ПРОТИ КОГО ЄВРОПА ДРУЖИТИМЕ?

Поділитися
Як відомо, найміцніша дружба виникає перед лицем спільного ворога. Трансатлантична система безпе...

Як відомо, найміцніша дружба виникає перед лицем спільного ворога. Трансатлантична система безпеки, втративши таку опору після падіння Берлінської стіни, довгі роки відчувала деформуюче напруження, цілком спроможне викликати обвал усієї громіздкої конструкції. Особливо при спробі змістити центр її ваги в антиіракському напрямі. І тим паче за такого явного нехтування традиційним інструментарієм дипломатії, яке демонструє американська адміністрація.

12 років тому, нагадує британська The Times, зусиллями Джорджа Буша-старшого Америці вдалося сколотити найпотужнішу в світовій історії військову коаліцію — 34 країни виділили війська й фінансування на боротьбу проти Саддама Хусейна. І хоча необхідність воєнних акцій тоді була набагато очевиднішою з урахуванням окупації Іраком Кувейту, Джеймс Бейкер, держсекретар адміністрації Буша-старшого, наніс 39 візитів главам інших держав, аби заручитися їхньою підтримкою. У результаті таких старанно спланованих місій навіть Радянський Союз і більша частина арабського світу підтримали НАТО і внесли свою лепту в переможну кампанію.

Зате сьогодні американська адміністрація явно віддає перевагу не дипломатичній рутині, а відвертому демонструванню свого прагнення домінувати. На думку The Times, це викликано незгуртованістю керівництва США. «Пауел багато чого може, але він боїться залишати Вашингтон, оскільки невідомо, що Рамсфельд й інші зроблять у його відсутність», — сказав в інтерв’ю газеті один із представників Білого дому. Проте за межами США це сприймається як демонстрування сили, і викликане цим роздратування накладається на протистояння «атлантичної» та «континентальної» концепцій розвитку альянсу, що визрівало роками. Опір американській гегемонії в міжнародній політиці очолили Франція та Німеччина, які докладають найактивніших зусиль для реалізації стратегії європейської консолідації. Нафтові вуха, які виразно стирчать з антиіракської американської істерії, не помітити досить важко. Проте декотрі аналітики, зокрема Рафаель Пош, ідуть ще далі й у нав’язуваній війні вбачають частину відповіді Сполучених Штатів на запровадження євро. На даний момент чотири з п’яти міжнародних трансакцій і половина експортних угод виконуються в доларах; дві третини світових запасів валюти — долари. Причому основою доларової економіки є саме нафтові угоди, які традиційно здійснюються в доларах. Проте після розширення ЄС, запланованого на 2004 рік, Європейський Союз купуватиме понад половину нафти, видобутої країнами Близького Сходу. Тому, за словами глави департаменту аналізу ринків ОРЕС Хавада Ярхані, заміна долара на євро при проведенні розрахунків у нафтовій галузі — питання найближчого майбутнього. Або ж — питання майбутньої війни, яка, на думку Вільяма Кларка, професора Університету Джона Хопкінса, є розробленою американцями стратегією, спрямованою проти переходу до євро як до розрахункової валюти при нафтових трансакціях. За його словами, це буде війна за світову валюту, і ні до старої зброї масового знищення, яким володіє Саддам, ні до тероризму стосунку не має.

У цьому випадку позиція ЄС визначається його спроможністю розробити свою власну економічну й зовнішню політику, що вельми проблематично в умовах, коли вся структура безпеки Європи залежить від США. А либонь вони не тільки домінуюча на планеті держава, а й головний комерційний конкурент ЄС. Сам Рафаель Пош, схоже, не дуже високо оцінює шанси на перемогу як долара, так і євро. Зате вважає, що сформованою ситуацією цілком зможе скористатися Китай...

Проте Європі нині явно не до Китаю. Франко-німецькі зусилля, спрямовані на згуртування антимілітаристської (точніше — антиамериканської) коаліції проти загрози американського диктату досягли прямо протилежного результату. Зближення двох найбільших держав ЄС загрожує тотальним домінуванням велетнів, то це не вельми радує інші європейські держави. Вони небезпідставно стривожилися з того, що їхні голоси буде цілком заглушено потужним дуетом і франко-німецька позиція автоматично перетвориться на точку зору Європи.

Виниклою ситуацією відразу скористався міністр оборони США Дональд Рамсфельд, котрий у своєму скандальному зауваженні розділив Європу на «стару» (із натяком на її відсталість) і «нову», більш «просунуту» (природно, у напрямі, вказаному американською адміністрацією). І демонстрування такої Європи не змусило на себе чекати, вилившись у підписання відомого листа про підтримку США, на якому розписалися керівники Польщі, Угорщини й Чехії, а потім і «вільнюської десятки». Звісно, бажання східноєвропейців вислужитися перед старшим американським братом скидати з рахунків не можна, проте багато аналітиків побачили в цьому демарші «нової Європи» спробу домогтися визнання своєї рівноправності в європейських і трансатлантичних структурах. Правда, у результаті вони домоглися принизливого прочухана з боку президента Франції Жака Ширака, котрому, як стало цілком очевидно, розширена Європа потрібна була лише як резонатор для посилення голосу Франції або, у крайньому випадку, франко-німецького союзу. А не як союз рівноправних партнерів, у спільному хорі голосів котрих французька мова може взагалі загубитися.

Отут і виявилося, що Європі, принаймні «новій», загрожує ще одна диктатура, цього разу франко-німецька. Шквал гнівних відповідей «Леоніду Іллічу Шираку» прокотився по всій Центральній і Східній Європі. Але найбільш концептуальними, певне, стали коментарі балтійських газет, які попереджали, що країни з «колишнього радянського табору», переживши багаторічний диктат Москви, не погодяться на добровільне підпорядкування диктату Франції та Німеччини.

І ці слова можуть виявитися пророчими. З огляду на те, що перший референдум про вступ у ЄС, що відбудеться в Словенії, заплановано на 23 березня, кращого моменту для всієї цієї чвари знайти було важко. Правда, відповідно до останніх опитувань громадської думки, за вступ у ЄС збирається голосувати 65 відсотків словенців. Зате частка прибічників вступу в НАТО становить лише 37 відсотків, при 36 відсотках супротивників. В інших східноєвропейських країнах референдуми мають пройти до 15 червня. І будь-які різкі висловлювання в цей період можуть, за словами колишнього міністра закордонних справ Словенії, «перетворитися на цвях, забитий у кришку труни референдуму про НАТО».

Відразу три диктатури, із якими на вибір пропонується боротися європейським країнам, — це, певне, перебір. Тим паче що жодна з них не претендує на образ того ворога, якому під силу злютувати Європу в непорушний моноліт. Хіба що Америка, але поки що в ЄС на це, зважаючи на все, кишка слабка.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі