Повчання ягнят

Інформаційна сфера ніколи не була українським «коником». Усі PR- кампанії Україна бездарно провалювала, а інформаційні війни — ганебно програвала. Не роблячи для себе жодних висновків і лише на словах турбуючись про власний імідж.

Проте в нинішній інформаційній війні на кону вже навіть не міжнародний імідж України. Бо це війна на знищення. Знищення європейського майбутнього нашої країни.

Росія — як і все, що вона робить останнім часом, — веде її жорстко, агресивно, методично, професійно й комплексно. Як свідчать західні дипломати, російські високопоставлені емісари об’їздили європейські столиці, доносячи російську позицію в газовому конфлікті з Україною до керівництва країн Євросоюзу. По всій Європі найняті профі з відомих PR-кампаній, які чудово відпрацьовують щедро оплачені контракти, улещаючи європейських політиків, дипломатів та журналістів.

Про українські ЗМІ теж не забувають. Я, наприклад, останнім часом стала отримувати електронною поштою від різних російських агентств для допомоги в моїй журналістській роботі (причому, зауважу, без жодних відповідних прохань із мого боку й цілком безкоштовно) добірки вже готових експертних коментарів із найрізноманітніших аспектів газового конфлікту. Правда, на коментар одного українського фахівця в цих добірках зазвичай припадає п’ять-десять російських.

Або ще один цікавий приклад. У перших числах нового року всі охочі зібрати інформацію з Інтернету щодо українсько-російської газової суперечки звернулися по допомогу до пошуковиків — тих-таки Googl чи Yahoo — і, набравши ключові слова (скажімо, Naftogaz Ukrainy чи gas dispute), серед безлічі запропонованих посилань першою отримували адресу www.gazpromukrainefacts.com . Це такий спеціальний сайт, підтримуваний «Газпромом» і, наскільки можемо судити, створений ще десь у жовтні. На цьому сайті чудовою англійською мовою оперативно викладаються всі новини газового конфлікту з позиції, певна річ, «Газпрому». І не тільки новини. Хочете бекграунд? Будь ласка — коротко, чітко й зрозуміло. Що ще потрібно західному кореспондентові у стані постійного журналістського цейтноту і під валом інформації в дуже мінливому світі? Та така подача матеріалу знадобиться не тільки журналістам, а й усім, хто цікавиться цією тематикою, — експертам, дипломатам, чиновникам і просто допитливим обивателям. Правда, останнім часом цей сайтик уже в топ не потрапляє: мабуть, оплачений Газпромом термін сплив (не секрет, що на пошуковиках першими висвічуються проплачені лінки). Проте, здається, приохотитися до нього вже встигло багато споживачів теми. Як і до сайта уряду Росії з вибраними «хамфоризмами» Володимира Путіна.

А що ж наші рідні «Нафтогаз України» чи Мінпаливенерго? Як вони захищають честь мундира і країни в інформаційній сфері? Прямо скажемо, хріново. Що цікавого може знайти для себе іноземний журналіст на їхніх сайтах? На міненергівському — нічого. Нам принаймні так і не вдалося виявити його англомовну версію. Чи може збагатити новими знаннями сайт НАК? Зовсім мало, та й то якщо буде час і бажання розібратися, де шукати потрібну інформацію. Самої ж інформації крихти, оперативного реагування (я вже мовчу про випередження) на безліч російських обвинувачень ви тут не знайдете. Хоча б стенограми брифінгів Дубини, абощо, вивішували. Ми, було, зраділи, виявивши в середу 14 січня інформацію з прес-конференції глави НАК (та й то тільки на українській версії сайта). Радість тривала недовго. Бо, зайшовши за посиланням, ми виявили, що це інформація з прес-конференції, котра відбулася 14 жовт-
ня… Може, хтось дуже настирливий, заповзявшись усе-таки докладно ознайомитися з українською позицією з усіх нюансів газового протистояння, сподівається знайти інформаційний Клондайк на сайтах українських посольств? Ага, зараз. На більшості переглянутих нами (приємний виняток — веб-сторінки українських диппредставництв у Болгарії та при Євросоюзі), у кращому разі, урочисто вивішено заяву президента Ющенка, зроблену під час його прес-конференції 13 січня. Доти в посольств, певно, жодної іншої інформації на цю тему не було... Особливо потішили нас сайти посольств України у Великобританії та у Франції. Вчора на першому з них остання новина була від 22 листопада — звернення президента Ющенка до світового співтовариства з нагоди 75-х роковин Голодомору. На другому — привітання міністром Огризком світового українства з Різдвом Христовим від 7 січня.

Гадаю, після цих кількох прикладів упрівати над питанням, чи існує якийсь спеціальний український web-ресурс, присвячений газовому конфлікту з Росією, прямо смішно.

Чому ми стільки уваги приділяємо Інтернетові? Та тому що весь цивілізований світ сидить у ньому. І отримує з нього більшу частину інформації. Тому, що там уже спантеличено знизують плечима, коли ви просите надіслати якусь інформацію факсом. Та що Інтернет — наші діячі навіть телебачення як слід використати не можуть.

А в надрах же навіть того ж таки «Нафтогазу», наскільки нам відомо, ще до Нового року, коли в повітрі тільки-тільки запахло газом, було розроблено рекомендації щодо інформаційної кампанії. І що, ними хтось скористався? Керівництво НАК донедавна і близько до себе не підпускало не тільки журналістів, а й працівників своєї ж прес-служби, які наполегливо намагалися довести необхідність широкого залучення ЗМІ, насамперед телебачення. І лише минулої середи вони отримали можливість почати робити хоч щось.

