«Привид В’єтнаму» витає над Іраком

Те, що президент США Джордж Буш нещодавно визнав, що ситуація в Іраку нагадує в’єтнамську, зовсім не знімає з нього відповідальності за скороспіле рішення його команди. Як міг найпотужніший у світі уряд припуститися грубої помилки через 40 років після в’єтнамської катастрофи, коли численні експерти попереджали його про небезпеку такого розвитку ситуації? Очевидно, що насамперед провина лягає не тільки на Джорджа Буша, а й на невелику групу неоконсерваторів, а також «експертів з національної безпеки» з мозкових центрів округу Колумбія. Ці люди живуть у своєму власному світі і роблять всього лише спроби справжніх міжнародних відносин, поводячись як хлопчаки, котрі з неприхованим завзятям граються в ковбоїв. Вони дозволяють собі вважати нації, котрі мають відмінні від Сполучених Штатів стратегічні інтереси, «поганими хлопцями», а відтак вирішувати назрілі проблеми з допомогою воєнних методів. Ці політичні персони, прийшовши до влади в «еру невизначеності» після війни у Перській затоці, не змогли засвоїти уроки В’єтнаму, які видавалися їм аномалією в книзі історії...

Сьогодні американські військовики змушені визнати, що їхні спроби погасити в Іраку спалах насильства, котре особливо проявилося в останні два місяці, зазнали невдачі. Крім цього, командування американських сил в Іраку підтвердило, що протягом жовтня загинули 74 військовослужбовці — сумний рекорд за весь час перебування американських військ у цій країні. Разом з тим віце-президент США Дік Чейні підтвердив, що адміністрація не має наміру в найближчому майбутньому скорочувати військове угруповання в цій країні. «Я знаю, що думає про це президент, — наголосив він. — Я думаю так само. Ми впевнені в перемозі і не збираємося йти».

Вочевидь, і самі іракці навряд чи погодяться на розтягнення в часі ситуації, що дуже далека від стабільної чи нормальної. Нестача придатної до вживання питної води, ненадійність як чинної влади, так і незакінчених або навіть непочатих проектів «реконструкції», 60% безробіття у той час, коли робочі місця зайняті іноземцями, — усе це лише підкреслює, що Ірак опинився в руках «корпоративних конкістадорів» з Заходу. Перебравши до своїх рук контроль за наявними ресурсами в країні, дуже важко переконати її населення, що саме такий «своєрідний» варіант відносин є демократією. Для більшості жителів Іраку очевидно, що основним спонукальним чинником для вторгнення була нафта і можливість штучно збити на неї ціну на світовому ринку енергоносіїв. Так, у нещодавньому опитуванні жителів Іраку на запитання «Що було головною причиною вторгнення?» 76% відповіли: «Бажання розпоряджатися іракською нафтою».

Тим часом перспективи віднайдення оптимального політичного рішення щодо Іраку є досить сумнівними. Проте виглядає, що воюючі сторони вже вичерпали свій арсенал насилля й потроху починають усвідомлювати, що, незалежно від зиску, який вони ще можуть отримати від продовження боротьби, втрати перевершують здобутки. Й допоки вони остаточно не дійдуть до цілковитого усвідомлення цих реалій — політичне врегулювання є практично неможливим.

Ставки в цьому протистоянні надто високі. Шиїти обстоюють принцип більшості, який тривалий час не спрацьовував на теренах Іраку. Суніти воюють за збереження бодай частини свого колишнього політичного впливу і контролю над частиною нафтового багатства країни. Курди борються за певний ступінь автономії своїх територій. Водночас жителі Іраку виступають проти присутності іноземних військ у своїй країні та проти розвалу країни. Однак ані урядові війська, ані сили коаліції не змогли захистити цивільних жителів від «батальйонів смерті» та від неприборканої злочинності. Іракці борються за свої оселі, своє життя, виживання нації.

Сьогодні важко уявити, якої тактики потрібно дотримуватися в Іраку, аби примусити безліч збройних угруповань скласти зброю і переконати їх у можливості політичного примирення. Та якщо президент США Джордж Буш справді дотримуватиметься нового політичного і військового плану, за яким американські війська зможуть покинути Ірак через 12 або 18 місяців, то зовсім не виключено, що цим самим звільниться шлях, і до влади в країні прийде диктатура. У колах політичного істеблішменту є думка, що в разі виведення американських військ владу в Іраку захопить «уряд національного порятунку» — хунта, яка розпустить іракський парламент і запровадить пряме військове правління.

