Повстання розчарованих

Жителі імперій відрізняються від решти народонаселення Землі насамперед тим, що вірять у свою особливу місію. І коли вони перестають у неї вірити - імперія вмирає. Багато хто з нас пам’ятає, як помер Радянський Союз. Варто було радянським громадянам усвідомити, що вони не «попереду планети всієї» і що аж ніяк не свободу несуть братньому афганському народу, і що одна пара дефіцитних джинсів може бути ближче до тіла, ніж єдність усіх пролетарів країн разом узятих, імперія втратила свій драйв і почила в Бозі. У мене є кілька знайомих, які впевнені: це ж от-от відбудеться зі Сполученими Штатами. І головну ознаку вони бачать не в «афганському синдромі» і не у фінансовій кризі, з якої Америка ніяк не вийде, а в русі розчарованих у капіталізмі мас, який, подібно до комп’ютерного вірусу, охопив одразу всі провідні країни Заходу і (знову ж таки подібно до вірусу) позначається одним коротким словом - occupy (захопи).

У розмірковуваннях тих, хто бачить у «загарбників» ознаку того, що таки й справді Америка нарешті почала загнивати, є своя логіка. Але, як завжди в житті, далеко не все так просто, як видається на перший погляд. І цілком можливо, що поява «загарбників», радше навпаки, свідчить про наявність у крові американської імперії здорової порції ідеалістичного адреналіну, тієї самої віри, яка дасть цій імперії сили подолати тяжкі часи. Бо, категорично заперечуючи одне крило американської ідеологічної доктрини, цей протестний рух шукає альтернативу в іншому її крилі.

«Загарбники» і «чаювальники»

Опис новітніх протестних віянь в Америці слід починати не із «загарбників», а з «чаювальників». Коли в першу половину президентства Обами стало зрозуміло, що економічні хвороби країни він збирається лікувати закачуванням у фінансові ринки порожніх доларів (просто тому, що іншої панацеї не було), частина електорату стала на диби. Виник рух під дивною назвою «Партія чаювання».

Це були переважно білі жителі американської глибинки, які резонно розсудили, що нескінченне роздування державного боргу не може закінчитися доб­ром.

«Чаювання» було й залишається споконвічним і специфічно американським рухом індивідуалістів - людей, які звикли покладатися на себе і свою громаду. Людей, які вірять у цілющі властивості вільного ринку й пі­до­зріло ставляться до будь-якого втручання держави в їхнє життя. Особливо якщо це втручання добродійне. А оскільки так уже вийшло, що етнічні меншини покладаються в Америці на благодійність держави більше, ніж біла більшість, то дехто вловлює в цьому протесті ще й расистські нотки. «Чаювання» - це ідеологічний відгомін тих ранніх етапів історії Америки, коли не було в ній ні податків, ні армії, ні бюрократії у звичному розумінні, ні вже тим більше «позитивної дискримінації». У ті далекі часи ідео­логію нації можна було звести до двох слів - свобода, незалежність. Та й дискримінація була тільки одна - негативна.

«Загарбники» - рух протилежний за ідеологією, але схожий за корінням. Він теж народився стихійно і теж виходить з низів. Тільки низи в цьому разі дещо інші. Якщо «чаювання» - це рух радше провінціалів, то «загарбники» - здебільшого жителі великих мегаполісів. «Чаю­вальники» - це тусовка, в якій переважають люди від 40 і старші. «Загарбники» - молодші. «Чаювальники» збираються зграями на великі маніфестації, проте постійні «пташині базари» перед муніципалітетами, фінансовими біржами та міністерствами - не їхній стиль. «Загарб­ники» займаються саме цим. Вони символічно захоплюють територію (звідси назва), розставляють намети і відмовляються залишати її.

«Ми - 99%!»

Почалося все 17 вересня на площі Зукотті у Нью-Йорку. Організувавшись через соціальні мережі, сотні молодих, схожих на хіпі людей одразу з’явилися з нізвідки, розбили намети і відмовилися йти із захоплених місць. Це виглядало як галаслива студентська вечірка, яку влаштували в піку занудним сусідам. З тією лише особливістю, що в ролі «занудного сусіда» тут виступала вся корпоративна Америка. А якщо вже зовсім відверто - то й уся американська економіка в її нинішньому, м’яко кажучи, розшарпаному вигляді. У лічені дні аналогічні наметові містечка з’явилися в інших американських мегаполісах. Демонстрації на підтримку руху пройшли у Великобританії, Франції, Німеччині і навіть далекій Новій Зеландії.

Набір вимог був настільки ж розлогим, наскільки й обтічним. Приборкання корпоративної жадібності. Більше робочих місць. Банківська реформа. Обмеження впливу корпорацій на політичний клас. Захист екології. Рівність статей. Скорочення розриву в доходах між заможними американцями та рештою населення. Словом, традиційний порядок денний західного ліберала. На запитання: «А за яких умов ви розійдетеся?» відповіді взагалі не було.

Пункт щодо скорочення розриву в доходах особливо істотний. Згідно з офіційною статистикою, 1% найбагатших американців володіє 34,6% національного багатства. А якщо не враховувати вартості житла, то верхній 1% володіє 42,7% національного багатства. Звідси й гасло руху - «Ми - 99%». Напевно, ця цифра покликана змусити американських товстосумів трепетати і ділитися. А, враховуючи масштаби країни, цифра, погодьтеся, справді вражаюча.

«Людський мегафон»

Оскільки тривале проживання в наметах (не кажучи вже про анархічний настрій деяких демонстрантів) призводило до антисанітарії, то меріям міст поступово вривався терпець, вони починали вставляти палиці в колеса і закликати загарбників «звільнити територію». Наприклад, у Нью-Йорку «нарили» положення, згідно з яким користуватися мегафонами можна лише з відома влади. А оскільки такої згоди у «загарбників» не було, то після заборони шуміти акція мала якщо не розсмоктатися, то принаймні принишкнути. Насам­перед ішлося про щовечірні наради так званої Генеральної асамблеї Нью-Йорка, центрального органу руху, які проходили в шумній атмосфері і спричиняли скарги місцевих жителів.

Але не так сталося як гадалося. «Загарбники» вигадали штуку, яку назвали «людський мегафон». Полягає вона в тому, що оратор перебуває в центрі натовпу, а на певній відстані - так звані «ретранслятори», спеціально поставлені люди з міцними голосовими зв’язками, які слово в слово повторюють щойно вимовлену оратором фразу, щоб почули всі інші. Свідки цього дійства стверджують, що враження від нього геть сюрреалістичне. І хоча «людський мегафон» іноді перетворюється на «зламаний телефон», ефект відплати стосовно місцевих жителів був, безперечно, нищівним. Не здивуюся, якщо хтось проявив легкодухість і попросив повернути «загарбникам» мегафони.

Чий це проект?

Версій щодо того, звідки в цієї тусовки ноги ростуть, не злічити. Кажуть, що за «загарбника­ми» стояла загадкова хакерська група «Аноніми», яка раніше прославилася підтримкою Джу­ліа­на Ассанжа, а також безкомпромісною боротьбою з педофілами у світовій мережі. Республі­канці стверджують, що «загарбників» таємно фінансує Обама, розраховуючи створити противагу «чаювальникам». Інші звинувачують у всьому мерію Нью-Йор­ка, яка невчасно напустила на «загарбників» поліцію і тим самим надала їм ореолу мучеництва. Єврейські організації підозрюють «загарбників» в антисемітизмі та отриманні таємного фінансування від нафтових шейхів.

Це, мабуть, перший в історії рух, у якому не американці консультують закордонних революціонерів, а навпаки. Принаймні відомо про майстер-класи, проведені в Нью-Йорку активістами «арабської весни» з Єгипту та Лівії.

Словом, з усього видно, що проект цей насправді нічий і водночас спільний. Конспірологи нервово курять осторонь. Втім, для них це справа звична. А от людям серйозним варто задуматися принаймні про дві речі. По-перше, чому такі прості, банальні гасла саме зараз викликали такий синхронний і цілком щирий резонанс? І друге - чим же вся ця історія закінчиться?

Покоління розчарованих

Ризикну припустити, що йдеться про щось більше, ніж просто флеш-моб, політична технологія або навіть протест проти соціальної нерівності. За всіма статистичними опитуваннями, протестують не бідні. Протестують розчаровані.

Протестують ті, хто, «земную жизнь, пройдя до половины» чи навіть четвертини, з усією ясністю усвідомив, що опинився не при справах у сучасній реальності. Протестують ті, хто все своє життя чув, що головне - це добре вчитися, закінчити більш-менш престижний коледж, бути вірним своїй мрії - і тоді життя розкриється для тебе мов устриця. А виконавши всі ці вимоги, так і не зміг реалізувати себе - тобто належно працевлаштуватися, завести сім’ю і забезпечити той рівень добробуту, до якого готував себе з дитинства. Парадокс у тому, що чим багатшим і комфортнішим стає суспільство в цілому, тим більше таких людей у його передовій, молодій частині, яка покликана нести вперед прапор американської мрії. Дехто вважає, що це ціле покоління.

«Велике суспільство» і «бебі-бумери»

Відомий британський актор, колишній «Монті Пайтон» Джон Кліз написав блискуче есе, де у властивій йому іронічній манері вибачився перед «загарбниками» за створення для них надмірного комфорту та культивацію порочних ідей типу старанності в навчанні або вірності цій самій мрії.

У післявоєнній американській реальності відлік епохи комфорту починається з «Вели­кого покоління». Так американці називають покоління фронтовиків, які брали участь у Другій світовій, перемогли в ній (у тому, що перемогли саме вони, сумнівів у США немає), а потім тяжко трудилися, щоб забезпечити добробут своїм сім’ям. Це були люди в більшості своїй без вищої освіти, але з палким бажанням дати цю освіту своїм дітям. Бо в їхньому розумінні вища освіта була надійним ключем до успіху.

