ПОРЯДКИ ВИСВІТЛЕННЯ

Як почувається риба, ув’язнена в акваріумі? У вівторок кожен журналіст, який прийшов на відкриття VI сесії парламенту, мав можливість випробувати на собі це незабутнє відчуття. Ложа преси у Верховній Раді завжди мала суто символічний статус. Іноді від решти чотирьох секторів парламентського балкона (за задумом, призначених для помічників, референтів та гостей, котрих ніколи не набиралося стільки, щоб бодай наполовину заповнити трибуну) її відмежовували мотузочкою на металевих стовпчиках. Журналісти зазвичай трохи згодом через мотузочку акуратно переступали, безперешкодно розсідаючись на всій балконній території, а потім хтось досить нахабний просто відставляв стовпчика вбік. Пильна охорона в перервах, правда, повертала стовпчика на місце, але на наступному засіданні все повторювалося знову. З початком нової парламентської сесії життєвий простір української преси було різко обмежено монументальним скляним бар’єром, який остаточно відокремив «журналістів від людей» і символічно визначив роль ЗМІ в життєдіяльності вищого законодавчого органу. Бар’єр різко звузив обрії телекамер і змусив пишучих журналістів робити позначки у своїх блокнотах на спинах одне в одного через гострий дефіцит посадкових місць. Спроби з’ясувати, хто був ініціатором новації, успіхом не увінчалися — управління справами відфутболювало шукачів правди в комендатуру, а там, своєю чергою, назад. У прес-службі стенали плечима, а в комітеті з питань свободи округлювали очі, взяли складену журналістами петицію й пообіцяли розібратися. А «акваріум» тим часом став об’єктивною реальністю повсякденного життя парламентських кореспондентів, аналітиків та політичних оглядачів. Випадково чи ні, але саме тоді Верховна Рада намагалася дійти думки з порядку висвітлення самої себе в засобах масової інформації. Так завжди буває на початку сесії. «Порядок висвітлення» — перша й головна постанова. Її зміст традиційно визначає рівень впливу парламенту (точніше, найкрикливіших його представників) на потенційних виборців. 380 народних депутатів (відповідно до даних реєстрації), зручно розмістившись у сесійній залі, вирішували, як слід працювати купці людей, котрі товпилися в ложі преси. І вирішили. Як з’ясувалося, парламентська більшість має суто соціалістичний погляд на свободу слова. 239 депутатів проголосували за постанову, підготовлену депутатами Морозом, Вінським, Мухіним та іншими членами СПУ. Три інших проекти з ідентичною назвою були відхилені, зокрема й попередньо узгоджений на Координаційній раді більшості проект профільного комітету.

Ухвалена постанова передбачає досить традиційний набір «висвітлювальних» засобів: щоденні 10-хвилинні випуски «Щоденника Верховної Ради України» у вечірньому прайм-таймі телеканалу УТ- 1 (з повторами зранку на УТ-2) із сурдоперекладом (для розширення аудиторії за рахунок глухих), 45-хвилинні суботні парламентські щотижневики на Другому національному (на кшталт ток-шоу в прямому ефірі з участю зірок ВР), ну й традиційна настанова парламентському виданню працювати постійно, сумлінно й оперативно. Але найголовніше, документ доручає Національній радіокомпанії здійснювати пряму трансляцію всіх пленарних засідань на УР-1. Країна, скучивши за два роки радіомовчання студії ВР за гарячими законотворчими дебатами, знову отримує змогу слухати своїх обранців з допомогою радіоточок!

Дивлячись на обличчя голови Комітету з питань свободи слова Олександра Зінченка, який вийшов з залу засідань після голосування, можна було подумати, що, крім радіорозетки, інших джерел інформації в нього просто немає й нині йому знову доведеться цілими днями слухати цю нудьгу. «Для мене результат голосування з цього питання не є відкриттям», — сказав він у кулуарах журналістам. Але, судячи з усього, такої «підставки» з боку колег по більшості він, вочевидь, не сподівався.

