Пострадянський парадокс: демократія в Україні, автократія в Росії

Останні кілька років події в колишньому Радянському Союзі інтригували іноземних політологів і дивували неспеціалістів: чому дві найбільші країни в Європі розвиваються протилежними шляхами? Росія повернулася до авторитаризму. Тим часом Україна, здається, еволюціонує в демократичному напрямку. Чим викликане таке розходження, попри те що обидві ці нації належать до східнослов’янської православної культури і їхні історії переплітаються?

Відповіді суспільствознавців часто фокусувалися на специфічних обставинах перетворень
1990-х рр. в Україні і Росії. Так, нещодавно український соціолог Іван Качановський порівнював український розкол на дві регіональні і політичні культури із більш трагічним поділом Молдови. В Україні брак культурної та релігійної єдності також створює численні проблеми, але водночас сприяє й розвитку плюралізму. Непроста ситуація між історично різними областями — Галичиною, Волинню, Закарпаттям і Буковиною з одного боку і Східною та Південною Україною з іншого — є свідченням того, що політичний пейзаж країни став, за словами торонтського політолога Лукана Вея, «плюралістичним за визначенням». Куль­турно-історичні особливості географічної диференціації населення України, не будучи самі по собі чинником, який сприяє виникненню демократії, усе-таки, як показав канзаський фахівець з української політики Пол д’Аньєрі, є бар’єром для надмірної централізації влади.

Російська Федерація, навпаки, хоч і багатонаціональна, але, порівняно з іншими державами сучасного світу, є відносно однорідною країною: 80% населення — росіяни, серед яких мало культурно-історичних розбіжностей. Інші 20% населення поділяються на малі народи й діаспори. Вони відіграють важливу роль для самовизначення РФ як поліетнічної держави. Проте як колективні діячі ці — часто географічно роздроблені — меншини не мають достатнього прямого впливу на формування основних напрямів політики в Москві й не уособлюють консолідованої політичної сили. До того ж Росія постраждала, за визначенням головного стенфордського фахівця з російської політики Майкла Макфола, від своєї «незакінченої революції». Не доведена до кінця почата в 1990-х роках трансформація Росії, а надто незавершеність її нових демократичних інститутів, завжди була перепоною для її розвитку. У підсумку це призвело до авторитарної реставрації Путіна. Подібна аргументація ґрунтувалася також на результатах чеченської авантюри Єльцина в 1994 році, яка підривала процес становлення плюралістичного суспільства, та на сумнівних політичних наслідках володіння Росією значними енергетичними запасами.

Ці пояснення є доволі важливими, проте вони не дають повної відповіді на питання, чому Україна є поки єдиною республікою (з тих, що 1922 року утворили СРСР), котра рухається, як здається, до консолідованої демократії. Додаткові пояснення можуть бути знайдені в історії України. Чи, швидше, в її історичній міфології.

Насамперед одвічна боротьба України за політичну автономію та незалежність від іноземного панування є домінуючою темою сучасної української історіографії. Як зазначав, серед інших, головний західний українознавець Тарас Кузьо, Україна може осмислюватися як постколоніальна країна, де потужний визвольний, антиімперський націоналізм переважно підтримує демократичні тенденції, а не протидіє їм. Крім того, у сучасній Україні в пошуках ідентичності часто звертаються до дорадянських протодемократичних тенденцій, які розглядаються як засадничі для української нації і демонструють її належність до Європи.

Так, наприклад, ідея демократичного правління походить з часів Київської Русі IX—XII століть, які вважаються золотою добою української переднаціональної державності. Київську Русь уявляють як державу із зародковою демократією у формі місцевих зборів (віче). Із виникненням Козацького Гетьманату в XVI столітті з’являється ще одна українська переддержава, що відіграє важливу роль у сучасній національній ідентичності. Члени Козацької Ради обирали свого воєначальника — гетьмана. Крім того, гетьман Пилип Орлик 1710 року створив проект однієї з перших у світі конституцій, метою якої було перетворити Гетьманат на виборну монархію. У результаті революційних подій 1917—1918 рр. на короткий час виникла Українська Народна Респуб­ліка на чолі із Центральною Радою, у складі якої були представники всіх значних політичних партій.