«Велике покоління» породило «велике суспільство» - ще один зужитий термін американського політичного лексикону, пов’язаний з 60-ми і початком 70-х. Великим воно називається тому, що саме в цю пору Америка вперше по-справжньому скуштувала плодів загального добробуту, а також перестала ділити громадян на чорних і білих. Особистий автомобіль, телевізор, приватний будинок і регулярна відпустка біля моря стали атрибутами повсякденного життя. Це був тріумф і предмет для наслідування.

На плечах великого воєнного покоління прийшло покоління, котре народилося одразу після війни, - так звані baby boomers. Їм певною мірою пощастило найбільше. Вони застали споживчий рай 70-х і 80-х. Війна у В’єтнамі розколола це покоління на дві непримиренні частини, але в цілому вона, схоже, тільки додала відчуття пов­ноти життя, пристрасті, важливого морального вибору. «Бебі-бумери» принесли Америці економічну потужність, рейганівські реформи і політкоректність. Теж непогано.

«Будут внуки... потом все опять повторится сначала…»

Як і годиться за сценарієм життя, після «великого покоління» дідів і його продовження у вигляді «бебі-бумерів» на сцену вийшло покоління внуків - тих, кому все дісталося на тарілочці з блакитною облямівочкою. Збулася мрія дідів - внуки здобули вищу освіту. Жаданий «ключ до успіху» дістався всім, але оскільки дверей виявилося менше, ніж ключів, то, цілком логічно, утворилася чимала товкотнеча.

Обнадіяні батьками та дідами внуки самовіддано гризли граніт науки і брали банківські кредити для оплати навчання. Все лише для того, щоб опинитися в сучасній американській реальності, де роботи - греблю гати, але тільки не за фахом.

Як пише Кліз, це покоління виклало тисячі доларів, аби не смажити бургери у фаст-фуді, а в результаті не має іншого вибору, ніж працювати саме там - зі своїми знаннями, дипломами й амбіціями. Чи варто казати, що, крім депресій, побічним продуктом стала надмірна інфантильність. Це покоління чоловіків, які живуть з батьками до 30-ти, дорослішають до 35-ти, але й після цього знаходять справжню насолоду в тому, щоб «різатися по мережі» в Xbox. Відповідно, жінки не знаходять собі чоловіків і черпають життєву мудрість у серіалі «Секс і місто».

Це покоління, яке важко уявляє собі, що таке фізична праця. А навіть якби й уявляло - фізично трудитися в сучасній Америці часто просто ніде, оскільки більшість виробництв плавно перекочували до Китаю та інших частин світу. Можна уявити тривогу «бебі-бумерів», які розуміють, що безтурботна старість, до якої вони готувалися все життя, залежить від трудової віддачі їхніх дітей і внуків - незібраних, розчарованих і залежних.

І все це - на тлі непристойних, абсурдно нечуваних доходів верхнього 1%. Зокрема тих самих біржових трейдерів, які так відважно привели країну і весь світ до найглибшої економічної прірви. Звідси й гіркота «загарбників». Це гіркота Нео, який виявив, що існує в Матриці, але так і не отримав своєї пігулки - ні червоної, ні синьої.

Причому, якщо вже продовжувати метафору, то червона, соціал-демократична пігулка «загарбникам» смакує явно більше. Вони хочуть бачити, як верхній 1% платить 30-40% у вигляді податків. Вони хочуть, щоб банки не виділяли більше десятків мільярдів на «золоті парашути» для бездарних топ-менеджерів і золоті бонуси для удачливих. Вони хочуть справедливості у дусі американської концепції welfare state, а вона дуже й дуже близька до європейської «соціальної держави».

А в цей час за океаном...

Проблема в тім, що соціально орієнтована європейська концепція суспільного добробуту теж переживає не найкращі часи. А в чомусь - і гірші. Наприклад, поняття Generaсion Ni-Ni з’явилося в Іспанії раніше, ніж «загарбники» в Америці. Так позначають 25% іспанського населення віком до 30 років, які не вчаться і не працюють. Причому психологічно себе зараховують до цього втраченого покоління більш як половина молодих іспанців. Чи варто казати, що в Італії, Португалії, ну і, звісно, Греції ситуація не краща. Не від того кидаються молоді греки на будівлю парламенту, що з жиру бісяться. Вони просто не бачать виходу.

А зараз - увага! - головна ідея цієї статті. Захід прийшов туди, куди прийшов, не від того, що вибрав не той шлях. Він просто швидше за інших ішов шляхом нарощування добробуту. Зростає добробут - падає народжуваність - підвищується вартість праці - падає мотивація інвестувати і трудитися - падає добробут. Схоже на зачароване коло, яке нація проходить за три-чотири покоління.

Як зберегти рівень добробуту, зокрема соціальних виплат, за дедалі більшого розриву поколінь і нерентабельності націо­нального виробництва? Легко­травної для всіх відповіді поки не вчувається. Це криза не американська, а загальнозахідна. У перспективі - і поготів глобальна. Адже, якщо вірити статистиці, «біда» насувається і в інші частини світу. Крім Європи, добробут підвищується і в Азії, і в Південній Америці, і в Африці.