Що маємо в результаті? Майже два тижні навіть вітчизняні телеканали давали російську картинку і дуже бідний текст. Про яке формування проукраїнської громадської думки в Європі ми можемо заїкатися, якщо на сьогодні багато навіть самих українців переконані (у тому числі завдяки й висловлюванням частини українського політикуму), що в українсько-російському газовому конфлікті винна тільки Україна? Наприклад, опитування жителів Сімферополя, проведене центром «Імідж-контроль» 10 січня, засвідчило, що більше половини їх у газових проблемах звинувачують виключно Київ.

Цілком очевидно, що Україна виявилася абсолютно не готовою до ще однієї інформаційної війни. Але навіть коли полум’я газового конфлікту спалахнуло щосили і вже перекинулося на Європу, адекватної української реакції не було.

Росія, як завжди, дуже вдало вибрала час: Європа вже вийшла з різдвяних канікул, зачохлила лижі, увімкнула телевізори й комп’ютери, і росіяни могли трудитися над її інформпростором, не
встигаючи витирати піт із чола. Зате Україна в цей час САМОЗАБУТНЬО відпочивала. Відпочивали телевізійники, женучи в ефір інформаційну халтуру (при тому, що інформагентство «Інтерфакс-Україна», яке не дозволило собі піти на канікули, у співпраці з «Нафтогазом» давало по 70 новин на добу). Відпочивали чиновники, не виробляючи інформацію. Відпочивали дипломати, не доносячи її до громадян країн перебування.

До речі, на роботі (чи відпочинку?) нашого зовнішньополітичного відомства в цей мультикризовий час хочеться зупинитися особливо. Адже МЗС так наполегливо боролося за повернення в його парафію іміджевої програми України. Та ось боротьби за імідж країни у такий складний і небезпечний для її майбутнього період ми щось не побачили. (Невже всі сили й креатив витрачено на Голодомор?)

Глава «Нафтогазу» Дубина був дуже прикро вражений, коли 8 січня, терміново прибувши на складні переговори до Брюсселя, не виявив серед тих, хто його зустрічав, ні посла України в Бельгії, ні представника України при Європейському Союзі. Кажуть, посли були у відпустці... Ми все розуміємо, дипломати — теж люди. Проте люди особливої професії. Дипломати, як і військові, не можуть бути у відпустці, коли йде війна.

За нашою інформацією, лише 14 січня, після того, як напередодні 13-го президент провів тривалу прес-конференцію, присвячену газовому конфлікту, МЗС заворушилося, і в посольства пішли розпорядження розпочати інформаційну роботу.

А до того нам телефонували співвітчизники із задубілих Балкан: «Люди добрі, російські посли навіть на Різдво не вилазять із телевізора. Ми чуємо тільки російську точку зору. Де ж українська позиція?» Під час зустрічей дивувалися західні дипломати, зокрема і з ключових країн ЄС: «Чому не чути й не видно ваших посольств? Чому вони досі мовчать?» Західні дипломати чудово розуміють, що мало донести інформацію до керівництва країни перебування. Не менш (а, власне, навіть більш) важливо донести її до виборців цього керівництва. Бо навіть якщо це керівництво симпатизує Україні, йому буде дуже важко в майбутньому без ризику для власної політичної кар’єри пояснити своїм співвітчизникам — виборцям і платникам податків, — чому воно підтримує таку непередбачувану і безвідповідальну країну, яка заморозила їх холодною зимою 2009-го.

Повертаючись до наших дипломатів, задля справедливості зауважимо, що, безумовно, дуже проблематично роз’яснювати позицію держави під акомпанемент взаємних обвинувачень президента і прем’єра рідної країни у провалі газових переговорів із Росією.

Але, доки одні гризуться, а інші обережно мовчать («хоч би зайвого не бовкнути!»), чекаючи, хто ж кого загризе, росіяни планомірно, килимовими бомбардуваннями знищують рештки довіри міжнародного співтовариства до України, а на попелищі сіють впевненість у неспроможності нашої держави. І вже навіть від симпатиків нашої країни доводиться чути: «Ми, взагалі-то, на вашому боці, але інформаційний тиск росіян такий, що ми починаємо їм вірити».

Сьогодні вже можна стверджувати, що більшість громадян європейських країн переконана: Україна не платить за газ, Україна краде газ, Україна не пускає російський газ до Європи, Україні довіряти не можна.

Наша країна повинна терміново рятувати рештки своєї репутації. І якщо держава бездарна і безпорадна, то, може, цю благородну місію візьмуть на себе ті, кому відомо, наскільки важливе поняття «репутація» у сфері бізнесу? Візьмуть якщо не з почуття патріотизму, то хоча б із почуття самозбереження? Адже це їхній бізнес зазнає колосальних втрат від газової кризи. Адже спільно вкластися у масштабну піар-кампанію буде набагато дешевше, ніж втратити не тільки бізнес, а й країну. Адже знаходилися гроші на дорогих першокласних західних піарників і під час виборів, і для просування власних брендів на західний ринок. І якщо хтось позиціює себе захисником іміджу країни чи промоутером ідеї її європейської інтеграції, то, може, замість Йоуллупуккі чи закордонних співаків і художників найближчим часом слід привезти в Україну масований десант західних журналістів та впливових європейських опініон-мейкерів? Бо інакше проводити чергове соцопитування серед громадян європейських країн, цікавлячись, чи підтримують вони європейське майбутнє України, швидше за все, не буде сенсу.