Напередодні на засіданні Погоджувальної ради фракцій Олександр Зінченко урочисто заявив про досягнення принципової домовленості між 9 базовими фракціями більшості про прийняття узгодженого проекту постанови. У ключових позиціях, за винятком прямих радіотрансляцій, він, практично, цілком повторював проект соціалістів. Щоправда, відрізнявся певною «просуненістю» в освоєнні нетрадиційних шляхів виходу на аудиторію. Готувався комерційний проект із телеканалом СТБ про спільне виробництво суботнього парламентського щотижневика. Створювався пул українських FM-радіостанцій для виробництва коротких оглядів парламентських новин. Планувалося активно освоювати простори Інтернету (трансляція сесії, прес-конференції в режимі он-лайн). А на 1-му каналі Українського радіо збиралися організувати «ефективні півгодинні вмикання» чотири рази на день — о 12.30, 13.30, 17.30 і 18.30, які викликали б «загальний інтерес», оскільки інформація подавалася б «стисло». Усю роботу з незалежними мас-медіа мало б контролювати й координувати спеціально створене після парламентської революції інформаційне управління ВР. За словами Олександра Зінченка, «всі технічні моменти проекту були пророблені й економічно обгрунтовані». Нині ж усю роботу доведеться розпочинати заново.

Що ж змусило депутатів (передусім — окремих «несвідомих» представників більшості) поламати вибудувану комітетом з питань свободи слова схему? Олександр Зінченко переконаний, що над загальною логікою взяли гору «особисті бажання» кожного окремого депутата. На шляху до кнопки в кожного перед очима спливло «чудное виденье» — примара прийдешніх парламентських виборів, що змусило забути про корпоративні більшовицькі інтереси в ім’я успіху майбутніх передвиборних баталій. А опозиціонер Олександр Єльяшкевич усе оцінив трохи простіше: «У прямій трансляції зацікавлені ті політичні сили, які не мають прямого доступу на телебачення, захопленого олігархами. Усім набридло, що олігархи окупували ефір і не дають змоги реальним політикам висловлювати свою думку з політичних питань». Справді, образливо має бути «по життю» Рухові чи «Батьківщині». Не потрібно бути глибоким аналітиком, щоб побачити певну тенденцію в списку фракцій, які проголосували проти постанови соціалістів: «Трудова Україна», «Відродження регіонів», СДПУ(о), НДП, ПЗУ. Особливих проблем із «висвітленням» у жодної з них поки що не простежується.

Особливо чорною заздрістю «реальні політики» заздрять, звісно ж, есдекам. Тим більше, що київський телеканал ТЕТ потроху обростає регіональними телестанціями й незабаром має потужно «вистрілити» в оновленому вигляді, здобувши статус 6-го загальнонаціонального каналу (коли, звісно, масштабним бізнес-планам не зашкодить бурхлива діяльність Юлії Тимошенко «з наведення порядку на енергоринку»).

Намагаються не відставати від колег і «трудовики». Андрій Деркач без будь-яких перешкод, хоч і не в найбільш рейтинговий час, видає в ефір свій «висвітлювальний прилад» — телекомпанію «Ера». І Вікторові Пінчуку поки ніщо не перешкоджає з допомогою шоумена Олександра Богуцького розвивати надмірно американізований канал ICTV у напрямку повноцінного інформаційного насичення різноманітними фактами. Якщо тільки його ударно-забійна дніпропетровська телебригада не надто розійдеться в поглядах на принципи об’єктивної журналістики з командою Миколи Княжицького. Питання в тім, чи допоможуть проведені відомими російськими телевізійниками тренінги привернути до інформаційного мовлення ICTV увагу й заслужити прихильність «Головного глядача». А так, плани в каналу серйозні — від створення низки циклових публіцистичних програм до власного кіновиробництва. Вистачило б грошей...