Іще важливішим, ніж сам фактичний хід історії, є те, що ці та деякі інші епізоди української історії сформували історичні міфи, які сьогодні й визначають національну ідентичність. Українці бачать себе носіями традицій своєрідного індивідуалізму і свободолюбства. Ці особливості національного характеру іноді згадують для пояснення позірної нездатності України забезпечити своє самовизначення. Проте останніми роками вони сприяли також і демократизації країни в тому сенсі, що еліта країни поводилася помірковано, уникаючи силового варіанта розвитку подій, і прагнула до консенсусу в розв’язанні конфліктних ситуацій, наприклад, під час помаранчевої революції 2004 р.

Усе це відрізняється від історіографії та автостереотипів, які сьогодні домінують у Росії. Безумовно, російська історія також мала багато протодемократичних тенденцій. Росія може заявляти свої права на спадщину Київської Русі та козацької вольниці. Крім того, у середні віки в містах-державах Новгороді і Пскові існувало віче — колективні органи управління, відбувалися вибори представників виконавчої влади, формувала­ся зародкова система стримувань і противаг. Пізніше на Земському соборі було обрано першого царя династії Романових — Михайла. Його нащадок Олександр II у 1861 р. почав Великі реформи. Зрештою перетворення, розпочаті «царем-визволителем» і продовжені під час революції 1905—1907 рр., можливо, завершилися б встановленням конституційної монархії за західноєвропейською моделлю. Але, на жаль, їх поховали руйнівні наслідки Першої світової війни.

Ці факти, звичайно, добре відомі в Росії. Проте вони відіграють не настільки значну роль у національній міфології та самосприйнятті багатьох росіян. Натомість позитивне оцінювання таких постатей, як Олександр Невський, Петро Великий і почасти навіть Іван Грозний та Йосип Сталін, досі домінують у національній історичній пам’яті росіян. Ці державні діячі були успішними воєначальниками й у якомусь сенсі модернізаторами. Але вони також концентрували владу у своїх руках і не терпіли обмежень своїх прерогатив. Навіть роль найбільш прозахідного серед царів Росії, майже повсюдно обожнюваного Петра Великого була в російській історії двоїстою, оскільки модернізована ним держава виявилася надцентралізованою, якщо не сказати протототалітарною.

В якомусь сенсі цим можна пояснити й запаморочливий — хоча й зумовлений переважно цінами на енергоносії — злет Путіна. Швидше удачливий, ніж великий лідер, нинішній російський президент виступає в іміджі нового Петра: Путін — авторитарний вождь, але й (начебто) ефективний модернізатор.

Ні багатогранна історія російського народу, ні доля його численних геніїв, які часто зазнають переслідувань влади, не визначає поглядів великоросів на історію своєї батьківщини. Натомість імперська спадщина військової могутності, територіальної експансії та перемог у війнах — це те, що, на думку багатьох росіян, робить їх унікальними.

Більшість же українців розглядають Запорізьку Січ не як військовий орден (чим вона частково, певне, була), а як цитадель свободи. Еліта Києва привітала розпад Радянського Союзу як звільнення. Навпаки, глибоке засмучення росіян із приводу втрати їхньої імперії та статусу супердержави змусило деяких спостерігачів говорити про «веймарський синдром» і порівнювати пострадянську Росію з переднацистською Німеччиною.

Історичне минуле — це, очевидно, не все. Як свідчить розвиток постнацистської Німеччини, образ країни може швидко змінюватися. Проте доки Росія та інші пострадянські республіки дотримуватимуться національної міфології, в якій протодемократичним началам у їхній історії не приділяється належної уваги, вони залишаться в пастці своїх авторитарних традицій. Україна дає їм приклад того, як країна може порвати з негідним минулим і створити плюралістичну державу, використовуючи відповідні (навіть якщо подеколи в чомусь ідеалізовані) прецеденти своєї національної історії.

Д-р Андреас Умланд викладає в Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка, упорядник «Бюлетеня російського націоналізму» (groups.yahoo.com/group/russian_nationalism). Д-р Інгмар Бредіс викладає в Національному університеті «Києво-Могилянська академія», де бере участь у створенні нової магістерської програми з німецьких і європейських студій (dsg.mohyla.uni-jena.de).

Переклад з англійської
Олени Сивуди