Президент Латвії Вайра Віке-Фрейберга: «Необхідно домогтися, щоб навіть опозиція працювала на благо України»

Президент Латвії пані Вайра Віке-Фрейберга третьою з-поміж глав держав привітала Ющенка з перемогою на виборах. На інавгурацію нового президента України пані Вайра прибула в чудовому настрої і з розкішною помаранчевою трояндою на лацкані стильного жакета.

— Пані президент, троянда — справжній витвір мистецтва...

— ...Це відображення мого настрою. Сьогодні я саме так символічно сприймаю Україну.

— Чи добре ви знаєте нашу країну, і що вас найбільше в ній дивує?

— З Україною у мене взаємини родинні, в буквальному значенні слова. Мій брат живе в Канаді й одружений із українкою, тож українська тема в моїй сім’ї присутня постійно. З іншого боку, наші країни лежать поруч. І мене як президента майбутнє сусіда, звісно, завжди дуже цікавило.

А здивував, чесно кажучи, сам розмах вашої помаранчевої революції. Але ще більше — її позитивний результат.

— У вас як у президента були інші прогнози...

— ...Мені здавалося, що українці на загал досить флегматичні і байдуже приймуть будь-якого кандидата від влади.

А відбулося могутнє волевиявлення народу, його самоствердження. Несподіванкою стала кількість людей, які вийшли на вулиці, й те, що вони так мужньо всі ці випробування витримали. Незважаючи на холод, цілковиту невизначеність, погрози розправи й шокуючий за розмахом і силою тиску адмінресурс, який у цій ситуації виявився безсилим. Приємно здивувало і рішення вашого Верховного суду. І, звісно ж, інавгурація, коли я побачила й відчула, що таке Майдан і наскільки потужна його енергетика.

— Як досі складалися ваші відносини з Україною на політичному рівні? Чи часто спілкувалися з Леонідом Кучмою?

— Щойно ставши президентом Латвії, у вересні 1999 року я була присутня в Ялті у складі делегації разом із президентами інших країн Балтії на саміті, присвяченому питанням співробітництва балтійських країн із країнами чорноморського регіону. Там і зустрічалася з Леонідом Кучмою. Саміт був помпезним, гостинним і багатообіцяючим. Але заявлені на ньому цікаві ініціативи такими й залишилися.

Сам Крим мене зачарував. Це одне з найкомфортніших і найгарніших місць на Землі, нічим не поступається півдню Франції або Італії, а в чомусь навіть перевершує їх. 2000 року на запрошення Кучми приїхала в Крим на відпочинок і дуже добре провела відпустку.

Більше між мною і Леонідом Кучмою не було інтенсивних політичних контактів. Як, утім, і активних політико-економічних зв’язків між нашими країнами. Тож по всіх цих напрямах у нас безліч нереалізованих можливостей, а отже, хороший потенціал для налагодження ефективного співробітництва.

Упевнена, цьому дуже посприяє приїзд Віктора Ющенка до Латвії, куди я його запросила. Сподіваюся, його візит відбудеться вже незабаром.

— Чи підтримували ви контакти з кимось із українського політикуму і наскільки були знайомі з Ющенком?

— Постійно ні з ким не спілкувалася. З Ющенком зустрічалася у Зальцбурзі, на семінарі, кілька років тому. В той час, коли він був у глухій опозиції. Ми обоє на цьому семінарі виступали, а в перерві з’явилася можливість поговорити про майбутнє наших країн і Європи. Він підтримував демократію та реформи, усвідомлював важливість необхідних для країни змін, і в цьому та багато в чому іншому наші думки збігаються. Відчувалося, що це особистість, готова брати відповідальність на себе. Я ще тоді перейнялася щирою симпатією до цієї людини.

— Коли відчули, що ваші песимістичні прогнози щодо українських виборів можуть не справдитися?

— Реально — після другого туру. Тоді за Україну вже «вболівав» мало не весь світ. Причому кожен замислювався над тим, що особисто він може для України зробити. Міжнародна спільнота послала в Україну рекордну кількість спостерігачів. Тільки Канада — понад п’ятсот осіб.

Що ж до Латвії, то Ющенко мав повне розуміння з боку латишів, більше того, це була особлива, «родинна» підтримка, яка буває лише в тих, хто сам пережив щось подібне. Події на вашому Майдані дивовижно перегукувалися з тим, що відбувалося в нас у січні 1991 року, коли Латвія виборювала своє право на незалежність. Тоді російський спецназ штурмував будинок латвійського телецентру, який охороняли тисячі людей, і навіть пролилася кров.

Нині я, як і сотні тисяч латишів, дивилася в екран телевізора і переживала за Україну: тільки б обійшлося без жертв. Але в це майже не вірилося. Ось вам і ще одне песимістичне припущення, яке, на щастя, не справдилося.

