Поспішати неквапом

Всеукраїнська нарада «З любов’ю і турботою про дітей», яка відбулася 29 листопада з участю президента, викликала дуже неоднозначні емоції. З одного боку, можна тільки радіти, що глава держави небайдужий до проблем більш як стотисячної — і цифра ця невпинно зростає — армії дітей, позбавлених батьківської опіки. А з іншого — не перестаєш дивуватися, наскільки інколи необдумано й поспіхом приймаються у країні важливі рішення.

Протягом години Ю.Павленко, міністр у справах сім’ї, молоді і спорту, розповідав про те, що з липневого указу президента «Про першочергові заходи із захисту прав дітей» нині виконано й наскільки, а що — ні. Останнього виявилося значно більше, що й не дивно в умовах, коли на виконання вкрай складних завдань відводяться нереально стислі терміни.

Про те, що процес реформування проходить не зовсім гладко, свідчать цифри. Так, за останніх 10 місяців в Україні зареєстровано 22 108 дітей, яких потрібно прилаштувати. З них 11228 були взяті під опіку і піклування, 1068 — влаштовані в різні заклади неінтернатних форм, 860 — усиновлені українськими громадянами, 827 — іноземними. В установи сімейного типу потрапили 266 дітей, а в інтернати — 8850. Тобто інтернати залишаються однією з найпоширеніших, хоча й зовсім не досконалих форм утримання дітей-сиріт. Програму реформування інтернатних установ доручено розробити Міносвіти і науки.

Безумовно, у дитбудинку, де утримується не більше 50 вихованців, дитина почувається комфортніше, ніж в установі, де живуть 250—300 дітей. Хоча в будь-якому разі сім’єю це не назвеш. Але, перш ніж законодавчо вводити такі норми, чи порахував хтось, у яку копієчку виллється розукрупнення? І куди подіти «зайвих» дітей? Будувати нові, малокомплектні інтернати і набирати персонал? У такий спосіб, звичайно, можна значно поліпшити показники зі створення заявлених п’яти мільйонів робочих місць: адже на 50 сиріт припадає вдвічі більше співробітників.

На думку Галини Лабайчук, головного фахівця департаменту загальної середньої і дошкільної освіти при Міносвіти і науки, якщо щорічно в інтернатні установи потрапляє величезна кількість не влаштованих у сім’ї дітей і водночас ставиться завдання ці заклади скоротити, то, напевно, тут є якась суперечність.

Справді, за останніх п’ять місяців у всіх регіонах України вдалося створити лише вісім нових ДБСТ і 28 прийомних сімей, до кінця року в планах — ще 28 і 40 відповідно. Незадоволений низькими показниками, президент оголосив догану главам облдержадміністрацій ряду областей і виніс попередження про неповну службову відповідність деяким заступникам. У 2006 році кількість ДБСТ і прийомних сімей необхідно значно збільшити. На випадок, якщо буде замало бажаючих їх створювати, В.Ющенко запропонував главам обладміністрацій свій, оригінальний спосіб — доручати брати дітей заступникам. Якогось моменту захотілося озирнутися й пошукати в залі кандидатури, які б підходили в гонитві за цифрами на ролі сучасних ангеліних та стаханових. Чи, може, пан президент надихне особистим прикладом?

За роки незалежності усиновлення в Україні зменшилося на 40%. Тому, вважає В.Ющенко, процедура має бути «радикально спрощена». Якщо необхідно внести зміни до законодавства, то можна звернутися до парламенту.

І все-таки, де ж узяти необхідну кількість усиновителів, прийомних батьків та батьків-вихователів ДБСТ, які у тримісячний термін створять нові сім’ї, про що можна буде звітувати на щоквартальних нарадах? Черг начебто не видно. Якщо бажаючі і є, то, по-перше, зовсім не кожному ця праця до снаги. Адже ж не віддаватимемо ми дітей у будь-які сім’ї? Хотілося б усе-таки в хороші.

Створити обласні бази даних як на дітей, позбавлених батьківської опіки, так і на потенційні сім’ї мали б, за ідеєю, служби у справах неповнолітніх, у яких, як неодноразово підкреслював президент, сьогодні катастрофічно бракує кадрів. У червні Ющенко доручив ці служби доукомплектувати. Проте через майже півроку приріст персоналу становив лише близько 5%. Нині в Україні 1082 центри соціальних служб у справах неповнолітніх, укомплектовані вони тільки на 52,4%. Місцевим адміністраціям доручено завершити процес за два тижні й відзвітувати перед «сімейним» міністром. Але скринька відкривається просто. У згаданих службах завжди була неймовірна плинність кадрів. Багато посадових обов’язків і низька зарплата примушують людей «шукати, де глибше». І, доки перше і друге не будуть приведені у відповідність, усе залишатиметься по-старому.

По-друге, бажаючих стати прийомними батьками потрібно вчити. Навряд чи на це вистачить трьох місяців.

Крім того, вважають деякі фахівці, розділяти поняття «ДБСТ» і «прийомна сім’я» — у принципі неправильно. По суті, це одна й та ж форма сімейного виховання — «прийомна сім’я». Хтось хоче й може взяти 10 дітей, хтось — одну-дві дитини. Стимулювати слід насамперед останніх, оскільки охочих, а головне — здатних виховувати десятьох важких дітей, не дуже багато. Одна-дві дитини більше відповідають уявленню середньостатистичного українця про сім’ю.

Принцип фінансування, відповідно до якого діти, позбавлені батьківської опіки, одержують однакову матеріальну допомогу, незалежно від того, перебувають вони в інтернаті чи в ДБСТ, — це, безумовно, дуже добре. Ю.Павленко заявив, що таку схему планується як експеримент упровадити в Київській області, де найактивніше проходить трансформація інтернатних установ у сімейні форми виховання. (Швидше за все, малися на увазі дитячі містечка. Хоча фахівці, які вивчали закордонний досвід, стверджують, що у всьому світі від такої форми відмовляються як від неефективної й дорогої.) Але Ющенко доручив запроваджувати принцип «гроші ходять за дитиною» без жодних експериментів. Незалежно від статусу дитини, яка потребує опіки, на її утримання із січня 2006 року виділятиметься два прожиткові мінімуми. Плюс 300 грн. за кожного — батькам-вихователям. Чи не формує цей принцип соціальної нерівності? Чи кожна українська сім’я може дозволити сьогодні витрачати на власну дитину понад 800 гривень? До того ж таким чином пріоритет віддається саме ДБСТ (батько-вихователь одержить до 3 тис. гривень), а не прийомній сім’ї. І ще. Якщо на експеримент, за словами Павленка, у проекті держбюджету-2006 передбачалося 50 млн. грн., то скільки знадобиться для всієї країни?

Президент також зазначив, що в проекті бюджету заплановано збільшення витрат на допомогу з догляду за дітьми до трьох років — на 20%; при народженні дитини — на 30%; інвалідам дитинства і дітям-інвалідам — на 16%, що загалом становить близько двох мільярдів гривень. Схоже, у наступному році інфляція нам загрожує неабияка...

Наприкінці свого виступу В.Ющенко підписав указ про проголошення 2006 року Роком захисту дитини і вручив держнагороди за сумлінну працю батькам-вихователям ДБСТ і прийомним батькам. Можливо, публічне заохочення для когось із потенційних батьків стане добрим стимулом, хоча навряд чи вирішить проблеми нагороджених. До того ж поділ батьків на фахівців I, II і III категорій видається якимсь дивним. Одним — ордени княгині Ольги I, II і III ступенів, іншим — почесне звання...

Взагалі, атмосфера заходу, який проходив у залі Міжнародного центру культури і мистецтв (Жовтневий палац), нагадала найкращі традиції партійно-комсомольських з’їздів і п’ятирічних планів за «совка» — тривалі й стомливі доповіді, роздача суворих доган (цікаво, із занесенням куди?) й таких самих суворих доручень «виконати і перевиконати»... Щоправда, п’ятирічки тепер змінилися місячниками і квартальниками, але ж і термін перебування біля керма незалежної України лідерів та політичних партій теж дуже обмежений, порівняно з колишніми часами. Можливо, поспішати все-таки варто було б неквапом. Недарма ж і народна мудрість такої думки.