Придністров’я: інтриги не буде?

11 грудня у Придністров’ї відбудуться президентські вибори, результати яких, за оцінками багатьох експертів, можуть серйозно вплинути на подальшу долю невиз­наної республіки.

Серед кандидатів на цей пост варто відзначити відразу трьох фаворитів: «батько-творець» і беззмінний лідер республіки Ігор Смирнов, спікер місцевого парламенту Анатолій Камінський (він же нинішній протеже Моск­ви), а також екс-спікер парламенту Придністров’я, а нині голов­ний опозиціонер Євген Шевчук.

Більшість експертів на згаданому етапі віддають перевагу електоральним шансам чинного лідера Ігоря Смирнова. Він володіє потрібним адміністративним ресурсом, зокрема контролює силові відомства регіону. Практично щодня 70-річний лідер, як і 20 років тому, відвідує підприємства, зустрічається з трудовими колективами, «ефективно протистоїть зовнішнім загрозам республіки». Усе це бурхливе пабліситі знаходить відо­­-браження в державних ЗМІ й формує образ безальтернативності чинного президента. По­при втому населення від сім’ї Смир­нова, корупційні скандали, по­в’язані з його дітьми, придніст­ровський електорат віддає належне харизмі нинішнього лідера, а також його винятковим здіб­ностям як антикризового менеджера, що неодноразово в буквальному значенні рятувало життя невизнаній республіці.

Шквал критики на адресу Смирнова з боку російської влади, здається, лише додає йому очок, демонструючи здатність протистояти навіть Москві, яка вважається ключовим зовнішнім фактором у регіоні. Замовні статті про те, що опальному придністровському лідерові, який не дослухався рекомендацій глави адміністрації президента РФ С.На­ришкіна не висувати своєї кандидатури на вибори, навряд чи варто розраховувати на якісь гарантії безпеки на території Росії, ще більше розохотили Смирнова, не в характері якого «здавати назад». Свої негаразди з представниками російських еліт Смирнов пояснив народу власною принциповою позицією з приводу неприпустимості «здачі Придністров’я» як розмінної монети в геополітичних іграх Росії і Заходу.

Чинний спікер придністровсь­кого парламенту А.Камінський також має низку незаперечних чеснот, ключовою з яких є підтримка Кремля. Саме з його іменем пов’язують розблокування російської фінансової допомоги регіону у вигляді 15-доларових добавок до пенсій, допомоги дитбудинкам і сільгоспкредитів. На руку А.Камінському - передусім утома електорату від Смирнова за 20 років його безроздільного правління. Водночас зіграти злий жарт із ним може саме надмірна підтримка Москви - електорат може вирішити проголосувати всупереч волі російських чиновників, які намагаються нав’язати Придністров’ю вигідну Кремлю людину. Статистика останніх років на пострадянському просторі показує, що російські протеже зазвичай програвали вибори. Так було з комуністами в Молдові, про те саме свідчать результати двох останніх президентських кампаній в Україні. Невдалими були спроби «підсунути» незручних Москві лідерів Південній Осетії і Абхазії, та й сам Ігор Смирнов далекого 2001 року вже отримав своєрідне «щеплення» від тиску з боку Росії. Примир­ливі нотки Анатолія Камінського стосовно діалогу з Кишиневом його конкуренти можуть витлумачити як «політичну беззубість» і «готовність здати При­дніст­ров’я за вказівкою з Крем­ля». Багато хто в регіоні продовжує перебувати під впливом смирновської пропаганди про «економічну самодостатність Придністров’я», сприймаючи в багнети всі ідеї про необхідність знайти спільну мову з молдовсь­кою владою.

Євген Шевчук, якби мав такий рівень російської підтримки й медіаресурси, як Камінський, міг би скласти значно серйознішу конкуренцію чинному лідерові Ігорю Смирнову. Однак на сьогодні головним козирем
Є.Шевчука є його особиста харизма та імідж опозиціонера, що пішов із влади (з посади спікера парламенту, яку після нього обій­няв А.Камінський), мотивувавши це незгодою з політикою режиму Смирнова. Хоч як це парадоксально в наше століття інформаційних технологій, Євген Шевчук, позбавлений на відміну від своїх основних опонентів якихось серйозних фінансових і медійних ресурсів і змушений їздити від села до села, зустрічаючись з виборцями, має в них досить високий рівень підтримки. Викри­вальні промови Шевчука про сім’ю Смирнова й придніст­ровсь­ке походження екс-спікера також викликають симпатії місцевого електорату. Згідно з даними низки соцопитувань, рейтинг Є.Шевчука перебуває практично на одному рівні зі смирновським. При цьому А.Камінський, посідаючи третій рядок у рейтингу підтримки, істотно відстає від своїх основ­них опонентів. Деякі соцопитування, правда, віддають йому беззастережне лідерство.

У тому, що найбільшу кількість голосів 11 грудня ц.р. набере Ігор Смирнов, практично ніхто не сумнівається, але їх навряд чи вистачить для перемоги в першому турі. Якщо говорити про другий тур виборів як про цілком реальну подію, то тут перемога Смирнова може опинитися під сумнівом. Скажімо, в разі виходу в другий тур Смирнова і Шевчука шанси чинного президента аж ніяк не виглядають «стовідсотковими». Якщо ж у другому турі опиняться Смирнов і Камінський, не можна виключати, що Москва, за несприятливого для неї результату волевиявлення, може спробувати піти по південноосетинському сценарію, визнавши другий тур недійсним. Такий варіант розвитку подій нині, щоправда, малоймовірний: якщо ситуація в Південній Осетії після серпня 2008 року набула практично незворотного характеру, то загострення внутрішньої боротьби в Придністров’ї може призвести до наслідків, у результаті яких під сумнівом опиниться подальше існування невизнаної республіки. Важко віриться, що Росія недо­оцінює характер наслідків такого сценарію й наважиться піднести такий новорічний подарунок владі Республіки Молдова.

Багато експертів, особливо в Молдові й на Заході, вважають, що, прибравши Ігоря Смирнова, значною мірою вдасться наблизити перспективи розв’язання придністровського конфлікту. Чи так це насправді, об’єктивно відповіс­ти складно. Безперечно, Ігор Миколайович вкрай незручний переговірник для молдовської влади, оскільки й чути не хоче про необхідність повернути Придністров’я в орбіту Кишинева, а також відкрито заявляє про нібито докорінну розбіжність векторів розвитку Кишинева (проєвропейський) і Тирасполя (проросійський). Можливо, якби на місці Смирнова був хтось інший, Тирасполь вів би діалог з Киши­невом, виходячи з пріоритетності розв’язання економічних проблем, які стоять перед регіоном. Однак у Кишиневі повинні розуміти: поки вони не запропонують Придністров’ю реальну гарантію безпеки, зокрема визнання результатів приватизації в регіоні, їм не вдасться наблизитися до розв’язання придністровської проблеми з жодним тираспольсь­ким лідером.