Інші «нереальні політики» представлені в ефірі не так переконливо, але, практично, за кожним так або інакше закріплене своє місце чи на Першому, чи на якомусь іншому національному. А як же бути з «реальними»?.. Кожен з них, очевидно, відчув у душі рішучий протест проти дискримінації за партійною ознакою. «Скривджені ефіром» фракції змушені були схопитися за послужливо простягнуту лівими соломинку — перевірені часом прямі радіотрансляції. Те, з чим героїчно боролися «правильні» фракції напередодні президентських виборів, зненацька повернулося зараз, уже після перемоги більшості, — популізм «на публіку» з парламентської трибуни замість конструктивної роботи в сесійній залі. Віце-спікер Степан Гавриш переконаний, що цей ефір до добра не доведе й, швидше за все, «буде використаний для розпалювання протистояння як у Верховній Раді, так і між гілками влади». У зв’язку з цим віце-спікер віщує низку проблем із реалізацією постанови, які мають системний і багаторівневий «технічно-економічно-політичний характер».

Це означає, що коли вирішать, що трансляцій не буде, то їх і не буде. Правда, депутат Олександр Єльяшкевич до ухваленої постанови завбачливо вніс пунктик про особисту відповідальність спікера Івана Плюща за її виконання. Але де гарантія того, що Плющ — вельми «відповідальний» спікер? Природно, формально постанова має набрати чинності з моменту її підписання головою Верховної Ради, і вже наступний пленарний тиждень має бути в «гарячому ефірі». На практиці ж процес проходитиме трохи складніше. Сам документ мають ще певним чином дотягнути в секретаріаті ВР. Паралельно до Нацради з телебачення та радіомовлення й до Національної радіокомпанії надіслано відповідні папери з проханням «розглянути можливості». Найвірогідніше, ніяких можливостей ті там не відшукають. У парламент прийдуть інші папери, де буде обгрунтована відмова, оскільки виконання постанови потребує: а) істотної зміни усталеної програмної політики; б) значних коштів (до речі, саме так і з подібними обгрунтуваннями все й відбувалося два роки тому). У кого з депутатів рука підніметься змусити УР-1 відмовитися від дитячих програм заради задоволення політичних амбіцій? І де взяти кошти для оплати ефіру, якщо діяльність парламенту профінансована тільки наполовину? Олександр Зінченко відразу назвав практику прямих ефірів «абсолютно нерозумним використанням бюджетних грошей». І заявив, що «зробить усе, щоб оприлюднити використання бюджетних грошей для цих ефірів». А Степан Гавриш просто й відверто сумнівається в тому, що трансляцію таки вдасться відновити.

Але важливо навіть не те, чи почує народ глас парламенту. Важливий сам прецедент. Хоч питання й не надто принципове, але воно, за словами самого віце-спікера, засвідчило, що в більшості «все ще не навчилися виконувати домовленості». І не просто не виконують, а, до того ж, іще й підтримують ініціативи лівих. І не просто якихось там комуністів, а самого Мороза! Виявляється, «корпоративний інтерес тих сил, котрі готуються до виборів», може спрацювати ще неодноразово, і чим ближче до 2002 року, тим ефективніше. Щось не клеїться останнім часом із більшістю, перед якою попереду ще безліч найскладніших завдань...

Ну а планам висвітлення діяльності парламенту «з допомогою підготовки матеріалів інформаційним управлінням ВР» навряд чи доведеться померти. Сумнівно, щоб Комітет з питань свободи слова відмовився від своєї ідеї надання цій роботі «більшої ринковості» шляхом спільного виготовлення інформаційного продукту з незалежними ЗМІ (так і хочеться слово «незалежні» взяти в лапки). Ці новації, безперечно, позначаться на повноті та якості висвітлення роботи сесії. Справді, дуже зручно мати пресу за скляним бар’єром. До речі, на нараді в спікера «бар’єрне» питання уважно розглянули. Виявилося, що ще півроку тому таку пропозицію комендатури справді було надіслано в Управління справами ВР, і чомусь тільки тепер справа дійшла до реалізації. Про те, щоб прибрати перегородку, питання не ставилося. На нараді ухвалили рішення трохи розширити ложу преси.