Тому кожен латиш відчуває співпричетність і подвійну радість від вашої перемоги. Адже всі ми чудово розуміємо, що означає жити у стані застою, коли змінюються лише гасла. А реальна ситуація як була, так і залишається на місці. Знаємо також, як нелегко буде вам надалі. Навіть нам, незважаючи на те, що ми були готові до змін, вони даються дуже нелегко. І платимо ми за них дуже серйозну емоційну ціну.

— Сучасна Латвія впевнено, послідовно, але далеко не просто вписується у європейське співтовариство. І одним із основних чинників, які гальмують її поступ, ви називали політику Росії...

— Наші відносини з Росією скидаються на спроби порозумітися двох людей із вадами слуху. За минулих чотирнадцять років у нас узагалі не було жодної офіційної зустрічі. Не обмінювалися візитами навіть міністри закордонних справ. З нашого боку до Росії їздив лише міністр культури. Мій попередник, Гунтіс Улманіс, відвідав Москву лише раз, 1994-го, з тим, щоб підписати договір про виведення російських військ із території Латвії. Причому та зустріч проходила за посередництва американців. Що ж до Володимира Путіна, ми взагалі бачилися лише один раз, 2003 року, коли я приїжджала на святкування 300-річчя Петербурга.

— На ваш погляд, українські помаранчеві події на ці відносини якось уплинуть? Чи «прочистяться» в обох сторін вуха?

— З Росією дуже важко вести політичний діалог. Вони тримають карти на грудях, як кажуть гравці в покер. Ефект може бути двояким: Росія старанно відстежуватиме те, що відбувається в Україні, і щодо нас напруга на певний час ослабне, а отже, і проблеми між Росією та Латвією не так загострюватимуться.

Але, з іншого боку, Росія, навпаки, посилить свою позицію як стосовно України, так і щодо інших «проблемних», на їхній погляд, країн. Тому залишається тільки аналізувати й чекати.

— Що б ви могли порадити Ющенкові на правах президента зі стажем?

— Безумовно, багаторічний досвід роботи в опозиції загартував Ющенка, попереду випробування владою на міцність. Треба бути готовим до того, що ейфорія мине. Настануть сірі будні, а разом із ними — важка робота. Реальна опозиція дасть про себе знати тоді, коли справді почнете щось робити. Поруч з’явиться маса порадників, кожен із яких наполягатиме на тому, що чинити треба саме так, як каже він, а не інакше. Головне — чи зуміє Віктор Андрійович прислухатися до всіх, але самостійно робити висновки і приймати рішення, керуючись голосом власного розуму та серця. Це випробування на те, чи ти справді лідер, чи тільки вважаєш себе таким.

Дуже важливо зуміти використати можливості, наявні раніше й набуті нині: свою природу, людські ресурси, незалежність і суверенітет. І проблеми доведеться вирішувати по-різному, приймаючи іноді й досить болючі рішення, йдучи на реформи, що битимуть і по соціальній сфері.

…Народ, який повернувся з барикад, теж спіткає неминуче розчарування у тому, що все відбувається не так швидко, як хотілося б. І тільки при правильній політиці керівництва країни можна підтримувати в людях на творчому рівні породжені Майданом ентузіазм та енергію. А вона схожа на енергію атомну — принесе користь, тільки якщо її контролювати й спрямовувати в потрібне річище. Вона — як вогонь, він теж помаранчевий і зігріває, але якщо його сильно «розкочегарити» — спалить, не підтримувати — перетвориться на дим. Тому треба підкидати в нього стільки полін, скільки буде потрібно для рівного горіння.

Тож треба не гаяти часу. Адже протягом практично двох місяців країною ніхто не управляв. У Ющенка є чітке бачення країни. Тепер потрібно швидко визначитися з урядом і через нього цю програму впроваджувати. І, незважаючи на сильну протидію, зуміти обзавестися максимальною кількістю прибічників та союзників. Домагатися того, щоб навіть опозиція працювала на благо України.

— У Криму на саміті в Лівадійському палаці ви сиділи за столом, за яким лідери трьох держав свого часу підписали угоду про капітуляцію Німеччини у Другій світовій. Ваші колеги, випередивши вас, зайняли місця: президент Естонії Рональд Мері сів у крісло Черчілля, президент Литви Валдас Адамкус — у крісло Рузвельта, вам же дісталося крісло Сталіна. Як ви в ньому почувалися?

— Я раптом чітко усвідомила, яке жахливе зло скоїли тоді всі ці люди. Вони втрьох поділили світ після війни, розпорядившись тим самим долями десятків країн та мільйонів людей. І в них для прийняття таких рішень була реальна, практично необмежена влада. Тоді ж було остаточно закріплено «радянське» майбутнє і наших трьох балтійських держав, які більш як на півстоліття поховали мрію про свободу.