Потрібно визнати, що, попри офіційну лінію Сполучених Штатів на підтримку демократично обраного іракського уряду, здійснення цього сценарію — не такий уже й поганий вихід для американців, оскільки для реалізації інтересів та політики США на Близькому Сході потрібен не демократичний Ірак, а лише стабільний і дружній до США Ірак. І якщо Вашингтон за такого розвитку подій офіційно декларуватиме свою незгоду з поваленням демократично обраного уряду і не висловлюватиме однозначної підтримки нового режиму, то це зовсім не означатиме, що подібний політичний розклад його зовсім не влаштовуватиме. Оскільки при цьому не перекреслюються дві головні мети, що їх він хотів досягти в Іраку: велетенські нафтові поклади країни розроблятимуть і контролюватимуть західні транснаціональні корпорації; унеможливиться надання притулку для мусульманських екстремістів всього лише за 500 кілометрів від території Ізраїлю.

Утім, якщо розглянути два «зовсім несимпатичні» варіанти напередодні виведення з Іраку американських військ — початок громадянської війни або запровадження військового правління, — буде очевидно, що останній, попри всі застороги і неприйняття, видається таки більш прийнятним. Причому військова хунта, попри відсутність законних виборів, мала б невеликий вибір — всього лише вимагати від США розкладу виведення з країни своїх військ. Бо якби вони цього не зробили, то виглядали б в очах іракського суспільства як маріонетковий режим. Аби втриматися при владі, новому режиму, ймовірно, довелося б заручитися допомогою залишків правлячої за часів Саддама Хусейна партії «Баас». Оскільки саме її численні члени, вичищені зі збройних сил та іракської бюрократії, становлять основу сунітського спротиву.

І хоча вашингтонські чиновники переважно спростовують ці чутки, припускати подібний розвиток подій можна, ґрунтуючись на так званому «виправленні курсу», що має відбутися після проміжних листопадових виборів до конгресу. Про те, що адміністрація президента США Джорджа Буша цього разу дуже серйозно поставилася до зазначеного питання, свідчить той факт, що робочу групу з вивчення ситуації в Іраку, яка має проаналізувати альтернативи політичного курсу для адміністрації, очолює колишній державний секретар Джеймс Бейкер, багаторічний близький радник родини Бушів і людина, котра має кілька десятиліть близькосхідного досвіду. Але хто сьогодні може гарантувати, що в разі приходу (після виведення з Іраку американських військ) до влади військової хунти вона не застосовуватиме до іракського народу методів Саддама Хусейна і не перетвориться на набагато гірший і жорстокіший диктаторський режим, аніж це було за Саддама?

Утім, іракська війна — це «зліпок» майбутньої війни, яка ведеться по суті за новими канонами: модель «із двома сторонами» та з чіткими правилами війни зламано й замінено конфліктом мультисторін — груп, котрі визначаються за фракційною, етнічною, мовною, релігійною та культурною ідентичністю. Причому така ситуація наочно ілюструє розмивання лінії розмежування між військовими, котрі ведуть бойові дії, і цивільним населенням, що змушене перебувати на території, де ці дії ведуться. Очевидно, що американській поточній зовнішній політиці й надалі доведеться мати справу з подібними тенденціями, які спричинятимуть переважно зростання бідності через виснаження ресурсів; екологічну деградацію та перенаселення; швидку урбанізацію країн третього світу; виснажливі витрати на підтримувану державою воєнну промисловість; подальші втрати в політичній структурі країн, які є наслідком конфліктів на кшталт холодної війни.

Найбільше ці ознаки деградації тією чи іншою мірою прослідковуються нині в Нігерії, Судані, Пакистані, проте вони можуть спонтанно виникати в наступні роки чи десятиліття і в інших країнах третього світу. Не виключено, що до кризової іракської моделі можуть скотитися Іран або Сирія. Отже, незалежно від того, яка політична сила виграє 7 листопада американські вибори (скажімо, це будуть демократи), постає питання — як приборкати військово-промисловий комплекс, аби його ставленики, проводячи свою міжнародну політику, ураховували у своїх діях негативний історичний досвід, подібний до в’єтнамського. Проте найбільший виклик для поки що єдиної у світі наддержави — це відповідь на питання, як зробити життя на Землі таким, щоб воно стало прийнятним і стерпним для всіх її жителів. Бо саме цей варіант — у національних інтересах Сполучених Штатів Америки.