїми трудами було свого часу виграно й референдум 1997-го. Тоді він проводив агітаційні поїздки країною разом з іншим знаменитим шотландцем — голлівудською зіркою Шоном Коннері (відомим як незрівнянний Джеймс Бонд). Але вже через два роки Алекс Салмонд, лідер шотландських націоналістів, організував передвиборне шоу, на якому яскравим агітатором за незалежність Шотландії став особисто той самий Шон Коннері, до речі, член ШНП із 1991 року й один із голов­них її спонсорів. Проте тоді ШНП назбирала лише 35 парламентських місць, а «замахувалася» мінімум на 40. Нині вага ШНП різко зросла з однієї причини — лейбористи втрачають свій електорат.

Очевидно, слід пригадати, що шотландський націоналізм почав своє сучасне відродження в
1980-ті роки, здебільшого як реакція невдоволення на занадто «праву» політику тодішнього торі-прем’єра Маргарет Тетчер. Відтоді вона залишається дуже непопулярною персоною в Шотландії, а її особиста поява в Единбурзі під час референдуму 97-го «допомогла» консерваторам потерпіти тотальну поразку.

Відтоді лейбористи вважали Шотландію майже своєю заповідною вотчиною. І навіть під час парламентських виборів 2001 року Тоні Блер вирішив оголосити свої передвиборні тези саме в Единбурзі, столиці Шотландії, яка не дала на попередніх виборах жодного голосу консерваторам. Гаслом «поставити Британію в серце Європи» Блер переконував виборців у тому, що Британія належить Європі й що вижити в сучасному світі, залишаючись гордою одиначкою на маргінесі, дуже проблематично. Тим самим Блер посилав недво­значні сигнали Шотландії — процвітати можна тільки гуртом, маючи на увазі цілісність і могутність Великобританії.

Того ж 2001-го консерватори намагалися зіграти на історичних струнах британського острівного менталітету — байдужості до решти світу й навіть нелюбові до Європи, лякаючи пересічного нащадка великої Британської імперії загрозою підпорядкування Брюсселю. Не зворушила виборців відозва останнього прем’єра від консерваторів Джона Мейджора, який за три дні до виборів попереджав, що залишилося всього 72 години для порятунку британської єдності, маючи на увазі процеси деволюції, розпочаті в країні урядом лейбористів. У Шотландії, Уельсі й Північній Ірландії лейбористи ще більше зміцнили свої позиції насамперед через створення місцевих урядів, так званих асамблей, і часткового делегування ним повноважень із лондонського Вестмінстера.

Віднині лейбористам доведеться поміняти риторику. Міністр фінансів Гордон Браун, вже майже майбутній прем’єр-міністр Великобританії, нещодавно попередив своїх співгромадян про загрозу «балканізації» країни. А коментуючи результати останніх місцевих виборів, Браун сказав: «Ми будемо прислухатися й будемо вчитися».