Але ж ніхто не має права вирішувати, як жити державі, крім її народу. І світом не повинні управляти лідери кількох супердержав, хоч би якою великою була така спокуса. Я сиділа у кріслі Сталіна й думала про те, що таке ніколи не повинно повторитися.

— В одному зі своїх інтерв’ю ви зазначили, що «всі війни пов’язані з чоловічими гормонами». Отже, саме поняття миру пов’язане з гормонами жіночими? І як, із цього погляду, пояснити «мирність» наших подій?

— У цьому випадку я не можу говорити про роль жінок, оскільки сама на Майдані не була. Але мені зі сторони було краще видно миротворчу роль чоловіків, яких я як президент добре знаю: президента Литви Валдіса Адамкуса, президента Польщі Александра Квасьнєвського та верховного комісару ЄС Хав’єра Солани.

А щодо гормонів — це суто психологічний аспект. Як психолог можу нагадати загальновідомий факт: агресивність характеризує молодих, особливо чоловіків. Як є й певна частка правди в народній мудрості про те, що чоловіки люблять війни, а жінки створюють домашнє вогнище....

На відповідальній посаді стать — неістотна деталь. Тут визначальну роль відіграють здібності та риси характеру. Успішні люди, як правило, не є рабами своїх фізіологічних інстинктів. І сенс демократії — не потурати біологічним інстинктам, а бути вільним, у особистісному й соціальному значеннях цього слова.

— Які поради ви дали б нашим жінкам-політикам?

— Щоб робити кар’єру нарівні з чоловіками, дуже доцільно раз і назавжди для себе позначити смугу, що чітко розділить фізіологію й роботу. І на цій нейтральній смузі вести кожен діалог.

Причому без застосування сили, пам’ятаючи, що далеко не завжди перемагають ті, на чийому вона боці. Нерідко в програші опинялися навіть ті, хто вигравав війни й захоплював величезні території. Необхідно пам’ятати також, що коли перемога досягається великими ресурсами й будь-якими засобами — це перемога піррова.

— У чому ви змінилися, обіймаючи посаду президента? І наскільки нині почуваєтеся «залізною леді»?

— З роками я стаю дедалі обережнішою. Цілком усвідомлюючи, що президент — в’язень своєї роботи. Адже будь-яке вимовлене тобою слово характеризує тебе як політика і відображає думку твоєї країни. Особливо якщо твоя країна — маленька і в ній так багато залежить від сказаного слова.

Така «обітниця мовчання» — важкий тягар, і найсумніше, що він — на все життя. Адже й по закінченні президентського терміну про багато речей довго не можна буде говорити.

Тож у цьому сенсі чим довше жінка перебуває при владі, тим більш «залізною» вона стає, хоч як це й прикро.

А віднаходити гармонію і не обростати «залізним обладунком» мені допомагає спілкування з близькими, насамперед із чоловіком та дітьми, завдяки яким я відбулася як особистість. Це «сонячні люди» мого життя, і їм я дуже вдячна за світло, тепло, терпіння й підтримку.

А ще — читаю латиський епос і дайни. Вони теж сповнені сонця, тепла й народної мудрості, глибина якої не перестає дивувати.

— Складається враження, що у своєму житті події і людей ви відчуваєте по тому, наскільки багато закладено в них «сонячного світла». А що, на вашу думку, найбільш сонячне в Україні?

— Досить знаковим є те, що посеред зими було обрано помаранчевий колір. У латиському фольклорі є багато пісень про сонце, що сходить. А сонце, що сходить, — універсальний античний символ. Помаранчевий — це колір народженого сонця, яке тільки-но з’являється на обрії, потужний і світлий символ, і він може стати символом відродження, відновлення вашої нації.

Вайра Віке-Фрейберга народилася у Ризі
1 грудня 1937 року. 31 грудня 1944 року сім’я емігрувала до Німеччини.

Основну освіту Вайра здобула в латиській школі в таборі біженців у Любеку (Німеччина) та у французькій школі в Касабланці (Марокко). Коли дівчині виповнилося 16 років, сім’я переселилася до Канади, де Вайрі довелося працювати клерком у банку і сортувальницею листів. У Канаді вона здобула вищу освіту, ступінь бакалавра з англійської мови та ступінь магістра з психології, потім — докторський ступінь у галузі експериментальної психології.

З 1965 по 1998 рік — професор психології в Монреальському університеті.

Вона також є президентом відділення французької мови Канадської академії наук. Активно працювала в керівництві національних і міжнародних наукових організацій. Була головою наукової програми НАТО «Людський чинник» у Брюсселі. Президент низки наукових організацій. Співавтор бази даних Сонячних дайн і загальних дайн, а також автор і співавтор семи книг, присвячених латиським дайнам. Володіє латиською, французькою, англійською, німецькою та іспанською мовами.

19 жовтня 1998 року пані Віке-Фрейбергу було призначено директором Інституту Латвії. 20 червня 2003 року — обрано президентом Латвійської Республіки.